17 жовтня відбулося засідання міської топонімічної комісії, де піднімалися питання встановлення чи переносу пам’ятних знаків. Шкода, що ініціатори не дуже замислюються над фактами чи доцільністю того чи іншого проекту. Причому, якщо реінкарнованим комуністам в особі політичної партії «Ліва опозиція» ще можна пробачити «совковий» підхід, то в інших випадках він просто незрозумілий.
Наприклад, «ліві» пропонують встановити меморіальну дошку «радянським військовополоненим закатованим гітлерівцями в шталаг № 305 в період 1941-1943 років» на будинку військової служби правопорядку гарнізону по вулиці Шевченка. В ескізнному підписі вказується, що тут було «закатовано понад 50 тис. військовополонених». Звідки взялася така цифра – невідомо, бо навіть в радянські часи її не було, а над можливою могилою померлих чи вбитих давно стоїть пам’ятник. Проте тема поховань воїнів радянської армії таки потребує подальшого вивчення, адже залишається ще багато недосліджених поховань, і якщо говорити про увічнення пам’яті, то потрібно починати з цього.
Інший приклад «совкового» підходу демонструють ініціатори встановлення в Ковалівському парку пам’ятника захисникам України… на місці пам’ятника колишньому вождю. Те, що більшовики ставили ідеологічні маркери й влаштовували свої могили в місцях масового відпочинку, відомо. Часи змінилися, а традиція встановлювати сумні обеліски в місцях гулянь залишилася. Правда, пропонують зробити цей пам’ятник «радісним», щоб він не контрастував із загальною атмосферою та цільовим призначенням парку, але як це буде насправді – невідомо, бо в анотації йдеться якраз про вшанування загиблих у протистоянні з російською агресією. Комісія відклала розгляд питання до появи проекту з кошторисом і вказаними джерелами фінансування, хоча могла підійти до цього принципово й рекомендувати інше місце для пам’ятника, адже зовсім поряд дислокується військова частина.
Не знайшло свого вирішення й питання демонтажу пам’ятного каменя в цьому ж парку, де начебто поховані розстріляні денікінцями у 1919-му році борці «за встановлення радянської влади на Єлисаветградщині». Знову ж таки, до цих пір точно невідомо, хто там похований, ким розстріляний і чи похований взагалі? Комісія відхилила заяву декомунізатора з м. Слов’янська (?), хоча в цьому випадку логічнішим було б рішення про встановлення істини й у випадку виявлення людських останків, перепоховання їх на Фортечних Валах, що відповідає традиціям вшанування померлих, бо тут все-таки парк, а не кладовище.
Нарешті у топонімічної комісії дійшли руки й до погодження проекту рішення міської ради про перелік уточнених назв вулиць. Прості підрахунки показали, що наразі в Кропивницькому налічується більше тисячі об’єктів вуличної інфраструктури. Якщо точніше, то маємо 646 вулиць, 411 провулків, десяток проїздів, 42 тупики, чотири площі й чотири проспекти, по одному бульвару, набережній і шосе, які всі отримали назви в українській транскрипції. Проте стверджувати, що це остаточно, не можна, і не тому, що процес декомунізації та зміни назв закінчився. Декому продовжує муляти імперське «наслєдіє» у вигляді прізвищ Дунаєвського чи Достоєвського, декомунізація не дісталася до вулиці терориста Желябова, але й це не головне, оскільки в назвах вулиць чи провулків поки-що залишаються не увічненими і не вшанованими такі зірки нашої історії, як Дон Амінадо чи Юрій Олеша, та багато інших.
Зовсім недавно не стало Почесного громадянина міста Володимира Панченка, ім’ям якого пропонують назвати одну з вулиць. Вулиць для вшанування видатних земляків у нас вистачить, тим більше, що в існуючих назвах дуже багато повторень і навіть потроєнь, аби лише все було обгрунтовано, логічно і не контраверсійно.
Сергій Полулях, «УЦ».
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...