«Він говорив з душами непохованих бійців»

5 серпня загинув 40-річний керівник пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков. Він зазнав смертельного поранення в ході ексгумації тіл на лінії зіткнення. Уродженець Слов’янська, він понад чверть століття займався пошуком загиблих у війнах.

До 2014 року Юков брав участь у пошуку останків воїнів, полеглих у Другій світовій. З 2014-го як громадянин України продовжив справу на її боці. Зокрема, його група вивозила загиблих українських воїнів із поля бою біля Іловайська. З початку повномасштабного російського вторгнення загін «Плацдарм» знайшов близько двох тисяч загиблих співвітчизників, військових і цивільних.

Юкова знало багато людей – і військові, які зустрічалися з ним на фронті, і цивільні, які зверталися до нього з проханнями знайти тіла загиблих родичів. Знав його і кропивничанин Ігор Козуб – ветеран війни, керівник Обласного центру підготовки громадян до національного спротиву.

– Свята людина, – каже про Олексія Юкова Ігор Козуб. – Я за ним слідкував в соцмережах з чотирнадцятого року, а під час великої війни познайомився особисто. Друзями ми не були, просто знайомі. Знаю, Олексій з дитинства брав участь у пошуку організацією «Меморіал» останків радянських військових, загиблих під час Другої світової. Ризикована справа, можна нарватися на боєприпас. Олексій був за Україну, хоча, уродженець Слов’янська, більшу частину свого життя послуговувався російською і лише останнім часом перейшов на українську. Чотирнадцятого року його арештували деенерівці, везли на розстріл. Як колишнього учасника «Меморіалу» його помилували за вказівкою Стрєлкова. Під час цієї війни Юков займався пошуком загиблих. Робота ця – дуже небезпечна, в зоні бойових дій. До того ж, росіяни, відступаючи, мінують тіла своїх загиблих і наших. Я сам вивозив загиблих і знаю: треба мати дуже потужну психіку, щоб займатися цим. Запах – страшний. Олексій цього не боявся. Розумівся на антропології. Побачивши кістку, визначав, людська вона чи ні.

Мені було за честь познайомитися з Юковим. Якось двадцять третього року в Слов’янську сфотографувалися разом. Я тоді командував 14-ю ротою 28-ї окремої механізованої бригади. Я переконався: він – свята людина. Моральний. Чутливий. Жив пошуком загиблих. Був переконаний: душа – безсмертна, прилітає до непохованого тіла. Олексій говорив з душами непохованих бійців. Чув, як душі просили забрати тіла. Віруючий був, безумовно. Не знаю, яку саме релігію сповідував.