«Не думала, що Бог може його в нас забрати»

Жила собі родина: батьки і троє дітей. Старша Наталія, середня Ольга і молодший Григорій. Були дружними, життєрадісними. Збиралися на свята, будували плани, мріяли. Війна зруйнувала все.

Найперша втрата в родині сталася на початку повномасштабної війни – у Львівській області під час ворожого обстрілу загинув їхній двоюрідний брат Юрій Кожухарь, кадровий військовий, викладач академії сухопутних військ. В тому ж 22-му році на війні загинув Віталій, чоловік середньої сестри. В січні 24-го на війні загинула її дочка Валентина. На початку березня син Наталії Костя зазнав важкого поранення, наслідком якого стала ампутація кінцівки вище коліна. Григорій загинув 12 березня цього року.

Про Григорія Бобиря ми говорили із його старшої сестрою Наталією Вельгун. Почали із спогадів про дитинство:

– Мама народила Гришуню, коли їй було 38. Я старша за нього на 15 років. Коли возила його на візочку, казали, що я наче зі своєю дитиною. Ми жили у Великій Висці. Коли я поїхала навчатися у тодішній Кіровоград, Гришуня ріс із Олею.

Коли братик почав формуватися, вже було видно його характер, він був слухняний, як дівчинка. Вважалося, що хлопчики рідко такими бувають. Він не був зірвиголова, нічого не робив без дозволу, ніколи не переступав межі. Я дивувалася: навіть ми, дівчата, були бешкетницями, часто отримували на горіхи, а Гришуня ні, хоча був наймолодшим. У таких дітей, як правило, більше свободи, але він цим не користувався. Ми жили біля школи, поруч був стадіон. Він підходив і питав: «Наташа, можна я піду на стадіон?» Я сміялася, бо він міг вже триста разів збігати на стадіон, а не питати дозволу.

В нього була надслухняність. Хоча тепер я усвідомлюю, що то була не слухняність, а розуміння того, що так треба. В нього не було «хочу», в нього було «можна», «треба». В школі навчався середньо, але був здібний інтелектуально. Глибоко вивчав те, що його цікавило.

Пані Наталія розповіла про здатність Григорія дружити і легко уживатися в колективах:

– Гришуня у Великій Висці закінчив четвертий клас, і батьки прийняли рішення переїхати до Кіровограда. Брат пішов у 24-ту школу, де я працювала. У нього не було проблем з переходом із колективу в колектив, ніколи не відчував себе некомфортно, і його легко приймали, позитивно на нього реагували.

В 24-й школі Гришуня провчився два роки, після чого батьки перевели його у 29-ту, ближче до дому. Там, на Некрасівці, утворилася компанія друзів, яка існує дотепер. Їх там чоловік двадцять. Вони дуже дружні. Перед війною майже у стовідсотковому складі їздили на море. Вже з дружинами, дітьми. Аня, братова дружина, була вагітна.

Гриша був центром цієї компанії. Якось всі навколо нього гуртувалися. Якщо треба було зібратися разом, всі приходили до нього додому. Ми розмовляли з Олегом, одним з найближчих друзів брата, його кумом. Він сказав, що незадовго до загибелі Гришуня сказав: «Хлопці, якщо зі мною щось трапиться, не розсипайтеся, зберігайте єдність».

Для хлопців це величезна втрата. Я днями зайшла у двір, стояли двоє друзів Гриші. Запитала, як їм у дворі без Грині (так його називали, і військове псевдо таке було). Вони сказали: «Пусто що в душі, що у дворі».

Старша сестра зазначила, що життя брата було багатовекторним:

– Левовою частиною його життя були друзі. До речі, з одним з них, Іваном, вони служили разом. Іван витягував тіло загиблого друга. Гришуня ніколи не відмовляв друзям в допомозі. Хлопці дружно приходили на весілля один одного. Це адекватна, здорова, порядна компанія чоловіків.

Інший вектор – сім’я. В родині не було такого, щоб брат сказав «я не можу». Не було такого, щоб він не відповів на повідомлення. Навіть коли був на війні, відповідав. Дружині Ані та дочці Вікусі двічі на день відповідав. Вікуся вже нам повідомляла: «Татусик відписався, все нормально». Він був порядним у відносинах. В ньому не було фальші. Він не брехав, не викручувався.

І, звісно, робота. До війни Гриша працював за кордоном, після повернення – в магазині «Неодім» на Кущівці. Всюди, де працював, мав шалений авторитет. Завойовував авторитет своєю порядністю, відповідальністю і працелюбністю. Коли Гришуню ховали, в траурному кортежі було багато машин постачальників «Неодому», які цінували і поважали брата.

Григорій Бобир на війну пішов у свій день народження. Сестра згадує:

– В нього день народження 3 березня. І 3 березня 2022 року він пішов не на роботу, а з речами до військкомату. Його не викликали, сам так вирішив. За станом здоров’я мав бути мобілізованим не в першу хвилю, але Гриша цим не скористався.

Ніколи не скаржився. Ми не знали, чи йому в чомусь незручно, чи якийсь дискомфорт, чи йому щось треба. Це така людина, що по відношенню до себе обмежувався меншим, а до когось – ставив вищу планку.

Протягом чотирьох років війни у відпустки приїжджав завжди сюрпризом. В один з приїздів набрав Аню по відео, розпитує, як справи. Вона питає, де він, бо навколо нього темно. А він відповідає: «Відкривай двері!» А ті кілька днів відпустки він розплановував. Взимку – Карпати, влітку – море. Якщо залишалися в місті – прогулянки, кафешки, вистави. Всюди з родиною. Не було такого, щоб у відпустці відлежувався, бо він втомився.

Молодший лейтенант, командир взводу РЛС частини А1736 Григорій Бобир загинув під час виконання бойового завдання. Його підрозділ забезпечував виявлення наземних цілей ворога, що дозволило зберегти життя побратимів та мирних жителів. Про загибель Григорія його дружині повідомив командир:

– В той день Аня бачила, що телефон Гриші був у мережі, але жодних звісток від нього не було. Загинув він опівдні, а о дев’ятій вечора командир зателефонував Ані і повідомив, що Гришуня загинув. Ми з сестрою про загибель брата дізналися від неї.

На прощання приїхало багато військових, за що я їм дуже вдячна. Це свідчить про його авторитет. Я запитувала командира телефоном, чи вони доставлять тіло, чи нам шукати транспорт. Він сказав: «У мене 72 підлеглих, всі ходять слідом за мною і питають про Гриню. Якби ми мали можливість, ми б його на руках донесли до Кропивницького – настільки він був нам дорогий».

Комбат був на прощанні. Розповів, що вони з Гринею були друзями. Під час розмови з’ясували, що строкову службу проходили одночасно в одному місці у Криму, навіть жили в одній казармі, тільки на різних поверхах.

Хлопці пішли на завдання. Не вдавалося його виконати з першого разу, бо по них лупила ворожа артилерія. Спробували вдруге, і знову обстріл. Після обстрілів хлопці робили перекличку. Ваня покликав Гриню, а він не відповів. Зателефонували командиру і сказали: «Гриня 200». Той сказав: «Ні кроку назад, поки не винесете тіло». І хлопці його винесли. Ваня сказав, що і без наказу вони б його там не залишили.

Навіть не через те, що в нашій сім’ї багато втрат, а я взагалі не думала, що Бог може його в нас забрати. Це така дика несправедливість! Особливий садизм долі по відношенню до нас. Він нам настільки потрібний! Цю втрату неможливо усвідомити, закрити, чимось перекрити, з цим жити. Він не був публічною людиною, не заробляв шалені гроші, не знімав зірок з неба. Але він був настільки порядним, настільки важливим для всіх, з ким контактував, що це величезна втрата не лише для рідних.

На сайті Президента України опублікована петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) Григорію Бобирю. Ініціатива створити петицію належить комбату Григорія.

– Ми не думали цим займатися, – говорить пані Наталія. – Не через те, що сумніваємося в героїзмі брата, а через те, що зараз багато таких петицій і реально багато гідних людей. Оскільки таких петицій дуже багато, люди не завжди на них реагують. Розуміємо, що зібрати 25 тисяч підписів складно, і навіть якщо вони зібрані, це не гарантує присвоєння звання. Коли вже це ініціювали військові, ми зробимо все, щоб петиція була підтримана.