Глухий кут війни

Влітку 2026 року стратегія російсько-української війни остаточно прояснилася, і тепер повністю відповідає канонічному біблійному варіанту: «око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, опік за опік, рана за рану, забій за забій».

Спочатку обидві сторони завдавали ударів по військових цілях. Потім мішенями стали об’єкти енергетичної інфраструктури. А далі пішло-поїхало: порти, залізниці, кораблі, локомотиви, НПЗ, нафто- та газопроводи, заводи – військові та подвійного призначення. Зовсім недавно під нещадний обстріл (знову-таки з обох боків) потрапили поштові хаби, маркетплейси (на кшталт «Розетки») та звичайні АЗС.

Далі буде дрібніше й болючіше. Достатньо вийти на вулицю, озирнутися навколо й оцінити, що саме стане мішенями цієї осені. Супермаркети, СТО, кафе, аптеки тощо аж до тютюнових кіосків. Такими темпами значні території обох країн мають усі шанси перетворитися на руїни. Спочатку прифронтові області, потім ця «кіл-зона» розширюватиметься.

А тим часом казки, які роками розповідали нам наші політики, одна за одною перетворюються на гарбузи. І ось уже Залужний, відкинувши дипломатичні реверанси, прямо заявляє, що НАТО Україні не світить. Цікаво, генерал це зрозумів лише зараз чи ще десять років тому разом з рештою українців? Тепер чекаємо на камінг-аут наших геніальних євроінтеграторів. І те саме запитання: вони зрозуміли, що в ЄС нас не пустять добрі сусіди лише зараз, чи разом з рештою українців, коли наше зерно вперше висипали просто на землю?

А що стосується українських «петріотів», то це навіть не казка, а мильна бульбашка, від якої користі нуль. І якщо Дональд Фредович подарує нам надрукований золотом сертифікат на випуск цих науковмісних комплексів, то це зовсім не гарантує їх появу в осяжному для нас з вами майбутньому.

Хто б пояснив президенту, що варіант «так вдарити по супротивнику, щоб попросив переговорів» не працює. Тупо триває війна на взаємне знищення. І це не страшилки автора, якому напекло голову, а наші з вами реалії.

Зараз луною з усіх каналів влади гремить: «Зима буде дуже важкою». Усі – від президента й прем’єра до мерів і сільських голів – повторюють цю мантру, не вдаючись у подробиці. Зима буде такою ж важкою, як попередня, чи ще важчою? Чим саме? Чи вдалося хоча б частково відновити знищену генерацію? Чи додали нову? Кількість гігаватт нічого не скаже пересічним українцям, скажіть у відсотках. Скільки газу закачали у сховища? Теж у відсотках від необхідного.

Країні катастрофічно бракує нормальної комунікації з владою. Особливо у двох питаннях. Перше – це логіка кадрових призначень президента. Точніше, її повна відсутність практично в будь-якій кадровій ротації. Розвідник Буданов – керівник Офісу, планувальник спецоперацій Хмара – міністр оборони, Шмигаль – туди-сюди-назад, Клименко – незрозуміло навіщо зняли, незрозуміло ким призначили. Стефанишина – навіщо призначали, навіщо звільняли, тепер ще й підозру висунули. Малюк, Сирський, Свириденко, Федоров – вони взагалі країні не потрібні? А керівник Служби зовнішньої розвідки Умеров – це як без лайки прокоментувати? СЗР – український аналог ЦРУ, МІ-6, Моссаду – і Умеров… Може, ми всі чогось не розуміємо?

Повернемося до суворої зими та другого питання. Якщо все настільки погано, то, можливо, треба не пасок на шиї українців затягувати, а війну закінчувати? Пора б владі пояснити народу, що ще треба підірвати, щоб повернути росіян за стіл переговорів, та визначити, нарешті, межі допустимих компромісів, тільки без популізму щодо кордонів 1991 року.

Картонні протести, по суті, нічого не змінили – Федорова не повернули і не повернуть, але зате вони чітко продемонстрували тенденцію: народ хоче, щоб влада на всіх рівнях спілкувалася з ним і пояснювала свої рішення. Відеомонологи більше нікого не влаштовують – потрібен діалог. За п’ять років війни люди це заслужили.