«Дуже хочеться повернутися додому»

Це дивно, але про відкриття у Кропивницькому нової зони відпочинку з басейном ми дізналися від переселенки з Харкова. Яніна Волошина знає про наше місто і події в ньому більше, ніж деякі корінні кропивничани. Тому що вся її родина активна, непосидюча, прагне нового, яскравого, цікавого і змістовного.

Ми поговорили з привітною жінкою про життя до і під час великої війни.

– Пані Яніно, нам доводилося записувати інтерв’ю з ВПО із Бахмута, Маріуполя, Костянтинівки, а з Харкова – вперше. Це тому що харків’яни до нас не їдуть?

– На початку війни тут було багато харків’ян, але вони були транзитом, поїхали далі на захід. В нас був спільний чат, де підказували один одному, куди звернутися по допомогу, які документи зібрати і таке інше. А зараз там лише оголошення про продаж або купівлю чогось.

– Коли ви сюди приїхали?

– В березні 2022 року. В нас зникло світло, опалення, інтернет. Мій чоловік працює програмістом. З ним зв’язалося керівництво фірми і сказало: або звільняйтеся, або переїжджайте туди, де можна працювати. Запропонували Кропивницький. Ми – чоловік, я, дочка, моя мама, собака, кішка – завантажилися в автобус і поїхали. Нам казали, що можемо поїхати в інше місто, але перед поїздкою через бомбардування Харкова ми дві безсонні ночі провели в метро, і коли переночували в квартирі, яку орендували подобово, вирішили, що далі нікуди не поїдемо. Тим більше тут було спокійно, в магазинах продукти, чоловік продовжив працювати.

– За весь цей час ви бували в Харкові?

– Ні. В наш будинок прилетіла ракета. Його ніби відновили, але щоб жити, треба робити капітальний ремонт. Приїхати і просто подивитися – не бачимо сенсу. Там навіть переночувати неможливо. Та й друзі всі виїхали, немає до кого приїжджати. Нам навіть непросто було знайти людину, якій залишили ключі від квартири.

– Чим ви займалися до війни?

– Працювала системним адміністратором в аерокосмічному університеті. Коли був ковід, було дистанційне навчання – пройшло скорочення. Я налаштовувала комп’ютери для студентів. Якщо їх немає в університеті, кому налаштовувати? Я звільнилася за власним бажанням.

Написала казку, хотіла її видати. У мене в цьому є досвід – в 2016 році я видала фентезі. Мою казку чекало видавництво «Фоліо», але через війну вона поки що залишається невиданою.

– Ви прижилися в Кропивницькому? Це ваше місто?

– Місто подобається, але залишатися тут назавжди не плануємо. Хочеться повернутися додому. Донька, якій п’ятнадцять, тут не знайшла друзів. Вона навіть залишилася на дистанційному навчанні в своїй харківській школі. Вірить, що випускний там буде святкувати, що зберуться всі однокласники.

Нам дуже подобається архітектура Кропивницького. І те, що місто красиве, тихе, компактне, все поруч, все є. Ми побували майже у всіх музеях і галереях. Любимо театри – Кропивницького, театр сатири, «Кропиву». Ми, мабуть, в Харкові стільки не ходили в театри, як тут ходимо. Так незвично, що тут мистецтво поруч, близько. З деякими акторами познайомилися і навіть потоваришували.

Ну і ваші тюльпани нас зачарували. Ми колись мріяли поїхати у Голландію, щоб подивитися на квітучі тюльпани, а тут така краса поруч. Знаєте, шкода, що ми раніше про це не знали. Та ми й про Кропивницький нічого не знали. Почали гуглити, коли вже сіли в автобус з речами.

– А як вам наші люди?

– Більш доброзичливі, ніж харків’яни. Можливо, тому, що місто маленьке, а може, так у вас склалося історично. Ми там могли не знати сусідів, а тут ходиш вулицями, зустрічаєш одних й тих людей, які згодом починають з тобою вітатися, питати, як справи. Всі готові допомогти, підказати, сусіди чимось пригощають.

Я в Харкові із собакою гуляла в одному місці. Інші теж гуляли, але не спілкувалися. Тут собачники – це спільнота, всі один одного знають, як звуть собак, знають.

Ми з дочкою ходимо в кафе, де вона замовляє або чай, або лимонад. Щойно заходимо, а нас запитують: «Вам чайник ставити чи лимонад наливати?» Це дуже приємно. Нам тут непривітні люди не зустрічалися.

– В новинах і соцмережах часто розповідають про те, який Харків чистий, як за містом доглядають навіть під час війни.

– Такий догляд за містом почався, коли мером став Кернес. Що б там не говорили, але він був господарником. І він підготував такого ж послідовника Терехова. У Кропивницькому для нас було дивним, що йдеш вулицею і не бачиш жодної урни. В Харкові вони через кожні двадцять метрів, комунальники прибирають постійно. Там дороги пилососили, тротуари мили з миючими засобами, від чого стояв приємний аромат.

Ми з дочкою нещодавно були в Одесі, де зустрілися зі знайомими, що живуть в Харкові. Вони сказали, що вся ця харківська краса і чистота – така собі ширма на місті. На вулицях лише військові та переселенці з області. Для прикладу: в нашому 108-квартирному будинку живе відсотків тридцять мешканців. Такий відсоток людей і в самому місті залишився.

– Здається зайвим запитання, про що мрієте, що плануєте, але все-таки…

– З найближчих планів – з’їздити в «Казанок». А мрія у нас всіх одна – щоб закінчилася війна. Дякуємо вашому місту, кропивничанам, але дуже хочеться повернутися додому.