Знову про землю, або Хотіли як краще?

Після публікації в «УЦ» від 17-го жовтня статті «Земне тяжіння» про хід і перспективи земельної реформи в Україні відбулося, так би мовити, кілька сеансів зворотнього зв’язку, тобто обговорень теми між читачами та автором. Нагадаємо, що мова йшла про нараду представників центральної влади з працівниками сільськогосподарської галузі Кіровоградщини, під час якої фермери висловились за обмеження продажу земель приватним особам на користь… держави.

Колгосп – справа добровільна

Таким чином намітилась чітка тенденція серед деяких представників реального сектора аграрної економіки на ведення сільськогосподарського бізнесу ледь не під контролем держави. Іншими словами, ми можемо спостерігати своєрідне воскресіння колгоспної системи господарювання, але вже на умовах збереження приватної власності на землю. Очевидно, що фермери втомилися боротись як з рейдерами, так і з несприятливими погодними та фінансовими умовами й хочуть отримати хоч якісь стабільність і передбачуваність у рамках державного контролю за обігом земель. Звичайно, колгосп – справа добровільна, казали мудрі люди, не пояснюючи при цьому обставин, за яких люди були змушені «добровільно» вступати в цей самий колгосп. Тепер уже можна відкрито казати, що якщо 90 років тому власників земельних і майнових паїв заганяли в колгоспи під страхом розкуркулення чи фізичного знищення, то тепер об’єднуватися їх змушують життєві та економічні обставини.

Звичайно, мова не йде про клонування такої форми господарювання, як радянські колгоспи, бо демократія, приватна власність і все таке, але найцікавіше те, що земельна реформа 1999-го року проводилася не стільки для відродження приватної власності на землю, як для переформатування чи оздоровлення «колективфармів»! В Указі президента України Леоніда Кучми від 3-го грудня 1999-го року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» так прямо й вказано, що забезпечення всіх членів колгоспів земельними та майновими паями з правом вільного виходу з цих підприємств робиться для «…створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих НА ПРИВАТНІЙ ВЛАСНОСТІ». Тобто можемо сказати, що метою тогочасної земельної реформи було не знищення колективної системи господарювання як такої, а спроба її оздоровлення. Іншими словами, підтвердити тезу, що ефективним користувачем землі може бути лише її власник, але, знову ж таки, за допомогою інструментів колективного впливу.

Можливо, тоді напряму президент не міг заявити про перехід сільського господарства на роботу за умови приватної власності на землю, і це було своєрідним компромісом між реформаторами й аграрно-колгоспним лобі та лівими у Верховній Раді, але факт залишається фактом – власникам паїв пропонувалося залишатися в колективній системі господарювання. Звичайно, приватна власність мала приносити власникам паїв і реальні дивіденди у вигляді орендної плати, яка цим указом встановлювалася на рівні не менше одного відсотка визначеної законом вартості орендованої земельної частки. Указ передбачав і збереження (по можливості) цілісності землі та майна колишніх сільськогосподарських підприємств та ряд інших заходів, але схоже, що тоді цього ніхто не бачив чи не хотів бачити, окрім можливості отримання земельного паю в приватну власність та його використання на власний розсуд.

А хто казав, що буде легко?

Більшість власників паїв, а це були пенсіонери, ніяким іншим чином не могли розпорядитися паєм, як передати його в оренду правонаступникам колишніх колгоспів, якими в ряді випадків стали колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) чи селянсько-фермерські господарства (СФГ). У той час інакше й не могло бути, бо навіть молодь не мала технічних можливостей обробити кілька гектарів землі, тому вихід був лише один – кланятися зі своїм паєм колишньому голові. Але КСП встановлювали мінімальну плату за оренду паю, що практично не вплинуло на якість життя власників паїв, як горде звання «господар» не особливо вплинуло на покращення організації роботи КСП чи СФГ.

В умовах фактичного переділу колгоспної власності більшість господарств занепали, оскільки саме лише розп аювання не вирішувало проблем галузі, скоріше навпаки. У 2004-му році міністр аграрної політики Олександр Баранівський відзначив повне падіння показників по всіх напрямках життєдіяльності села через відсутність капітальних вкладень. Цифр багато, і всі невтішні, але головною можна вважати таку: з 1999-го по 2004-й рік кількість працюючих в агросекторі зменшилася більш ніж вдвічі, до 1,2 мільйона чоловік, що свідчить про крах спроби збереження колгоспів у звичних рамках.

Але зміни, хоч і болісні, таки відбувалися, і вже до 2004-го року на базі 11,3 тисячі українських колгоспів утворилося більше 16 тисяч нових агроформувань. Далеко не всі вони змогли ефективно працювати, і стан справ на селі в цілому лише погіршувався, зате почали набирати оберти ті, хто пристосувався до нових умов, хто зрозумів необхідність і мав можливість для технічного переозброєння, тобто купівлі імпортної техніки. Деякі господарства з традиційним укладом зуміли залишитись на плаву за рахунок організації праці, але це заслуга винятково керівників, які змогли якийсь час триматися «на старих дріжджах», але врешті-решт, усе вирішувала технічна оснащеність.

Післяреформене падіння виробництва стало не причиною, а продовженням масштабної кризи сільського господарства 1990-х років, тому уряд повинен був щось робити. Придумали такий варіант, і хоч не в урядовому вигляді, але реформа таки спрацювала. Для журналістів старих газет, які за «совдепівською» звичкою редакторів продовжували ганяти колгоспами в пошуках не лише матеріалу, але й матеріальної підтримки для редакцій, було добре помітно настання якісних змін за виглядом посівів на території області. У 90-ті роки й на початку 2000-х посіви були масово забруднені бур’янами, а багато полів і взагалі не оброблялися. Аналіз використання орних земель по Кіровоградській області за 2000-й рік свідчить, що незораними залишилися 234 тисячі гектарів з більш як півтора мільйона раніше оброблюваних гектарів. У господарствах склалося просто жахливе становище з тваринництвом і птахівництвом, які в більшості випадків просто зникли. «УЦ» недавно публікувала матеріали про те, як у ті часи зникли конярство та вівчарство. Деякі тодішні керівники скористалися відсутністю державного контролю й господарювали на власний розсуд, тобто нищили все, що можна, виправдовуючи свої дії ліквідацією збиткових напрямків. Зрозуміло, що в соціальному плані постраждали працівники та власники паїв, які замість заробітної плати отримували як не сіно, то ще щось малоїстівне.

Перемелеться – буде борошно

А потім відбувся якісний прорив, і якось викристалізувалися окремі острівці стабільності, що позначилося й на візуальному сприйнятті – необроблені поля поступово зникли, натомість око радували чисті посіви.

Сільське господарство ставало бізнесом, який напряму залежав від кількості оброблюваних площ, тому зросла конкуренція за право оренди. У міцних господарствах стали більше уваги надавати вирішенню господарських проблем мешканців села, допомагати обробляти присадибні ділянки, підвозити сіно й тому подібне. Власне, займалися тим, чим свого часу намагалися займатися в передових колгоспах-мільйонерах справжні голови ще в радянські часи, але на житті самого українського села реформа позначилася негативно, і в «колисці української нації», як називали село патріоти, ставало все менше дітей. І знову це сталося не завдяки реформі, а тому, що жоден уряд навіть не подумав про зміну економічного укладу села шляхом створення на селі мережі малих підприємств для зайнятості звільненого з колгоспів трудового потенціалу.

Цікаво те, що проти кучмівської земельної реформи, яка більше була спрямована на збереження колективної форми господарювання, виступали саме апологети цієї форми господарювання, тобто комуністи, які в той час були настільки потужною політичною силою, що в 1999 році лідер КПУ Симоненко взагалі міг стати президентом України. Здавалося, яка різниця, в якому вигляді збережеться колективна форма господарювання, головне – його ефективність. Можливо, вони розуміли, що зміна укладу, яку спровокував на селі технічний і технологічний прогрес, не залишає місця в правлінні для обов’язкового парторга?

Так-то воно так, тільки трішечки не так

Тобто колективна форма господарювання мала право на життя, але існувала й величезна, фундаментальна відмінність між радянськими колгоспами та господарствами українського зразка – це рівень залежності від державного фінансування. Як би не критикували нинішні керівники господарств уряд за відсутність державної підтримки, вони таки справляються без неї, тоді як для радянських колгоспів державні дотації були основою існування. Звичайно, вони повинні були виконувати плани, добиватись рентабельності та знижувати собівартість, але уряд був змушений постійно списувати борги колгоспів, і ця сума була співставною з витратами на будівництво доріг у масштабі країни. Отже, фінансова складова стала рушієм кардинальних змін як в СРСР, так і в незалежній Україні.

Як доказ можна нагадати, що Перебудова в Союзі розпочалася з необхідності порятунку колгоспного Нечорнозем’я РФ і ліквідації продовольчого дефіциту в загальнодержавному вимірі. Російське Нечорнозем’я в порівнянні з Україною демонструвало настількі вражаючі результати занепаду, що його могла врятувати лише Перебудова, тобто фактично докорінна зміна державного устрою, економіки та фінансової системи всієї країни.

Схоже, що намагання врятувати фінансову систему України теж стало одним з основних чинників запровадження земельної реформи 1999-го року. Реформі передували велика організаційна робота й консультації високопосадовців з працівниками галузі в областях, у т. ч. і на Кіровоградщині. У результаті в 2000-му році з’явилася брошура «Методичні рекомендації» для аграріїв області, де голова ОДА Василь Моцний нагадував, що метою реформи є створення «суб’єктів господарювання на правах приватної власності», зрозуміло, що для підвищення ефективності роботи агропромислового комплексу. Але справжню причину реформи назвав у своєму зверненні тодішній очільник уряду Віктор Ющенко: «Уряд глибоко стурбований значною заборгованістю колективних сільськогосподарських підприємств, які реформуються, перед комерційними структурами. Подальше зволікання з погашенням заборгованості може призвести до негативних непоправних наслідків для сільського господарства України, оскільки виключить можливість надходження інвестицій, надання грошових і товарних кредитів іноземними компаніями, вітчизняними комерційними структурами та банками. Тому ми звертаємось до керівників докласти найближчим часом максимум зусиль для здійснення першочергових розрахунків із суб’єктами підприємницької діяльності за поставлені ними матеріально-технічні ресурси. У разі браку коштів рекомендуємо підприємствам-правонаступникам, які створюються на засадах приватної власності на земельні паї та майно, взяти на себе майнові права та зобов’язання».

І одним з варіантів погашення боргів перед кредиторами вказано й можливість надання землі в оренду та користування нею в рахунок погашення боргів. Таким чином уряд сподівався ліквідувати практику уникнення від сплати боргів за допомогою простої перереєстрації господарства, бо заставою ставала земля, поки що не як цінність, а як засіб виробництва.

Можливо, і зараз уряд не бачить іншого виходу погашення державних боргів, як за допомогою переведення землі в категорію товару, інакше б не було так багато розмов про необхідність іноземних інвестицій?

У такому випадку фермери не безпідставно пропонують встановлення державного контролю над обігом земель як гарантію збереження напрацьованої ними форми господарювання на умовах оренди з власниками паїв. Поки що мовчать одноосібники, які неофіційно, але теж спільно обробляють по кілька наділів, не несучи при цьому навантаження по утриманню соціальної інфраструктури села. Для них теж існує загроза у вигляді спокуси власників паїв, які живуть у місті, продати землю за кілька тисяч доларів для вирішення якихось родинних термінових проблем. А якщо українська земля змінить власника, то неможливо сказати, яким стане уклад українського села як адміністративної одиниці і чи збережеться воно взагалі, бо чим глибше реформуємось, тим менше залишається сіл на карті області.

Сергій Полулях, «УЦ».