Нещодавно кропивничанка Лариса Іванова отримала через Messenger повідомлення, яке її сильно схвилювало. Побратим її сина Дениса, загиблого у січні 2025 року на війні, написав, що збирається в Кропивницький і хоче провідати Денисову могилу, що з ним будуть ще два побратими. І вони приїхали, зустрілися з матір’ю полеглого товариша, побували на кладовищі.
З Ларисою Івановою ми познайомилися півтора року тому, і привід був страшний – загибель її єдиного сина. Приголомшена горем, вона розповідала, яким був Денис – совісним, добрим, порядним. В юності на строкову військову службу не взяли через незадовільне здоров’я. Вивчившись на зварника, працював на місцевих підприємствах, перед мобілізацією – на «Ельворті». Збирався знайти іншу роботу – турбував хребет, ще й хворобу щитовидної залози виявили під час профогляду. У грудні 2022-го мав пройти чергове медобстеження. Не встиг – мобілізували. Скромний і несміливий, Денис не став наполягати на додатковому обстеженні. Після базової військової підготовки його відправили на Харківщину. Воював у складі 14-ї бригади, посада – старший навідник протитанкового взводу, їхня зброя – ракетний комплекс «Фагот». У жовтні 2023-го старшого солдата Іванова нагородили медаллю «За оборону рідної держави». У квітні 2024-го – ще одна медаль, «Незламним героям російсько-української війни». Про війну матері не розповідав. За її словами, війна не зробила Дениса ні нахабним, ні злим. І свої перші дві контузії приховав від начальства, тільки хлопці знали, з якими він на позиції був. Вважав, що йому ще пощастило: іншим руки-ноги повідривало. Після третьої контузії Дениса відправили в лікарню, ненадовго. І почалося: панічні атаки, депресії, загострення хвороби щитовидної, болі в хребті. З літа 2024 року його кілька разів відпускали в Харків, де проходив обстеження в цивільних лікарнях. Діагнози були невтішними: зоб щитовидної залози перетворився на аденому, працездатність правої руки – 25 відсотків, лівої – 50, ще й грижі хребта. Та Денисове начальство не звертало на це уваги. Мовляв, не один він хворий воює. І продовжило залучати його до бойових завдань. Адже взвод значно поменшав: ті загинули, ті не повернулися з відпусток. І Денис терпів, біль у спині глушив диклоберлом. 27 грудня 2024 року показав командиру висновок про те, що потребує видалення щитовидної залози, що операцію призначено на 12 січня. У відповідь: «До дванадцятого повернешся».
29 грудня Денис вирушив на позицію. І не повернувся. Згідно з офіційними документами, загинув 16 січня 2025 року. Того ж місяця його з почестями поховали в Кропивницькому. На прощанні не було нікого з частини, де служив Денис, а після похорону його командири припинили спілкуватися з матір’ю. А вона хоче, щоб командири відповіли за незаконне, на її думку, позбавлення її сина лікування. Зверталася до Лубінця – парламентського уповноваженого з прав людини, в адміністративний суд. Поки що безрезультатно.
Лариса Іванова часто буває біля синової могили, спілкується з матерями інших загиблих воїнів, періодично їздить у Київ, посумувати біля Денисового портрета на Майдані Незалежності. У листопаді минулого року їй і Денисовому батькові Олександрові Іванову вручили орден «За мужність», яким нагороджено сина посмертно. Олександр Іванов звернувся до міської влади з такою ініціативою: хоче дати мільйон гривень на облаштування спортивного майданчика на території «Інноваційної гімназії» – колишньої 35-ї школи, де навчався Денис.
А матір нещодавно розшукав Олег, з яким Денис служив в одному підрозділі.
– Побачивши його повідомлення, я з прізвища зрозуміла, що пише той самий Олег, з яким Денис в одній хаті мешкав. Коли син перебував на бойових завданнях, я листувалася з Олегом. І от він пише мені, що буде в Кропивницькому, хоче провідати Денисову могилу, і хочуть приїхати ще два побратими, Андрій і Євген. Я сказала, що чекатиму. Мене сильно схвилювало Олегове повідомлення. Через кілька днів вони приїхали, з дружинами. Разом усі поїхали на кладовище. Говорили про Дениса – порядного, скромного, неговіркого. Хлопці кажуть: «Не забудемо нашого Бінокля. Як і кожного загиблого побратима». Вони були як сім’я. А Біноклем Дениса називали, мабуть, через окуляри.
«Під конвоєм, як арештантів»