«І душа радіє…»

– І не забудь спитати Любу про чудо, яке сталося з нею, коли писала ікону Луки Кримського, – готувала мене завідувачка відділу мистецтв бібліотеки імені Чижевського Світлана Ушакова до зустрічі з художницею Любов’ю Кир’яновою, яку знаючі люди називають одним з найкращих сучасних портретистів й іконописців України. Кир’янова підтвердила: чудо було, навіть два. А спершу розповіла про дитинство.

Виявляється, родом вона – з Євпаторії. Прізвище батька – Магера. Материне – Онищенко. Предки – і по батьківській лінії, і по материнській – з Полтавщини.

– Мама народилася в татарському селі, назва – Аярча. На села в нас казали «деревня». В Аярчі, крім татар, жили нащадки переселенців з України. Батько – із селища Чорноморського. У юності гарно ліпив. Робив фігурки – волів, запряжених у вози, чоловічків.  У Чорноморському ж – родовища червоної глини. Батько працював шофером. Мама – прибиральницею. Я народилася третьою. Братик помер немовлям. Зростала із сестрою.

На запитання, чи бідувала їхня сім’я, Любов Кир’янова зітхає:

– Жили як усі. Цукерок я малою не знала. Найкращі ласощі – цукор, у шматках.

Дівчинкою вона накупалася в морі.

– З моря не вилазила. Така плавчиха була! У п’ять років навчилася, спасибі батькові. Дуже добре плавав. Екстремалом був. Якось поплив і зник. Мама бігає по березі:  «Гришка втопився!»  А його нема й нема. Згодом голова показалася. Любив батько полоскотати нерви.

Кир’янова пам’ятає й повоєнні руїни в Євпаторії, й рештки татарських помешкань в селі, звідки родом мати.

– Ми гуляли на березі, де зруйнований санаторій. Потім його відбудували. На відпочинок приїздили зі всього СРСР. Всесоюзна дитяча здравниця. Там же – найбільше сонячних днів на всьому чорноморському узбережжі.

Татар у Криму вже не було – їх депортували 1944 року. А мама з ними вчилася, вона шість класів закінчила до війни. Показувала мені свою шкільну фотографію, так там – половина татарчат. Казала,  дружила з ними. Від татар у маминому селі залишилися руїни хат. Їх називали зольниками. Я із сестрою знаходили там мідні прикраси, осколки посуду.

Далі – про те, як пішла в художники.

– Малюю з дитинства. Тоді ж читанням захопилася. Прочитаю книжку і малюю персонажів, як вони мені уявляються. Красивих людей малювала. Усі зошити були в малюнках. Директор забирав мене з уроків, щоб агітацію малювала. Старша подружка умовила мою матір, щоб віддати мене в «изостудию». Наука малювання давалася мені легко.  А мріяла про журналістику чи письменництво, бо й вірші складала. Але подружка, яка вже вчилася в художньому училищі в Сімферополі, наполягла, щоб і я туди вступила. Художнє училище імені Самокиша було відоме на весь Союз. І я вступила. Вчитися подобалося. Викладачі були чудові, талановиті художники – Леонід Лабенок, Олександр Іванченко, Валентина Харабаріна, Шипов. В училищі – два відділення. В одному вчили на оформлювачів, інше – живописно-педагогічне. Я – на живописно-педагогічному, уявляла себе художницею. Дипломну захистила на «відмінно». Робота називалася «Вишеньки». Зобразила хлопчика, а на вухах у нього – по дві вишеньки, ніби сережки. Позаду – вишневе дерево. І мама вішає прання на гілках…

Закінчивши училище, Любов отримала направлення на роботу в Ужгород. А хотілося  продовжити навчання – в знаменитій Мухінці, Ленінградському художньому училищі імені Мухіної. Там зажадали «відкріплень» – документів, які звільняли б від обов’язку працевлаштуватися за направленням. Подруга Ніна Атаманова, з якою подалася в Ленінград, запропонувала поїхати в її рідний Кіровоград: мовляв, робота тут знайдеться. Але й у Кіровограді довелося походити, перш ніж Колпаченко, директор художньо-виробничих майстерень Художнього фонду, прийняв дівчат на роботу.

– Робота в майстернях Худфонду мене розчарувала. Мріяла бути художником, а тут – завдання малювати плакати «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить». Або про курку, яка знесла рекордну кількість яєць. Тим, хто з вищою освітою, доручали малювати Леніна, Брежнєва, членів політбюро. Художники називали фарбу, якою виконували ці портрети, «мордвяною». Я й задумалася: чи варто було б іще шість років вчитися, щоб малювати політбюро? Кажу, не буду дурницями займатися, піду на будівництво, цеглу подаватиму, та хоч знатиму, що від мене є користь. Ніна ледве відмовила від будівництва: там же холодно.

А ще в майстернях Худфонду Любові не подобалося через інтриги художників, які боролися між собою за замовлення. Та все ж пропрацювала п’ять років. Тоді й здобула категорію творчого художника, що давало право зображати і Леніна, і членів політбюро, але це її не захоплювало. Та й Володимир Кир’янов, з яким познайомилася, працюючи в Худфонді, поводився як дисидент.

– Як прийшла туди працювати, багато чула про Вову Кир’янова, який саме армії служив. Його батько, Василь Кир’янов, був відомим художником, стояв біля витоків місцевої художницької спілки. Аж якось у цех заходить голубоокий блондин, і всі до нього: «О, Вова, ти з армії повернувся!» Я й подумала: це і є той Вова, про якого мені всі вуха протуркотіли. Я Вові сподобалася. Проводжав мене додому. Поженилися. Вова теж в Худфонді працював. До армії вчився в Ленінградському інституті театру, музики й кінематографії, спеціальність – скульптор лялькового театру. Студентом складав сатиричні віршики про Брежнєва, на нього донесли. В КДБ йому пропонували «співпрацю», він відмовився, через що й відправили в армію – щоб виправила його. Служив у клубі, багато перечитав літератури, ще більше упевнився в фальшивості радянської ідеології. Завдяки Вові я багато чого зрозуміла. Школяркою мене не прийняли в комсомол – через нібито погану поведінку. Насправді я була непокірна. Зате прийняли підлабузників, і мені було прикро. Бо начиталася про Павку Корчагіна і Зою Космодем’янську, хотіла бути схожою на них. Щоправда, сумнівалася в  собі: чи витримаю, якщо катуватимуть вороги? І не любила брехні. Тож, коли в комсомол прийняли інших, зробила висновок: мені там нічого робити. В художньому училищі мене запрошували в комсомол, та я не захотіла. Бо там були міщани, які мені не подобалися. До четвертого курсу мене умовляли. Марно. Нарешті Вова мені все розтлумачив, я зрозуміла: ми однодумці. Один художник в Худфонді на прізвисько Годиться – цим словом завжди оцінював гарну роботу – казав на Вову «Англієць». Бо Вова співав «Бітлз» під гітару. Любив пісню Girl. А інститут кинув – у нього вже була я, згодом Марина народилася. Отже, я пішла з Худфонду, влаштувалася в дитячій художній школі, а Вова залишився. Мені казали: «Вову там задавлять без тебе». Бо в нього й категорії творчого художника не було. Отримував низькооплачувані замовлення. Врешті-решт теж звільнився і влаштувався художником-оформлювачем на «Гідросилі», в корпусах біля Інгулу недалеко від центру міста.  Я туди ходила робітників малювати. А Вова займався улюбленою графікою. Часу на творчість вистачало – з виробничими завданнями справлявся швидко. У дев’яності роки «Гідросилі» вже не потрібен був оформлювач. Та Вова без діла не сидів. Займався творчістю,  ілюстрував книжки на замовлення. Правда, заробітки були скромні. Брав участь у виставках.

Якщо ви бодай поверхово знайомі з творчістю найвідоміших художників Кіровограда-Кропивницького, то не потребуєте пояснень, у чому полягає стиль Володимира Кир’янова й чому його називали кіровоградським Гойєю. «Він став одним з найяскравіших виразників радянського андеграунду. То був виклик системі “соціалістичного реалізму”, яка примушувала художника не виходити за певні рамки», – якось написав про графічні  фантасмагорії Володимира Кир’янова журналіст Роман Любарський. І зауважив, що багато років «ніхто, крім сім’ї, друзів та знайомих, не знав такого художника. Лише 1992 року його талант був підтверджений статусом члена Національної спілки художників України». Любов Кир’янова про це згадує:

– Вовиною технікою захоплювалися художники. Але виставити багато своїх робіт він не міг. У композиції Вова був ас, і мене навчив цьому. Він і живописцем став би чудовим, бо відчував колір. Коли йому казали про це, у відповідь жартував: мовляв, ліньки готувати фарби.

У  дитячій художній школі Любов Григорівна працює й нині.

– Тут цікаво, бо з дітьми ж. Стільки відомих художників звідси вийшло! Наприклад, Коля Ломакін, ілюструє книжки, переміг у всесвітньому конкурсі дизайнерів. Аня Олексієнко, нині Тимофієнко, яка з Ломакіним вчилася, а тепер очолює художню школу. Таня Бондар. Катя Гусєва. Андрій Надєждін. Гена Гребньов, який у Франції живе і відомий як Віктор Орлі.

Ще під час роботи в майстернях Худфонду картини Любові експонувалися на місцевих виставках. Деякі роботи поїхали в болгарський Толбухін – побратим Кіровограда. 1976 року її «Спомин про батька» побував на республіканській виставці в Києві.

– Я зобразила себе біля портрета солдатика на стіні. Той солдат – як Вовин батько. Світленький, російське обличчя, – описала Кир’янова роботу «Спомин про батька».  – Потім іще були виставки. В газетах про мене згадували. У 1990-х я відійшла від  малювання робітників. Ось дивіться.

Художниця демонструє в смартфоні картину, на якій зображено Володимира Кир’янова, дочку Марину й пацюків: більший в тільняшці, менший з дівочою голівкою і скрипкою, обидва начебто миролюбні. Сюрреалізм.

– Якось Юра Ботнар, Вовин друг, телефонує з Києва – там саме проходила виставка «Барви степу», і мої роботи експонувалися – і каже, що по радіо мене назвали кіровоградським Сальвадором Далі.

Інші відомі роботи Кир’янової  – портрети Валерія Гончаренка, Валерія Сидніна, Володимира Могилюка, Юрія Любовича, Броніслава Куманського, Віктора Перепичая, Арсена Тарковського, Марії Заньковецької, Юрія Яновського…

Нарешті говоримо про іконопис.

– Мені було під п’ятдесят, коли уперше замовили ікону. Я вагалася: чи може грішна жінка малювати святих? Пішла на сповідь, каялася, плакала. А раніше думала: я ж така хороша, нікого не вбила, нічого не вкрала.  Запам’яталася робота над іконою Луки Кримського, в миру – Валентина Войно-Ясенецького. Отримавши замовлення,  почитала про нього й полюбила. Він добре малював, але вибрав професію лікаря, бо вирішив, що в медицині принесе більше користі людям. Вивчившись, працював хірургом, написав з півдесятка наукових праць. За монографію з гнійної хірургії удостоєний Сталінської премії. Професор. Після смерті дружини став священником.

Ікону Луки Кримського я писала в піст. Якось відірвалася від роботи, бо зголодніла. Поїла борщу в кухні, повертаюся, а в кімнаті – сильні пахощі, як у церковному магазині. У мене й очі на лоб. Подумалося, з глузду з’їхала, галюцинації… Принюхалася до ікони – нічим не пахне…    Продовжую писати Луку Кримського. Я швидко писала. За десять днів ікону завершувала, і не тяп-ляп, а кожну деталь ретельно виводила. Піст ще тривав. Зголодніла, а в мене смажена рибина була. Пішла на кухню, телевізор увімкнула. Йшла передача про 16-літню дівчину, яка живе в монастирі, на тракторі працює і не хоче повертатися до світського життя. Вона там опинилася через матір, яка сама пішла в монашки і дочку взяла із собою. Їм я рибу, дивлюся передачу й співчуваю бідолашній дівчині, яку заперли в монастирі. Раптом в горлі застрягла кісточка. І ні туди, ні сюди. Кашляю, хліб ковтаю, нічого не допомагає. Мені прикро: Луку треба писати, а тут кістка в горлі. У відчаї забігла в кімнату, де ікона незакінчена, і промовила: «Боже!» І кістка як розчинилася. Я така рада! Вова каже, що  Лука допоміг, він же хірург. Потім Вова питав про це батюшку, і той сказав: це чудо.

Любов Кир’янова – активна парафіянка Спасо-Преображенського храму в Кропивницькому. Там, до речі, – декілька ікон її роботи. У  Покровському та Благовіщенському – теж. Є написані нею ікони і в церквах інших міст.

– Молюся. Цікавлюся літературою православною. Читаєш про  життя Паїсія Святогорця, про матінку Аліпію, як вони допомагали людям, – і душа радіє.

2017 року ми продали квартиру на четвертому поверсі й купили окремий будинок на Червоногвардійській в Кропивницькому. Захотілося пожити на землі. Я ж виросла на землі. Вова – теж. Він на Червоногвардійській провів дитинство і юність. Був дуже задоволений, що повернувся. Захопився куховарством. Скуплявся на Центральному ринку,  там його всі знали. Раптом помирає Марина, дочка. Вона теж художниця.  Сорок днів Марині справляли, як Вову скрутило. Спершу думали: гастрит. Потім з’ясувалося, що рак. Не стало й Вови. Знайомий лікар сказав: це – наслідок пережитого стресу. 

Я оформила опікунство над Марининими дітьми. Стала мамою в 65 років. Павлику нині – 16, Максиму – 14. Думаєте, легко мені? Саша, син, – з нами. Він і художник, і музикант. Викладає в художній школі. Так і живемо…