Мріяв переночувати в рідній хаті

Протягом майже чотирьох років жителька Йосипівки Голованівського району Тетяна Швидка щовечора виходила надвір, поверталася на схід, дивилася на зорі, розмовляла із сином, який перебував у полоні. Нещодавно Артем, повернувшись додому, розповів рідним, що вечорами звертався до них, дивлячись у небо.

Про повернення сина на підконтрольну Україні територію Тетяна Швидка дізналася 5 лютого нинішнього року із SMS від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

– Прочитала я те повідомлення: «Вітаємо, Вашого сина Артема Швидкого повернуто з полону». Ошелешена, не вірю, подумала: чийсь жарт. Прочитала чоловікові, він теж ошелешений. Одразу після того – дзвінок із СБУ. Привітали нас з поверненням Артема. Подякували за сина, за наше терпіння. Сказали, можемо поділитися радістю з усіма, хто знає Артема. Ще через пів години зателефонував синочок: «Мамо, я на українській землі». Я плакала, телефонувала всім: «Артемчика повернули!» Першій подзвонила доньці, Ніколь, вона в Києві мешкає. Кажу: «Донечко, сядь, будь ласка, Артемчика повернули, це вже офіційно підтверджено». Ніколь теж рада. Вона займалася його розшуком, клопотала про обмін, писала до Лубінця, в Червоний хрест, в поліцію, в Координаційний штаб, куди тільки не писала. Ми боролися, не покладали рук.

Звісно, мати пам’ятає, коли й від кого дізналася, що Артем потрапив в полон.

– Опівночі 12 квітня 2022 року подзвонила дружина Артемового побратима. Сказала, їхня частина – в полоні. Це сталося в Маріуполі, вони там тримали оборону. А до того два місяці Артем числився зниклим безвісти. У нас не було ніякої інформації про нього, як не шукали. Наприкінці травня того ж року я вкотре зателефонувала на гарячу лінію Морської піхоти, і мені сказали, що Артем – у полоні, що це підтверджує російська сторона. Потім ми знайшли його в списках полонених, опублікованих росіянами. Того ж року мені зателефонували з Координаційного штабу і повідомили, що маю отримати від сина листи, надіслані ним через Червоний Хрест. Ми отримали першого листа в День Незалежності. Через тиждень ще – одного. Третій – у грудні того ж року.

Артем писав, що сам – живий, здоровий, що їх, полонених, не б’ють, не кривдять, що вони сплять на чистій постелі, їдять тричі на день. Просив не втрачати надії на повернення його додому. Звісно, російською писав. По цей день зберігаю ті листи.

2022 року росіяни ще не віддавали на обмін захоплених в полон захисників Маріуполя. Потім почали обмінювати і їх. Артем просив хлопців, яким пощастило потрапити в обмінні списки, знайти родичів і передати, що він живий.

– Зателефонував мені хлопчина, визволений з полону, – продовжує Тетяна Швидка. – Розповів, що познайомився з Артемом в ув’язненні у Горлівці, що Артем – без передніх зубів,з ранами на руках і ногах, але тримається, молодець. Артем розказував йому, що вже побував у дев’ятьох колоніях в росії, і там було пекло. У Горлівку Артема перевезли, щоб передати так званому суду.

Ми знайшли відео в Інтернеті, де показано так званий суд у Горлівці. Хлопців загнали в клітку. Хлопці опустили голови, і ми не впізнали б Артема, якби не написи прізвищ і призначених термінів ув’язнення. Прочитали «Швидкой – 28 лет». Для нас це був шок. Боялися, що не дочекаємося. Але надія була. Тим більше, що хлопця, який в одній камері з Артемом сидів, обміняли.

З Горлівки Артема з хлопцями, всього тридцятеро, перевели в колонію у Макіївці. Їхній статус змінився – вже не полонені, а засуджені. Їм дозволялося отримувати з волі передачі, раз у пів року. В окупованій Макіївці знайшлися добрі люди, які купували й передавали їм у колонію ліки, засоби гігієни, шкарпетки, труси, футболки, шапочки теплі. Про це Артем розповів, повернувшись додому. Дуже вдячний тим людям. Каже, в макіївській колонії до них, полонених, нормально ставилися. А в російських колоніях над ними знущалися.

Невдовзі після звістки про визволення Артема ми зустрілися з ним у Немирові. Накупили всякої смакоти, я приготувала м›ясо по-французьки, як синочок любить. Приїхали в реабілітаційний центр. Море радості! А син змінився. Погляд сумний. Зморшки на обличчі. Схуд. А який був накачаний! Та головне – живий.

Розповів, що до білорусько-українського кордону дві доби їх везли із зав’язаними очима, із зв’язаними руками й ногами. Артем переживав, що обмін може зірватися, такі випадки траплялися. Нарешті йому відкрили очі, і побачив військового з українськими шевронами.

Від кордону їх везли автобусом до Чернігова. Падав сніг, а люди стояли обабіч дороги і вітали. І в Чернігові сотні людей зустрічали їх. Тепло зустріли, хлопців це зворушило.

До Немирова – залізницею. «Укрзалізниця» виділила три вагони, на них написи «Дорога додому». Приїхали в Немирів, в реабілітаційний центр. Персонал – уважний, умови – чудові, харчування – теж. Ще й ми привезли смачненького. Та перший тиждень хлопцям не можна було їсти багато.

Лікарі – прекрасні. Обстежили Артема. У нього від катувань – нога в кількох місцях переламана. Були відкриті переломи, саме позаживало, навіть бинтом не замотали. Нога в наростах, деформована. Артем її не відчуває. Каже: як милиця. Треба ногу розрізати, операції робити.

Побачилися ми із Артемчиком в реабілітаційному центрі і повернулися додому. А 12 березня знову поїхали в Немирів, забрали сина і повезли в село. Нам тут організували грандіозну зустріч. Звісно, з дозволу сина. Деякі, повернувшись з полону, відмовляються від публічних зустрічей, а Артем сказав: «Мамо, мені буде приємно, я скучав за селом». Але ми не припускали, що буде так багато людей. З прапорами, з кульками.

«Тепер я усвідомив, що вже вдома», – сказав Артем, зайшовши в хату. Це була його мрія – переночувати в рідній хаті. Повечеряли, фотографії подивилися. Я пригадала, як кожного вечора виходила надвір, поверталася на схід, дивилася на зорі, розмовляла з Артемом. Він сказав, що теж дивився на небо вечорами і розмовляв з нами. Золота дитина. Переживав за нас.

А раненько повезли в його в госпіталь у Миколаїв.

Також Тетяна Швидка розповіла, що синові – 37 років, у війську він – з 2015-го.

– Прийшла повістка, мобілізація. Артем тоді у Києві працював. Як його не відмовляла, він пішов у військкомат. Сказав, хтось же має замінити тих, хто воює з чотирнадцятого року. Ми йому за свої гроші купували амуніцію. Я варила холодці і голубці відрами, передавала, щоб з хлопцями домашнього попоїв. Рік Артем служив як мобілізований, потім уклав контракт, кілька разів продовжував його. Син себе у війську гарно зарекомендував, дослужився до командира гармати. Учасник бойових дій. Як приїздив у відпустку, продовжував тримати зв’язок зі своїми хлопцями – то вони телефонують, то він. Повномасштабне вторгнення застало його в Широкиному. В чотири ночі написав мені: «Війна. Забирайте Ніколь». Поїхали в Умань, де донька вчилася, забрали додому. А на Донбасі ситуація загострювалася. Частина, в якій служив Артем, відступила до Маріуполя. Стояли зі своїми САУ на голій місцевості. Потім на заводі Ілліча.

Чи одружений, питаєте. Не було йому коли. Так і казав: постійно на службі, хто такого чекатиме?..