Про старшину ІІ статті Віталія Морозовського на військове псевдо Сова, який загинув 15 лютого цього року, ми говорили з його дружиною Іриною і сестрою Ольгою. Пили каву в його улюбленій кав’ярні і згадували про рідну людину.
– Нас у мами четверо. Віталя старший за мене на чотири роки і заміняв мені батька, дбав про мене, – каже Ольга. – В дитинстві ми з братом сварилися через книжки – хто перший буде читати. Ми любили читати.
Родина жила в селі Березівці колишнього Устинівського району. Діти, коли стали дорослими, переїхали до Кропивницького. Віталій під час навчання у технічному університеті грав у студентському театрі. Дівчата зазначили, що він не боявся виглядати смішним, йому були притаманні акторство, артистизм. І при цьому був врівноваженим, змістовним, цілеспрямованим.
Ірина згадала, що перше побачення з Віталієм було 14 лютого одинадцять років тому. Каже, що він був особливою людиною:
– Мудрий, чуттєвий, розумний, мудрий. Був моєю підтримкою в усьому. Любив історію. Займався історичним фехтуванням. Ми його поховали з мечем.
Дівчата розповіли, що Віталій багато чим захоплювався. І бокс був, і карате. Карате займався у самого Володимира Савченка. Сестра каже, що Віталій його не просто поважав, а боготворив. Рідні зауважували, що не можна зводити людину у ранг кумира, а він відповідав, що це така людина, яку можна. Коли Савченко помер, Віталій був дуже засмучений, важко це переживав.
Віталій Морозовський любив готувати. І поїсти смачно любив, але готувати більше. Вони з Іриною часто сперечалися, хто з них буде варити, смажити, запікати, бо в кожного були свої рецепти. Один з побратимів казав рідним, що Віталій і на війні любив готувати, що відгодував його так, що той десять кілограмів ваги набрав. І консервувати любив. Допомогою з боку дружини було миття банок, бо рука Віталія не влазила всередину.
– Він був сильним не тільки фізично, а й духом, морально. Не хотів, щоб ми його бачили слабким, – розповіла дружина Героя. – Звісно, були в нього важкі моменти, розчарування, але не відкривався близьким. Від нього віяло позитивом. І Віталя завжди посміхався. Він навіть загинув з усмішкою. Усміхненим ми його і поховали.
Сестра розповіла, що напередодні загибелі брата їй наснилося, що брат усміхається і каже, що в нього все добре. Ольга прокинулася і перевірила телефон, чи немає повідомлення, бо сон був схожий на реальність. Наступного дня стала відчувати тривожність, чого раніше не було. І командиру ніколи не писала, а цього разу наважилася. Командир відповів не одразу, лише коли отримав підтвердження загибелі побратима.
– Я дуже вдячна командиру, що він особисто повідомив мені про загибель брата. Це дуже важко – повідомити родичам. Я це розумію, тому що сама казала Ірі. Це було найважче з того, що мені в житті доводилося робити: сказати Ірі і мамі, – розповіла Ольга.
– Лише після загибелі чоловіка я зрозуміла, наскільки багато він для мене робив, – каже Ірина. – І не тільки для мене, а для нас усіх. І якою важливою людиною він був. Він мене навчав радіти життю. Казав: ти прокинулася, випила каву, на дворі сонце – це привід бути щасливою. І ще говорив, що головне – це людина, матеріальне не важливе. Його так навчала мати, він навчав цьому мене.
Дві молоді жінки, які втратили близьку людину, переосмислюють життя, говорять мудрі слова, намагаються поділитися своєю філософією.
– Мені тепер не вистачатиме його підтримки, схвалення моїх вчинків. Якщо у вас є близькі люди, яких ви любите, поважаєте, кажіть їм, які вони цінні для вас, – каже Оля. – Життя коротке. І справжню цінність цього життя ти розумієш, коли втрачаєш людину. Мені сумно від того, що мало казала братові, яким цінним він для мене був. Говоріть, не шкодуйте слів…
Вдалося телефоном зв’язатися з командиром Віталія. Пан Олександр важко переносить втрату побратима. Говорив щиро і тепло:
– Ми знайомі з 2007 року, коли разом навчалися в коледжі. Обидва закінчили з відзнакою. Я своє життя пов’язав з військовою службою, а Віталій навчався далі в технічному університеті. Віталій – позитивна, добра, чуйна людина. Йому не були притаманні негативні думки, слова.
Коли почалася АТО, ми підтримували зв’язок. Я хотів Віталія забрати до себе, він казав, що подумає. Коли почалася повномасштабна війна, я знав, що Віталя піде воювати, хотів, щоб він потрапив саме до мене. Я в таких військах, що фізична підготовка, витривалість на вищому рівні. Сова подав необхідні документи, поїхав у навчальний центр, після чого почалася наша спільна праця. Брали участь у курській операції. Його позитивно сприйняв колектив, хлопці за ним йшли, він став лідером. Сміливий, не конфліктний, приймав розумні рішення. Після виконання завдань ми їздили у спортзал, займалися. Були в Польщі на тренуваннях.
Я командир водолазної команди, Віталій був інженером. Казав, що йому подобаються НРК (наземні роботизовані комплекси), я його відправив на відповідні курси. Йому все вдавалося, він був вмотивований, розумний. Це був зрілий чоловік, який знає, чого хоче від життя, з якою метою пішов на війну, як себе тут бачить. А я його бачив офіцером, про що ми говорили, будували плани.
В моїй команді є сумна традиція: під кінець ротації, за кілька днів хтось гине. Так сталося і з Віталієм: він загинув, ми забрали тіло і поїхали на Миколаїв. Сова виконував завдання по зачистці села на запорізькому напрямку. Хлопців було четверо, вже поверталися.
Був сильний туман, а противник також цим користується. Хлопці мали ще перевірити підвали. Зайшли в один з дворів, були переконані, що там нікого немає, а противник був, і він відкрив вогонь. Віталя як лідер йшов першим і прийняв вогонь на себе. Впав, але продовжував стріляти. Коли припинив стрільбу і перестав відповідати на позивний, хлопці все зрозуміли. Його тіло ми забрали за допомогою НРК, на який Віталій вчився.
В моєму житті не так багато людей, яким хочеться зателефонувати, почути голос, зарядитися позитивом, поділитися думками. Віталій був таким. Я давно на війні, було багато втрат, але ця найболючіша…
Офіційна зайнятість: переваги, тенденції, результати роз’яснювальної роботи