Останній з могікан

Я нескінченно поважаю жахливий вибір мого народу.

М.М.Жванецький.

Помер Михайло Горбачов. Перший і останній президент СРСР. Ціла глава в історії ХХ століття. І одна суцільна суперечність. Розумний чи не дуже? Революціонер чи ретроград? Диктатор чи демократ? Базіка чи мудрець? Приклади його непослідовності і суперечливості можна відтворювати десятками. Тепер у кожного з нас, хто жив «за Горбачова», залишиться свій особистий образ – негативний, позитивний чи просто неоцінений, а тим, хто його при владі не застав, дісталися міфи.

Зважувати на терезах історії його плюси та мінуси – ніяких гир не вистачить. Тому давайте згадувати кожен «свого» Горбачова. «Перестройка», «мЫшление», «ускорение» – це те, про що говорили в курилці молоді інженери, з чого сміялися, точно знаючи, що поряд весело іржали «стукачі». Ми вже запам’ятали всі його фішки й укладали парі на пиво, коли в черговій промові прозвучить знамените «Ну, ви мене розумієте!». А наше ставлення до путчу й путчистів повністю висловлювалося фразою Михайла Сергійовича «Ну що, догралися, мудаки?». І ще одна його фраза, яка пройшла зі мною через більшу частину життя – «ми знаємо, хто є ху насправді».

Були два «горбачовські» моменти, яких я терпіти не міг до зубовного скреготу. Перший – коли хтось починав знущатися з його родимої плями, а другий – коли генсек співав українські пісні, перекручуючи слова і мелодію.

Заборонені раніше фільми та музика, приголомшливі статті в московських газетах – усе це, як пилосос, прочистило наші мізки. Майже все, що заборонялося, стало дозволеним та доступним. Ми враз ставали демократами й борцями за свободу на чолі з нашим Горбі, але рівно до того моменту, як Горбачов давав команду палицями розганяти мітинги, рубати виноградники й творити справжнє свавілля. Але це – у нас. А німці вдячні Горбачову за мирне об’єднання двох Німеччин. Євреї – за відчинені ним двері на історичну батьківщину, а балтійці досі ненавидять його за жорсткі розправи над мирними протестами Вільнюса і Риги. Не згадають його добрим словом навіть у день похорону ні у Фергані, ні в Баку, ні в Сумгаїті.

Не хочу в короткій колонці давати оцінок діяльності особистості планетарного масштабу: не маючи всього масиву інформації, мимоволі почуваєшся одним із п’яти сліпих мудреців, які намагаються на дотик зрозуміти, як виглядає слон. Але не можу не сказати про головний міф кар’єри Горбачова. МС, я вважаю, не мав ні мети, ні завдання розвалити Радянський Союз. Його цілком влаштовував статус освіченого царя величезної країни. Але механізм саморуйнування однієї шостої частини суші було запущено з його подачі.

І з горезвісним «совком» Горбі не боровся – він лише видозмінив його під себе. «Совок» і зараз живіший за всіх живих, але тепер став «путінським». Знаковий момент – у дні проводів Горбачова Путін намагається відродити радянську імперію ціною життя та незалежності України. І Горбачов його в цьому підтримав, чим неабияк зіпсував свій некролог.

Але найнеприємніше те, що і в Україні – країні «антисовка», якою керують люди, які майже не жили за Горбачова, цей згубний грибок цілком непогано почувається. Найяскравіший приклад – нагородження до Дня Незалежності своїх дружбанів. Хто підсунув Зеленському нагородні листи на «квартальців» Пікалова та Кошового, на Віталія Козловського? Це «підстава» від соратників чи класичний горбачовський ляп?

А проєкт нового закону про медіа України? Не знаю, яким він буде в остаточній редакції, але зараз його навіть горбачовським назвати не можна, скоріше сусловсько-лігачовським. Втім, якщо ви не пам’ятаєте таких політичних потвор, то вважайте цей законопроєкт «пропутінським».

Смерть Михайла Горбачова не стала для більшості з нас (і для мене зокрема) особистою трагедією. 92 прожитих роки свідчать лише про хорошу генетику, а не про заслуги перед Вічністю. Закінчив би свій шлях перший і останній президент СРСР років на 20 раніше, його проводили б оплесками мільйони. Але сьогодні вже мало хто пам’ятає, за що йому дали Нобелівську премію. Хіба що в Німеччині…