Ще багатьма образливими епітетами можна описати безславну чергову спробу національної футбольної збірної пробитися на Кубок світу. Прикро усвідомлювати, що серед 48 команд, які зіграють на полях США, Канади та Мексики вже цього літа, нашої знову не буде. А такі футбольні карлики, як збірна Кюрасао, гратимуть.
У нас були різні вильоти на стадіях плей-офф, але такої безвольної та безпорадної команди, як у Сергія Реброва, що вийшла на поле стадіону в Валенсії програвати шведам, чесно кажучи, важко згадати.
Вперше таку ж ганьбу ми відчули на Євро-2024, коли нас просто знищили румуни, які також вважалися аутсайдерами. І, на мою думку, тренерський штаб Реброва повинен був піти ще після того невдалого чемпіонату Європи. Але там знайшли виправдання, й «ходіння по муках» продовжилося ще на два роки й завершилося цілком логічним фіаско.
За весь час, що Сергій Ребров керував національною збірною, ми не побачили ЖОДНОГО цільного матчу, де можна було б зрозуміти, в який футбол грає «синьо-жовта» дружина. Всі перемоги навіть над не найсильнішими конкурентами виглядали випадковими, здобутими більше за рахунок везіння. Часом тренерські рішення по визначенню складу викликали здивування, а злагоджений колектив навіть не проглядався.
Єдиний матч, де ми побачили пристрасть, – останній вирішальний поєдинок цього групового раунду проти Ісландії. І тоді з’явилася надія, що нарешті Ребров віднайшов потрібні слова та налаштування, що гравці цієї збірної запалали бажанням довести, що вони дійсно зіркове, а не переоцінене тік-ток покоління.
Та то був лише епізод. Проти шведів ми знову побачили, за винятком Миколенка, дезорганізовану, аморфну масу, яка нічого не могла й ні на що не була здатна. Так, були травми. І тут ми зрозуміли, що таке відсутність на полі Маліновського та Зінченка, які недарма, мабуть, грали в елітних клубах. У них є майстерність і рівень, які не дозволяють грати нижче власних можливостей. І є лідерські риси, які додають партнерам хоча б якоїсь впевненості.
Ми також побачили, що таке відсутність в колективі Ярмоленка, який одним своїм поглядом здатний привести партнерів до тями. Але після Євро (тоді після румунського самознищення саме Андрій без тренерів провів з хлопцями таку розмову, яка дозволила не вилетіти вже після другого матчу) Ребров вирішив, що такі ментальні лідери, як би вони не грали й скільки б не забивали, йому не потрібні.
У головному матчі чотириріччя головний тренер помилився у всьому: в складі, в тактиці, в реагуванні на дії суперників, в своєчасності прийняття рішень та й післяматчевій реакції на поразку, коли не вистачило характеру і порядності визнати власний провал та подати у відставку. Адже програв він доволі посередній шведській збірній, яку не можливо й близько порівняти з тими збірними, яких ми обігрували в фінальних частинах Євро -2012 та Євро-2020.
Реброву не вдалося провести такий процес омолодження й залучення резерву в провальній Лізі Націй, який би дозволив не виставляти на поле проти «Тре Крунур» розібраного Тимчика, переляканого Бондаря, який абсолютно не відповідає рівню національної команди, не готових в усіх параметрах Зубкова та Судакова, який вилетів із основи в «Бенфіці». Ніхто не підказав Сергію Станіславовичу, що, мабуть, не дарма Забарний не потрапляє до складу «ПСЖ» на відповідальні матчі, а Ванат гарно взаємодіє з Циганковим у «Жироні» лише тоді, коли є простір. І що одночасно випускати на поле проти суперників із захисною моделлю гри двох відвертих руйнівників – Ярмолюка та Калюжного – це втрачати в атакувальній ланці.
Коли ж, після провалу опорної зони, Тимчика та центрбеків, які разом грали чи не вперше, ми пропустили швидкий перший гол, то контраргументів вже не було. Але консерватор Ребров і в перерві, коли все ще можна було змінити, не ризикнув повністю перебудувати команду й перейти на гру в два форварди. Хоча вихід в центр поля Піхальонка, або Шапаренка, на лівий фланг Гуцуляка, а в напад Яремчука з Пономаренком просто напрошувалися.
Тільки коли Забарний із Бондарем привезли собі другий гол й все фактично було вирішено, Ребров таки провів заміни. Але навіщо він випустив Очеретька, який разом із усім «Шахтарем» зараз грає в такий же туранівський антифутбол, що й наша команда в першому таймі про Дьокереша з партнерами, важко зрозуміти.
Третій гол із пенальті форварда лондонського «Арсенала» організували ті ж таки Сваток із Забарним, а Трубін, який не виручив у відповідальні моменти, збив угорського шведа. Фактично нас обіграв один нападник, який просто скористався жахливими помилками. Але тому Віктор і грає в «Арсеналі», що здатен вирішувати долю таких поєдинків.
Ну а навала при тому, що всі захисники гостей перевершували наших виконавців у антропометрії – це був вже остаточний «поминальний дзвін» за футболом Реброва. Пономаренка він випустив, як і Шапаренка, просто «щоб було». Але Матвій, який дебютував за нашу збірну, ще й забити зміг у восьмому матчі поспіль. Це стало єдиною втіхою на загальному фоні тотального розчарування.
Та це все – емоційні висновки журналіста. А ось думка фахівця – колишнього головного тренера і спортивного директора ФК «Зірка», відомого футбольного експерта, викладача тренерських курсів УАФ Віктора Догадайла:
– Враховуючи те, що останні п’ять років відбувається в Україні, й те, що ми переживаємо під час цієї страшної війни, то поразка футбольної збірної – це не трагедія. Але це велике розчарування, тому що футболісти, які мали всі шанси та можливості порадувати уболівальників, особливо наших захисників, та підняти людям настрій, так безпорадно свій шанс втратили.
Безумовно, це тренерська поразка. Сергій Ребров мав значно більше часу та можливостей для підготовки саме до цього матчу, ніж його англійський візаві Грем Поттер. Цікаво, що перед матчами плей-офф його угоду подовжили до 2030 року, продемонструвавши довіру до фахівця. І, як бачимо, поки що він зі своїм завданням упорався на відмінно.
Поттер досконало розібрав гру української команди, віднайшов наші слабкі місця й застосував таку тактичну модель, яка чомусь стала сюрпризом для Сергія Реброва та його численних асистентів, й принесла відчутний успіх.
Шведи ж були аутсайдерами перед цією грою. І тому їхня перемога одночасно розчарувала та вразила. Це не була та команда, яку неможливо було здолати. Але, як казав Наполеон, що не обов’язково бути сильнішим за ворога скрізь. Головне – бути сильнішим у вирішальній точці битви. І саме це продемонструвала шведська команда. А в українців ми не побачили плану гри. Таке враження, що футболісти спочатку не знали, що їм робити.
Є таке поняття – прогноз стану футболістів на матч, який базується на основі наукових методик. І цим потрібно користуватися. Але ми з вами не знаємо, які методики підготовки використовувалися нашим тренерським штабом. Хоча те, що така підготовка та вивчення суперників були незадовільними й це призвело до абсолютного провалу, ми побачили на футбольному полі.
Українські футболісти, які вийшли проти шведів, виявилися неспроможними виконувати поставлені завдання. Ну а тренери не змогли їх підготувати не в психологічному, ні в фізичному плані. Єдиний гравець, який виглядав гідно під час та й після поєдинку, – Віталій Миколенко, до якого ніяких не може бути претензій. Всі інші легіонери, окрім Трубіна, показали, що недарма мають проблеми з потраплянням до складу в своїх клубах. І мова не про тренерську нелюбов, а про рівень виконавців, який нижчий, ніж у конкурентів.
Це стосується, на жаль, і Забарного, який до цього виглядав оплотом впевненості та надійності. Але перехід до «ПСЖ», як бачимо, негативно позначився на його стані.
Наведу такий приклад. Коли я стажувався у німецькому «Штутгарті», тренер казав нам, що не аналізує дії конкретних гравців після матчу. Для цього є наукова група, яку кожному футболісту надає відео для аналізу. Він повинен дивитися й враховувати власні помилки. Ну а якщо не зробить правильні висновки, то є кому іншому грати. Є, звісно, інші команди, де з гравцями панькаються окремо, але не думаю, що це властиво такому потужному клубу, як «ПСЖ», де конкуренція шалена. І якщо ти її програєш – не робиш висновки.
Якщо Ілля хоче прогресувати й надалі, а не задовольниться досягнутим, то потрібно додавати у власній грі й підлаштовуватися під вимоги гранда європейського футболу. В Англії були інше навантаження та інші завдання, а коли вони змінилися, то в Забарного виник суттєвий спад. Він ще хлопець молодий, й сподіваємося, що ці тимчасові негаразди наш головний талант подолає. А може, потрібен йому ще й наставник не тільки в футбольному, але й в психологічному плані. Найближчим часом побачимо, куди буде рухатися кар’єра Забарного.
Гра команди багато в чому залежить від головного тренера. Я свого часу працював із Ребровим як гравцем ще в олімпійській збірній Віктора Колотова. А ще на початку тренерської кар’єри навчав його в Київському інституті фізкультури та центрі ліцензування тренерів. Він завжди був розумним та цілеспрямованим, прагнув до самовдосконалення.
Коли Сергій Ребров приходив до збірної, то й в мене було багато надій. Він же мав переможний клубний досвід у «Динамо», «Ференцвароші» та на Близькому Сході. Ми всі сподівалися, що Реброву вдасться вибудувати систему розвитку збірних. Але для побудови гарної системи потрібні дієві помічники. І в цьому плані в Сергія Станіславовича виникли складнощі. Не спрацювала й ставка на іспанську модель гри, до якої було дуже багато запитань. Адже під неї потрібні відповідні виконавці, яких у нас не так багато. І тому за ці роки мені так і не вдалося зрозуміти, а в який же дійсно футбол прагне грати Сергій Ребров. Склалося таке враження, що й футболісти цього так і не зрозуміли. Ми всі бачили, що не було такого матчу, від якого б ми отримували задоволення від першої та до останньої хвилини. Це було переважно героїчне подолання проблем, які самі ж гравці собі створювали.
Чи завершилася епоха Реброва в збірній України? Мабуть, так. Українці, судячи з їхньої реакції на цю поразку, не зрозуміють, якщо Сергій Станіславович залишиться. Сам він, наскільки я зрозумів, має намір допрацювати ще два місяці до завершення контракту.
А далі потрібні зміни та стратегічне планування з боку УАФ. Необхідно визначити пріоритети розвитку, чітко розібратися з подальшими планами та визначити тренерські пріоритети. У нас є наша філософія української футболу, у нас стиль є нашої гри, у нас є люди, які можуть рухати процеси. А ще як викладач Центру навчання та лідерства УАФ бачу, яке велике бажання в молодих фахівців навчатися, розвиватися й перемагати.
Попри всі останні негаразди ми – дуже футбольна країна, яка має гарне майбутнє. Але тут повинен працювати ще один важливий фактор – фактор відповідальності. Ми повинні знати всіх футбольних людей, ступень їх відповідальності та підзвітності суспільству. Футбол – це соціальне явище, й він не може бути закритим.
І головне, збірну має очолити тренер, який чітко скаже, в який футбол він буде грати, який напрямок розвитку вибирає, і які завдання перед ним стоять. Щоб не було потім, що Ліга Націй – турнір неважливий, а головний потім провалимо.
Але я впевнений на сто відсотків, що фахівець, іноземець чи українець, який очолить національну збірну, не повинен мешкати за кордоном. Він має бути тут в Україні весь час, вивчати гравців, готуючись до випробувань. А помічники можуть передивлятися легіонерів і доповнювати його бачення.
Зараз багато кандидатур обговорюється, й всі з них – і Маркевич, і Ротань й інші українські тренери, а також Йовічевіч, де Дзербі та Фонсека, – мають свої переваги та, звісно, свої недоліки. Головне – це бажання й розуміння того, завдяки кому й чому вдасться вирішити завдання потрапляння на наступні чемпіонати Європи та світу, а також досягнення максимальних цілей у Лізі Націй.
Українці вже зачекалися гарних результатів й як ніхто інший на них заслуговують. А любити футбол в нашій країні ніколи не перестануть, повірте моєму досвідові. І такі таланти, як Пономаренко, який довів у матчі зі шведами, що не все так безнадійно, й якому ми бажаємо продовжувати в тому ж дусі, у нас ніколи не переведуться.
Черговий діалог влади та бізнесу