Художники, які залишаться на майбутнє

Подружжя Немирів з захопленням говорило про наше місто й містян. І архітектура чудова, і музеї змістовні, і люди творчі, і молодь обнадійлива. Навіть пожалкували, що не купили хатинку в передмісті Кропивницького. Потім з’ясувалося, що Катерина та Володимир захоплюються усім, що їх оточує. Ці двоє митців прикрашають світ своєю творчістю (Володимир – художник, Катерина – скульптор) і своєю присутністю у світі. Складно навіть сказати, від чого отримуєш більшу насолоду: від спостерігання картин і скульптур творчого подружжя чи від спілкування з ними.

Ми зустрілися в галереї «Єлисаветград». Немири приїхали до нас на запрошення Миколи Цуканова й відкрили виставку, яка зібрала багато людей, які протягом двох днів перебування в Кропивницькому Катерини та Володимира встигли їх полюбити. А не полюбити їх неможливо. Тепер стало зрозумілим, хто є справжнім патріотом України. Це ті, хто любить не тільки свою Батьківщину, а й людей, що там живуть. Це ті, хто переконаний у прекрасному майбутньому і переконує у цьому решту. Це ті, кому віриш, до чийого плеча хочеться схилитися в пошуках затишку й захисту. Це – Немири.

Говорила здебільшого Катерина. Володимир не був красномовним, але час від часу доповнював дружину влучними жартами, коли вони були доречними. Мені прийшлося перервати їхню бесіду з Цукановим, і я «зловила» Володимира на репліці: «Пенсії члена Спілки художників вистачає на дванадцять тюбиків фарби». Стосовно доцільності членства у спілці художник сказав: «Я вважаю, що спілки художників, письменників потрібні. Але вони мають бути потрібними народові, країні, для розвитку культури, літератури, музики. І держава повинна піклуватися про митців»… Розмову продовжила Катерина:

– Творчих людей потрібно підтримувати. За кордоном є різні фонди, і багаті люди, які заробляють гроші в бізнесі, вважають своїм обов’язком підтримувати лікарні, наукові дослідження, митців. Вони запроваджують премії, нагороди, фестивалі. Крім того, що вони сплачують великі податки, обов’язково щось підтримують. А наша біда, я вважаю, в злиднях. Від отої довгої біди, що в нас була, люди, діставши копійку, не знають, що з нею робити: чи її їсти, чи смажити, чи в банці на городі закопувати.

У всі часи художники були людьми, які не могли не працювати. На Заході митці славляться не трудом, а завдяки тому, хто й як тебе розкрутив. І в нас це також починається: списки найдорожчих художників і таке інше. А вони точно так продають картини, як і ми, тільки вони є в тому списку. Але в будь-якому випадку художник, який залишається на майбутнє, який є зв’язуючим між минулим і майбутнім, це той, який не може не творити. Колись мені сказав мій педагог Зеновій Флінта: «Ніхто тебе не буде питати, чи було що їсти, чи було де жити, а спитають, що ти зробив». Лишитися художником самобутнім, цікавим, оригінальним, передати мистецьку фотографію часу, в якому ти живеш, - це є художнє завдання.

У нас таких достатньо. Насправді нам не треба тисячі художників. У нас є інша проблема. Ми маємо велике гроно творчих людей. І коли творча дитина, надзвичайно цікава й оригінальна, вступає в доросле життя, крім перехідного віку, переживає дуже важкий час входження в «ознаки» дорослого життя: цинізм, інші «вартості».

Яскравий приклад. Дитина закінчує художню школу й вирішує обрати професію художника. І вона починає натаскуватися на стандарт поступлення в інститут. Якщо би раніше так натаскувались, Шевченко ніколи б не став учнем Брюллова і не переплюнув його у творчості. Брюллов був величезним майстером, а Шевченко був художником. І це треба відрізняти. Брюллов побачив в Шевченкові боже зерно і взяв його у свої учні. А в нас до вступу в інститут треба підготувати стандарт робіт: світотінь, кольорові відношення, грамотна композиція і так далі. І не дивляться, чи має людина творче начало, дивляться, як вона вміє підпорядкуватися стандартам. І в тому починається гроблення таланту.

Ми, українці, – люди землі. Ми вчимося її відчувати та збирати з неї все, що можна. Тобто хитрити. І це переслідує нас в будь-якій професії, будь в чому. Ми хитримо. А лишаються у світі ті, хто не хитрив: неграмотна селянка Катерина Білокур, неграмотний селянин, який ледве підписувався, Нікіфор, грамотний, але той, що тікав від стандарту, Архипенко. Той же Малевич, який «Чорним квадратом» вирішив задекларувати інакшість. Це декларація: я маю право ось так до вас сказати.

Оце є проблема художників. Частина хоче слави. Для нас відкрилася Європа. Ми можемо їхати в музеї і галереї світового рівня, можемо захоплюватися написанням ієрогліфів і записуватися на майстер-класи. Я вибачаюся, але для чого мені, українському художнику, майстер-клас від японців? Хіба що зрозуміти техніку кладення, але в нас є «петриківка»…

Ми зараз на такому етапі, коли сталася перерва між вибухом 17-х – 20-х років, коли народилися поети, які чеканять слово, як Маяковський чи наш Майк Йогансен, виникають художники, які несуть новий погляд, - Бойчук і так далі. Адже Сікейрос і Дієго Рівера почали новий напрямок в мистецтві, познайомившись у Москві з творами Бойчука. Потім Бойчука розстрілюють, всіх знищують, і в нас з’являється «уравниловка». Соромно бути особистістю. І зараз, через сто років, знову вибух.

Коли ми були в Америці (подружжя протягом шістнадцяти років жило в США. - Авт.), поїздили по Європі, для нас було найважливіше не підпасти під інфекцію «я можу також заробляти гроші», а залишитися самобутніми, розвивати свій талант. Ми, два художники, живемо в одній хаті, варимося в одному середовищі, і, чесно кажучи, я дивуюся тим, як у творчості Володимира один період змінюється іншим. Я, дивлячись на його картину на стіні, раптом відчуваю, як воно на мене пре, що це переломнення, що це 3D в плоскісному живописі.

Коли люди потребують мистец­тва й бачення себе в мистецтві, вони роблять наш світ кращим. Чи вони вишивають, чи роблять поетичні образи в кераміці, чи пишуть на полотнах. Стикаючись з мистец­твом, люди стають багатшими та щасливішими. На нашу виставку в Маріуполі прийшов співробітник правоохоронних органів, подивився на наші роботи й сказав: «Ця виставка вишибла з мене поняття шкільної лінійки». Він ніколи не думав, що людина може отак фантазувати, для нього це було відкриттям.

Олесь Бердник колись сказав, що для того, аби перевернути світ, потрібно зібратися разом ста однодумцям. Я працювала в комісії Міністерства освіти по новій шкільній програмі й казала Лілії Гриневич, що це неправда, що наші вчителі «ніякі». У нас є тридцять відсотків вчителів, які хочуть перемін і тихенько їх роблять, тридцять тих, що чекають на лідера, який покаже, як робити переміни, тридцять – які сидять і чекають, чия переможе. І тільки десять – проти новаторства. Чому проти? Бо вони переважно методисти і бояться втратити роботу.

Я часто думаю: як ми втрачаємо, коли не говоримо один з одним, не ділимося своїми знаннями! У школі є два важливих завдання: ми не зможемо навчити дитину тими методами, які були раніше. Неможна зубрити таблицю множення й писати косі та рівні палички. Це не підхід для сучасної дитини, їй буде нецікаво. І друге: щоб дитина не сказала, що нарешті вона вільна від тієї тюрми, в якій просиділа одинадцять років. Ми маємо зацікавити молодь, бо їй жити та забезпечувати нашу старість. Одне діло, як вони будуть приставляти ніж до горла бабусі та гроші відбирати, а інше – яким вони зроблять наше оточення, в якому ми будемо доживати свої дні.

Працювати з людьми, говорити! Я вважаю, що це завдання нашої виставки. Ми зустрічаємося з людьми та стільки набираємося! Я раптом відкрила для себе ваше місто. Коли ми їхали до вас, просили сусіда підвезти нас до вокзалу. Він запитав, чому ми так часто їздимо до інших міст. А що, сидіти вдома та жалітися, що коліно ниє, що все погано?

Спілкування – то взаємне збагачення. Ми постійно збагачуємося. І нам не потрібно палаців. Коли ми повернулися з Америки, переїхали жити в село під Львовом. У нас є по кімнаті в хатинці. Чоловік зробив величезний стіл. Я так сварилася на нього, бо не люблю готувати, а його ж для гостей треба накрити. Зате іноді ввечері ми сідаємо на той стіл з ногами та дивимося на свій садок, як сонце сідає, які веселки над хатою. Стільки радощів навкруги! Як павук, який плете павутиння за вікном, і ми за ним спостерігаємо та називаємо його Петром. І його неможна чіпати.

Ми ніколи не мали собак, а зараз у нас їх четверо. І качки в нас були, і свині. На городі працюємо. Словом, наше життя наповнилося новим сенсом. І це після Америки, де ми могли їздити на лімузинах. Америка – то був цінний і цікавий досвід. Я пишу про це оповідання.

Коли ми у 2008 році повернулися в Україну, були дуже здивовані. Крім недоліків, побачили прогрес: зв’язок, маршрутки, бізнес, вдалий і невдалий. В магазинах все те, що є в Америці. Ми почали заново відкривати для себе Україну. Хотілося щось зробити. Коли ми попросили одного чоловіка покласти нам кахлі на підлозі кухні нашої хати, він був здивований нашим замовленням. Він хороший майстер, думав, що ми приїхали з Америки й захочемо якийсь орнамент на підлозі. Завіз мене в магазин, показав іспанську плитку, блискучу, кольорову. А я сказала, що постарію, і мені не треба сковзатися, тому вибрала звичайну плитку. А він ледве не плакав, бо любив свою професію та хотів нас вразити.

Я бачу, як змінюються люди. Їм надоїло чекати світлого майбутнього, вони хочуть сьогодні, зараз. І вони розуміють, що це зроблять не президент і не прем’єр, а вони конкретно на своєму місці. Так, є повно всяких, але я бачу прогрес і велику користь від того, що вони почали їздити на заробітки. З одного боку, вони привезли фінанси та підтримують нормальне життя своєї родини. З іншого, вони бачать, як можна жити, як треба жити.

Багато людей повертаються з-за кордону, живуть тут і працюють. Вони відчувають себе потрібними тут, відчувають, що тут цікаве життя. Так, час змін, він є конфліктним. Але ти можеш зробити щось таке, що принесе добрі зміни. Я оптиміст.

Мені не вистачає годин у добі. Я б хотіла, щоб було тридцять чотири. Мені хочеться писати. У мене проблеми з посібником по малюванню. Я знаю, що в наших школах образотворче мистецтво викладають вчителі фізкультури, біології, математики. Я зробила свій посібник і дуже хочу, щоб видавництво зробило набір репродукцій. Щоб діти мали виставку, щоб вчитель робив виставки з репродукцій, щоб дитина могла один на один побути з роботою. Адже Інтернет є далеко не в кожній школі. Я хочу, щоб маленьку людину, яка завтра буде малювати, не вчили, як треба малювати, а показували репродукції багатьох художників, які, наприклад, малювали білий колір. Це так по-різному.

Порадник міністра каже мені, що таке потрібно одиницям. Це неправда. Візьміть наше село. Кожна жінка як не вишивала, то співала чи плела. Кожен чоловік робив як не шкіру, то метал або різьбив дерево. В нас дуже багато талановитих людей. Ми просто все занехаяли.

У кожне місто ми приїжджаємо на кілька днів. Але в Кропивницькому вперше ми лишаємося ще на день після виставки. Для мене ваше місто як оазис. Я не знала, що таке є. Нам було дуже цікаво побачити театр. Ви уявляєте, що відбувається? Місто Миколаїв. Аркас, Вінграновський. Ми всі таке галицьке панство, ми вважали, що все там, а тут нічого немає. Хоча я завше казала, що всі ті, хто робив революцію  - Чорновіл, Осадчий, – приїхали до Львова. І я пам’ятаю Стуса, який перед арештом був у нас у хаті. І Микола Холодний. Вони приїжджали й якось збурювали це життя.

Ми б не мали Івана Франка, якби його дружина, харків’янка, своє багатство не продала і не видала книжки, і не організувала життя Франкові. І вона дуже тяжко за це заплатила, тому що галицьке панство її не сприйняло. Колись у Харкові на мітингу біля пам’ятника Шевченку виступив Степан Хмара, назвав людей манкуртами, дорікав, що вони мовою не розмовляють. Коли мені дали слово, я сказала: «Дорогі харків’яни! Я ваша землячка зі Львова, приїхала вам подякувати і низько вклонитися. Бо коли в нас все вже було польське, і пороблено нам і заборонено, приїхав до нас бандурист Гнат Хоткевич і розбудив нас. І приїхав Михайло Грушевський і організував товариство імені Шевченка. Я вам вдячна, бо ви дали нам силу». Мене ледве не обкормили, бо кожен хотів бачити мене у своїй хаті… І тут у вас ми зробили багато відкриттів.

Я зараз працюю над книжкою «Перетнути ріку». Вона про чотирьох жінок-музиканток. Я не стараюся писати, що вони думають, а надаю можливість відчути це читачеві, самому зробити висновок. Це в мене програма на зиму, я мушу закінчити. Не знаю, чи встигну, адже ще симпозіум по скульптурі. І я відчуваю, що, якщо чоловік мені не допоможе, я цієї роботи не виконаю.

Щастя нашої подружньої пари в тому, що ми обоє працюємо в мистецтві. Ми одне одного допов­нюємо. Він пише картину й просить мене кинути оком на його роботу. Я йому читаю уривки своїх творів або показую скульптуру. Він мудрий, і я йому за це вдячна.

Якось в Америці йому молоді жінки сказали: «Навіщо тобі така дружина? Вона тобі нічого не варить, взагалі не любить готувати». Я дуже тішуся тим, як відповів мій чоловік: «Ясно, що я з вами був би щасливий, мав би наліплені вареники. Але питання, чи я би був художником»…

Фото Олега Шрамка, «УЦ»