Щастя – процес внутрішній, не дуже залежний від умов проживання, рівня добробуту і близьких людей. Щастя неможливо в собі виковувати. Ось решту можна розвивати: добробут, розум, красу, врешті-решт. А щастя неможливо. Всі дітки народжуються щасливими, проте поступово, років з п’яти, це щастя втрачається і втрачається, аж поки нічого не залишиться. Щасливих дуже мало, останніми роками мені такі взагалі не зустрічалися. Хоча чому не зустрічала? Я знайома з Тетяною Березняк! Ось хто до 80 років (!) не втратив це відчуття щастя. При тому, що обставини її життя до щастя ніякого стосунку не мали…
«Бригантина» її юності
Народилася Тетяна Березняк 19 липня 1946 року в Кіровограді. Цей день став смертю її мами, вона померла під час пологів. Григорій Березняк залишився з двома дітьми в чужому для нього місті. Справа в тому, що родина переїхала із Ташкента в Україну напередодні появи Тетянки на світ.
«Я ніколи не була в Середній Азії, на батьківщині моєї мами, яка народилася в Душанбе і своє коротке життя прожила в Ашхабаді та Ташкенті, – згадувала Тетяна в есе «Мені пощастило!» – З материнського боку в мене – російське та грецьке коріння. Її раннє сирітство – одна з причин того, що своїх родичів з боку матері я не знаю».
Друзів немає, родичі – в селі Косівці Олександрійського району. І маленьку Тетяну віддали в будинок немовляти! Я питала у Тетяни, чи не ображалась вона на батька, що він віддав її в дитбудинок?
- Та що ти? Вони мене рятували! Це сьогодні купа «сумішей», якими можна годувати немовлят, а тоді… Не забувай, це був перший післявоєнний рік, голодний. А там годували грудьми нянечки. Перша моя нянечка померла. Від епілепсії чи чогось подібного, так сказали. А я, коли стала вчитися в Харківському університеті, на факультеті біології, то розібралася: в неї була гіпокальціємія. Вона годувала і годувала чотири-п’ять діточок, причому постійно: один виріс, новий народився. А запаси кальцію поповнювати не було звідки… А гіпокальціємія проявляється спазмами м’язової системи (тетанією), судомами. Так от звідки «епілепсія»…
Та все владналося: в півтора року батько забрав її з Будинку немовляти.
- Виростила мене молодша сестра батька, тьотя Даша, вона мені читала казки братів Грімм і Перро, вірші Агнії Барто, Михалкова і Маршака. Саме тьотя познайомила мене з біблією українців – «Кобзарем», разом ми плакали над гіркою долею його героїнь. Щоліта тітка вивозила мене до бабусі в село, де чудова українська природа зцілювала мене (я народилася маленькою та слабкою), формувала мою душу.
А ще ростив маленьку Тетянку старший брат – Юра. Він керував її читанням, привчав вести щоденник. У 12 років вона написала перший вірш, а в 16 вступила в літературний клуб «Бригантина». Точніше, Клуб поезії, «Бригантиною» він став пізніше – з легкої руки Вадима Гребенюка.
Пізніше, у 2017-му, вона напише про це книжку «Бригантина» юності моєї». Чесно скажу, від книги не відірватися! Тетяна Березняк зібрала відомості про всіх, хто відвідував клуб «Бригантина». І не тільки про Валерія Гончаренка та Вадима Гребенюка, які керували клубом. Уявіть собі: 1962 року вони всі навчалися у школі, хтось у восьмому, хтось у десятому класі. А 2017 року багатьох «бригантинівців» вже не було в живих, а ті, хто залишився, роз’їхалися по містах та селах, хтось перебрався до Києва, до Донецька, хтось був у росії, хтось в Ізраїлі… Тільки уявіть собі, яка це робота: збирати по крихтах. А Тетяна Березняк зібрала! Більше того, представила нам їхню творчість. Що зайвий раз підтверджує: рукописи не горять.
Мене найбільше вразила доля Римми (Лялі) Ланської. Вона мріяла про театр, і її мрія здійснилася: закінчила Харківський інститут мистецтв ім. Котляревського і здобула спеціальність «режисер драмтеатру». Після чого присвятила усю себе режисерській роботі. Працювала в театрах Харкова і Лієпає (місто в Латвії). Познайомилася з московським журналістом та переїхала до нього в Москву. З 1990 працює в Москві. Лялю вбив сусід по комунальній квартирі. Тетяна пише про це: «Про цю страшну подію довго говорило московське телебачення. У той час (2000 рік) Ланська жила в центрі Москви на Спартаківській, де її сусідом по комуналці був ветеран-афганець, який виявився психічно хворим (результат потрясінь, перенесених під час війни в Афганістані). У момент нападу манії переслідування він розстріляв із мисливської рушниці всіх, хто на той момент опинився вдома, у т. ч. і Лялю, яка вибігла в коридор зателефонувати в міліцію, і Софію Самойлівну, матір Ланської. «З живих істот у квартирі залишився лише маленький Чіп – собака Ланської породи японський хін. Він і зустрів міліціонерів», – писала КП». А от вірші залишилися…
Людмила Саранська, яка, до речі, народилася в Лієпає. «Вона єдина серед нас досягла всесвітньої літературної слави», – пише Тетяна Березняк. Закінчила філфак Кіровоградського педінституту, а викладала в університетах Копенгагена, штату Іллінойс, Варшави. Спеціаліст з Достоєвського та Солженіцина. Автор і ведуча документальних фільмів. А список літератури, нею написаної, займає в книзі дві сторінки!
Юрій Камінський, який став членом Спілки письменників СРСР і Спілки російськомовних письменників Ізраїлю. На своїй історичній батьківщині – дуже відомий. Доля Вадима Гребенюка мене теж вразила. Такі люди жили тут, тут творили, нехай ще в шкільні-інститутські роки. І треба віддати належне Гончаренку і Гребенюку: вони таки вміли розкривати таланти.
Ну, якщо вже мова зайшла про «Бригантину», треба сказати одну неприємну річ. Мені до цього дня боляче за Тетяну Березняк. 2018 року «Бригантину» представили на премію ім. Є. Маланюка у номінації «Літературознавство і публіцистика». І вона перемогла! Проте премію Тетяні Березняк так і не дали, і навіть «орла» не дали… Так, книга двомовна (якою мовою писалося, такою і друкувалося). Так, Тетяна Березняк писала російською. Але вона перемогла!
А поки Тетяна вчиться в школі №34, пописує. І от виступ! 70-річчя Володимира Маяковського «Бригантина» відзначала у бібліотеці ім. Тобілевича. Сімнадцятирічній Тетяні пропонують виступити, і вона прочитала «Квітневі зірки», «Молодо-зелено», «Безладне дівчисько» – «вірші, які стали моєю візитною карткою тієї пори». «Молодо-зелено» потім опублікують в газеті «Прапор юності» 1965 року. Тетяна вважає це офіційним початком своєї письменницької біографії.
Харків – Підмосков’я
1965 року Тетяна вступає в Харківський університет, на біофак. Пояснює це тим, що, як виявилося, на фізико-технічний факультет дівчат не брали (такої норми не існувало, але…), до того ж вона захопилася генетикою. Цей період докладно описано у її спробі автобіографії «Мені пощастило!». Треба сказати, навчанням вона не захоплювалася. Чи, може, так здається? Міркуйте самі: «Відразу ж після приїзду з колгоспу – в опері грандіозне 70-річчя Єсеніна, а невдовзі в БК будівельників – перший у Харкові великий вечір Пастернака (читає Володимир Заманський – яка зовнішня схожість!), там же – теж уперше! – барди Клячкін і Кукін. У філармонії: знамениті музиканти – Ріхтер і Гілельс, Ойстрах і Коган, Лев Оборін та Станіслав Нейгауз, відомі читці тих років – Журавльов, Сорокін, Сомов, Олександра Леснікова… На другому курсі до університету приїжджає Мікаел Тарівердієв, привозить із собою поки що нікому не відому Олену Камбурову: “Просто я інше дерево… інше дерево…”» і далі: «Центральний лекторій Харкова притягує студентів циклами лекцій («Міста світу», «Музеї світу»), і незмінне наше нетерпляче очікування чергового приїзду ленінградця Альберта Костеневича (Ермітаж) із дивовижними лекціями із сучасного живопису. Євгенія Мірошниченко прилітає з Києва заспівати головні сопранові партії. (…) Перелік харківських зустрічей нескінченний. Ясно одне: Харків – відкриття світу!»
На зустрічі зі Станіславом Лемом в Харківському політехнічному інституті вона знайомиться з болгарином Христо, який має намір стати інженером-електронником. І Тетяна пропадає. На все життя. Вони не бачились п’ятдесят років, а Тетяна до цього дня його кохає… Христо уже немає, помер 2019 року. А Тетяна і досі пише йому вірші…
Христо від’їжджає до Болгарії, вони більше ніколи не побачаться. Але так сталося, що вони зустрілися! Ну як після цього не вірити у мінливості долі.
Тетяна закінчує університет і їде в Москву. Працює у Всесоюзному науково-дослідному інституті фізіології, біохімії та харчування сільськогосподарських тварин, розташованому в Боровську. Місто адміністративно належить Калузькій області, але від Москви недалечко – 113 км.
- Я оселилася в Боровську, стала працювати в НДІ, в основному, заради театрів і музеїв. Сільськогосподарські тварини мене особливо не хвилювали, але виконувала свою роль чесно. Якось я гуляю по Москві, і мені захотілось відправити Христо листівку… Листування між нами якось заглухло. І тут – мені захотілося, і край. Купую листівку, пишу, що я в Боровську, і відправляю на його адресу в Софію. Я забула думати про цю листівку… А тут в НДІ з’являється Христо! Він їздив додому, і йому вручили цю листівку.
А, треба сказати, ми з ним приїхали у Москву в один день! І ходили по вулицях, не знаючи, що тут кохання твого життя. Христо був аспірантом в Москві, а я приїхала працювати в НДІ…
Я не стала говорити з ним, просто відправила свою подругу… Я захворіла – таке нервове потрясіння було. Він тут! У Боровську! Ну, моя подруга домовилась з ним, що ми зустрічаємося в суботу біля «Метрополя»… Він мене не впізнав! Справа в тому, що я, коли вчилася в Харкові, була брюнетка. А коли переїхала в Боровськ, перефарбувалася у блондинку…
Все рано чи пізно закінчується. Христо захистив дисертацію, йому було на той момент тридцять років. І вони розлучилися – назавжди. Я питала у Тетяни Березняк: чому не з’їздила до нього, коли відкрилися кордони?
- Як тільки інтернет став доступним, я його шукала. Не могла знайти. Він з дружиною і дітьми був у Венесуелі, років двадцять вони там прожили. А коли повернулися в Болгарію, то я його знайшла. Він був одружений… І я залишила все як є. Мені було приємно, що десь на світі є він, що у нього все добре… Вони, коли приїхали в Болгарію, то купили будинок в Родопах, влаштували там готель… Згодом готель розрісся, і Родопи стали загальновідомим курортом. Коли Христо не стало, цим готелем заправляє його дружина…
Вірші Тетяна Березняк в ці роки не писала.
Додому
У 1978 році вона повернулася в Кіровоград. І відразу ж влаштовується лікарем у санепідемстанцію. Тут пропрацювала 35 років. Це докладно описано в творі «Мій службовий роман»: «Я відразу ж захопилася новою роботою, просто закохалася у неї. Щоденної рутини не помічала – у моїй роботі їй просто не було місця. Освоєння і впровадження нової методики визначення чергового показника гігієнічної спрямованості надавало моїй роботі сенс, вагу і значимість. Захопили також нескінченні поїздки-відрядження, в яких робота з перевірки сангіглабораторій районних СЕС (частіше – методична допомога їм) поєднувалася зі знайомством із географією рідного краю».
«Службових романів» ніяких не було, вона була закохана в Христо.
Тетяні Березняк пощастило працювати з Анатолієм Чумаченком – легендою санслужби. «Чудовий гігієніст, захоплений своїм розділом роботи, взірець професійної принциповості. Так думаючи про здоров’я довіреного йому населення, він брав відповідальність, даючи розпорядження про знищення великих партій недоброякісної продукції. І відстоював свою позицію! (Так, на моїй пам’яті Анатолій Микитович домігся знищення великих партій макаронів, іншого разу – копченої риби, яка загрожувала ботулізмом). (…) Він знав і любив літературу та театр, кіно та живопис (наприкінці життя передав свою живописну колекцію місту). З нашим театром він дружив і навіть співпрацював. Газети для нього були не тільки плацдармом для санпросвітроботи, він друкував свої вірші. (…) Мені пощастило працювати з О.М.Чумаченком лише 5 років, але всі наступні 30 років його життя на пенсії він залишався для мене старшим товаришем та другом. У колі його сім’ї (Анатолій Микитович виховав двох чудових дочок – Зою та Мирославу) можна було відпочити душею, читаючи вірші, обговорюючи новини санслужби, політики та культури». А ви знаєте, хто така Мирослава Чумаченко? Мирослава вийшла заміж та стала Єгурновою – в минулому провідний зберігач фондів Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, саме їй доручили колекцію Ільїна!» , – Тетяна Березняк перераховує ще кілька десятків прізвищ, і про кожного каже щось особливе, тільки цій людині притаманне.
Тетяна знов починає писати вірші. Для внутрішнього користування – вона пише про санстацію, про колег, про гігієну харчування. Здебільшого жартівливі віршики. Друкувати і не думає. Тетяна Березняк влаштовує в санстації літстудію! Санепідемстанція і літстудія! Таке могло прийти в голову тільки Тетяні. Але студія вдалася!
1989 року об’єднали сангіглабораторії обласної та міської санепідстанцій. Тетяна переходить у токсикологічну лабораторію. «Я знайшла друге дихання. Токсикологія хімічних речовин виявилася набагато цікавішою, складнішою та різноманітнішою за гігієну харчування, хоча до централізації лабораторія облСЕС мала лише 2 об’єкти контролю – пестициди та полімери». Тетяна продовжує їздити у відрядження, не тільки з «географії рідного краю», а до Києва, до Москви. І щоразу це для неї стає справжньою пригодою! Скільки концертів вона відвідала, на скількох виставках побувала! Хосе Кареррас, Моріс Бежар, Марсель Марсо, Мірей Матьє, Анні Жірардо, Лучано Паваротті, Монтсеррат Кабальє… І це тільки ті, які відразу згадуються, а скільки їх було… Тетяна згадує про це: «На Хосе Карерраса я приїхала на «КАМАЗі», і – о, фантастичне везіння! – на концерт мене провів сам міністр екології. Те саме (з варіаціями) повторилося на концерті Мірей Матьє. Але Лучано Паваротті приїхав, коли страшні 90-ті були позаду, а я, вже отримуючи зарплату та пенсію, почувала себе заможною людиною. Квиток на Паваротті я купила за місяць».
Першу книжку Тетяна Березняк видала в 57 років!
- У тому самому віці, коли Арсеній Тарковський надрукував свою першу книгу поезій, – сміється Тетяна. – Я вже вийшла на пенсію, проте працювала. Я дізналася, що є літературний клуб «Парус» (від «Бригантини» тільки «Парус» залишився), я стала туди ходити. Члени клубу постійно видавали книжки, і я вирішила: чому б і мені не надрукувати свої поезії?» Поступово з’явилися чотири книги поезій: «Веселье мартовской метели», «Любви прощальный звездопад», «Мной прожит год», «Чаепитие с закатом». Причому перші дві з них ілюстрував художник Андрій Ліпатов.
Після повномасштабного вторгнення Тетяна вже не пише російськомовні вірші. Перекладає власні вірші на українську. Тетяна Березняк (якій, до речі, нині 80!) мріє видати збірку україномовних віршів – «Летіти в Родопи» (вгадайте, про кого ця збірка?):
Час скорботи… дорога печалі…
Лиш вві сні тебе зустрічаю…
Де ж ви, наші ранкові причали,
Юних літ молодеча краса?..
Було б краще мені, Пенелопі,
Кинуть спиці – летіти в Родопи,
Хоч побачитися – марна спроба:
Місце зустрічі – на небесах!
Ольга Степанова, науковиця літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого.
Чи стане Кропивницький модерним містом?