Читачі «УЦ» знають: ми зосереджені на темі війни. Пишемо про полеглих і живих захисників України. Про тих, хто воює, хто повернувся з полону, хто став на ноги або протези після важких поранень. Але якось несподівано для нас із цього ланцюжка випали ті, хто ще лікується і не скоро повернеться до повноцінного життя.
Про одесита Павла Борисова дізналися з випадкової розмови. Він – лежачий хворий, із гострою травмою хребта та важкими ускладненнями. Рятуючи його в евакогоспіталі, лікарі зробили трахеотомію – простіше кажучи, розріз на горлі, щоб міг дихати, так би мовити, в обхід носа і рота. На жаль, трахеостома створювала Павлу болісні незручності. Була потрібна операція, але торакальні хірурги у військових госпіталях відмовлялися – немає досвіду та кваліфікації. Скільки б ще тривали муки Борисова, якби вчасно не згадали, що є Кропивницький, «Ацинус» і доктор Урсол. І все вдалося!
Поки ще дуже слабкий Павло спав, ми поговорили з його дружиною Аліною.
– Павлу 41 рік, він – одесит. Свого часу закінчив Одеську академію харчових технологій, там є військова кафедра. На війну рвався з 22-го року, мобілізувався на початку 24-го. Я вже не змогла його зупинити, і він пішов. П’ять місяців був у районі Покровська. Найважчі п’ять місяців – коли ми по телевізору тільки й чули «Покровськ, Покровськ, Покровськ…». А 29 грудня 2024 року сталася біда. Паша – командир зенітно-ракетного взводу. Працювали практично на нулі, і ось коли вони, п’ятеро бійців, їхали на позицію, то підірвалися на протитанковій міні. Були в броньованому «Хаммері», і це їх врятувало. Усі зазнали травм, найважчі – Паша: перелом хребта, шийного відділу, і 29 грудня у нас почалася, скажімо так, боротьба за його життя і здоров’я. Перші три місяці лікарі навіть не давали мені надії, що він виживе. Це був дуже важкий час. Але завдяки лікарям, завдяки його сильному організму і нашим молитвам він вибрався.
Перші пункти евакуації були в Донецькій області, потім Дніпропетровський госпіталь (дві доби), а потім тиждень – Київський госпіталь.
У Дніпрі та Києві робили операції на хребті. Потім відправили до Львова, і там він провів вісім місяців – переважно в реанімації. Потім ми потрапили до Одеси, були там чотири місяці.
Весь цей довгий час він був із трахеостомою. І вже дуже гостро стояло питання – прибрати трахеостому, повернутися до нормального життя з нею неможливо. Але ні Львів, ні Київ, ні Одеса не змогли нам допомогти позбутися трахеостоми. Це окрема, дуже сумна історія, але, слава Богу, нас направили до Урсола Григорія Миколайовича, у Кропивницький. І він допоміг! Єдиний на всю Україну. Велике йому спасибі! Його знання та вміння допомогли позбутися трахеостоми. Виявилося, можна навіть обійтися без операції, без пластики трахеї! Тут нас лікували іншими, відомими їм методами, і ось через два місяці їдемо на реабілітацію. Зараз Паша може дихати, може розмовляти! Зник набряк, минули страшний кашель, бронхіти та пневмонії!
Для нас це найкраще місце в Україні – «Ацинус», і найкращий лікар, який дійсно дає шанс на повноцінне життя. У «Ацинусі» до нас ставилися добре – з повагою, по-людськи, це дуже важливо для таких військових, які вже давно перебувають у медичних закладах. Чисто, смачне харчування, але найголовніше – ще раз скажу – це лікарі, ті, які лікують, а не ті, що брешуть. Ось в «Ацинусі» лікарі, які лікують і виліковують. Наша велика подяка всім, хто там працює, особливо Урсолу Григорію Миколайовичу, Інні Анатоліївні Козинській, пульмонологу. Ось я тепер знаю, хто номер один в Україні торакальний хірург і пульмонолог.
Паша нарешті за цілий рік дихає, але є наслідки його основної травми, травми хребта, він не відчуває тіла нижче грудей. І ми зараз їдемо на реабілітацію для того, по-перше, щоб він став самостійним, тому що навіть з його чутливістю люди самостійно їздять за кермом. А по-друге, займатися його ногами, не втрачати надію на те, що дива бувають. Наука крокує вперед в цьому плані дуже швидко. У нас навіть є приклад, чоловіку 38 років, йому в Бангкоку зробили операцію, поставили спеціальний імплант, і він повністю відчуває своє тіло. Так, ще не ходить, але вже почав відчувати.
Треба щоб долучилися ЗМІ, тому що є багато військових із спінальними травмами, з травмами спинного мозку. Їх тисячі! Необхідно підіймати цю тему на рівень державної програми, дуже на це сподіваємось. А Кропивницькому – наша подяка, ми його ніколи не забудемо!
Офіційна зайнятість: переваги, тенденції, результати роз’яснювальної роботи