Квіточки та ягідки еміграції

Просто дивно, куди тільки людину не заносить доля. Та головне, що вона все ж таки заносить її кудись, де можна почати спочатку.

Е.М. Ремарк.

Чужа душа – як темний ліс. Але кожна людина обов’язково має свою логіку, яка хоч на йоту відрізняється від мислення інших індивідуумів. Свій поріг болю, свій поріг страху. А ще кожен має власний рівень відповідальності. Ось, мабуть, і вся та база, за допомогою якої кожний мешканець України приймає рішення – їхати з країни, що воює, або залишатися, повертатися додому або змінювати статус тимчасового біженця на емігранта.

Поневіряння емігрантів і реемігрантів – зовсім не нові, вони описані з подробицями у найкращих романах ХХ століття. Є навіть своєрідна Біблія емігранта – книга Еріха Марії Ремарка «Тіні в раю». Епіграф, до речі, звідти. Переконаний, перша чверть ХХI століття створить нову книжкову полицю шедеврів, де більшість авторів чи героїв буде українцями.

Дуже важливий момент: українські мігранти 2022 року докорінно відрізняються від своїх бабусь, які тікали від гітлерівської чуми 1941 року. Якщо наші сучасники їдуть у ситу, багату, доброзичливу Європу, то їхні предки у «товарняках» тижнями їхали до холодного Сибіру та голодної Середньої Азії. Так само не схожа з нинішнім виїздом українців до Європи й Алія радянських євреїв до постійно воюючого Ізраїлю.

Масовість – ще одна важлива ознака від’їзду українців за кордон. За даними ООН, більше третини українців залишило своє житло через війну. Це неймовірна цифра! 7 мільйонів українців покинули будинки чи їхні руїни, але залишились у країні. Щодня ми бачимо та чуємо їх на наших вулицях. Ще 5,5 мільйона залишилося в Європі, причому 90% з них – жінки та діти.

Це – статистика від’їзду, а ось – щодо повернення з-за кордону: 87% з тих, хто виїхав, хочуть повернутися на батьківщину, але є нюанс – прямо зараз це готові зробити лише 15%. Причини, звичайно, у всіх різні, але цифра дуже показова.

Минулого тижня, так сталося, мені довелося зустрітися з трьома землячками, які повернулися у серпні з «раю» – Німеччини. Насамперед мене цікавили відповіді на два простих запитання: чому поїхали і чому повернулися? На перше запитання усі жінки відповіли однаково: «Було дуже страшно». Чесно, принаймні. Тоді довелося поставити запитання, що «уточнює»: а чому їхали до Німеччини ваші знайомі? Відповіді посипалися як горох:

– рятували дітей та батьків;

– давно хотіла розлучитися з чоловіком, вийти заміж за німця та розпочати нове життя;

– це шанс пожити у Європі тощо.

Чому повернулися? І знову однакова та чесна для всіх трьох відповідь: «Не змогла там жити». Втім, докладніші відповіді теж були передбачувані:

– некомфортно, чужа країна, нема з ким спілкуватися;

– складна мова, не зуміла освоїти навіть ази;

– чужий менталітет, не змогла жити як під мікроскопом;

– не витримала випробування жахливою бюрократією;

– зрізали матеріальну допомогу, не змогла винайняти квартиру, жили у спортзалі.

Найбільш несподіваною причиною повернення виявилося… почуття провини. «Мені було так соромно, так ніяково перед вами – тими, хто лишився».

Одна з моїх співрозмовниць повернулася до Кропивницького саме в день «прильоту» до ангару льотної академії. Запитую: «Якби ти дізналася про це на пів дня раніше – залишилася б у Німеччині?» – «Однозначно ні!»

У вас може скластися враження, що всі три наші бесіди мали негативний відтінок, але це абсолютно не так! Варто було тільки запитати: «А що вам запам’ятається з вашої короткої еміграції?», як одразу полилися суцільні охи та ахи. Ох, які газони, які парки! Яка архітектура! Які дороги! Які озера! Які доброзичливі люди та приголомшливі волонтери! Які ковбаски та яка кава! Так і підмивало ще раз запитати: «То навіщо повернулися, дівчата?»

Дуже сподіваюся, що ви, як і я, не засуджуєте наших «укромігрантів» – ні за те, що поїхали, ні за те, що повернулися. Вік людський такий короткий, що шанс розпочати нове життя можна й упустити. А потім докоряти собі до кінця «старого» життя. Втім, більшості з нас (автору в тому числі) по-справжньому добре тільки вдома.