«В усі часи наші віряни користувалися пошаною в суспільстві»

Привід познайомитися  із Сергієм Сугаком, пастором церкви адвентистів сьомого дня,  був приємний: Кропивницька міська рада з нагоди Дня міста нагородила його грамотою, відзначивши таким чином за підтримку переселенців і тероборони. Та, чесно кажучи, я давно хотів потрапити в  молитовний дім на Новоолексіївці, де збираються адвентисти. (Якщо хто не в курсі, основні риси їхнього вчення такі: віра в скоре друге пришестя Ісуса Христа і шанування сьомого дня, яким вважається субота). Отже, моя із Сергієм Сугаком розмова стосувалася не тільки волонтерства.

Передусім попросив пана Сергія пригадати, як очолювана ним громада відреагувала на початок великої війни.

– 24 лютого я перебував в Олександрії, де завершував проєкт з оздоровлення. О п’ятій ранку зателефонували друзі з Харкова, сказали, що їх бомблять. Повернувся в Кропивницький. Сюди потоком їхали люди з регіонів, де почалися бойові дії. До нас теж попросилися на ночівлю. З 25 лютого ми організовано приймали таких людей з півдня і сходу. Не знаю, яким чином вони дізналися про нас. Мабуть, одне з одним ділилися інформацією, що в нас можна зупинитися. Згодом наші телефонні номери взяли працівники міської ради, вони теж направляли до нас. Водночас ми поселяли до 50 людей – і в трикімнатній квартирі на території молитовного дому, і в залі, де проводимо служіння. Годували їх. І віряни у себе вдома давали прихисток.  Більшість прибувала до нас уночі. Запам’яталася пара, яка приїхала на «Мерседесі-Спринтері», один бік якого – прошитий кулями. А одна жінка прибула в тентованому кузові ГАЗелі, на дивані, її підібрали в небезпечному місці. Одні прибульці плакали, інші мовчали. Ми намагалися розговорити їх. Хотілося, щоб вони відкрили свої серця. Проживши у нас від кількох діб до кількох тижнів, бідолашні їхали далі. На захід України, в країни Європи, дехто навіть у США опинився. Якщо в кого не було грошей, ми складалися їм на квитки, декого – в межах України – відвезли своїм транспортом. І зараз підтримуємо переселенців. Зокрема,  сорок переселенців ходять до нас на сеанси масажу. Їм від цього й психологічно стало легше, подружилися між собою. Даємо їм продовольчі набори, засоби гігієни. Звісно, зараз не такий великий потік переселенців до нас, як у перші місяці війни. У березні моя дружина жодного разу не вийшла за територію молитовного дому, так багато було тут роботи.  А теробороні допомогли подушками, харчами. Картоплю, консервацію давали не тільки наші віряни. Причому не багаті люди. У критичний час люди розкриваються. Проявляється доброта. Кажу це не тільки про наших вірян.   

–   Розкажіть про перше церковне служіння під час великої війни.

–   Служіння у нас – по суботах. Це був третій день війни. Віряни прийшли налякані. Ті, хто, рятуючись від війни, зупинився в нас, теж прийшли. Треба було заспокоїти усіх. Особливо тих, у кого рідні – на територіях, охоплених війною.

–   Серед тих, хто втікав від війни, траплялися одновірці?

–   Так. З Бахмута їхало багато, з Лисичанська, із Сєвєродонецька. Ми приймали їх нарівні з іншими.

–   Якою мовою проводяться у вас служіння?

–   Я – українськомовний. Раніше й російською проповідував. Зараз – українською. Бачу, люди цього хочуть. Були серед нас і принципово російськомовні. Тепер переходять на українську. Переселенці, які не з числа вірян, просять Біблію українською.

–   Яке ставлення вашої церкви до війни, до військової служби?

–   Ми – пацифісти. Та коли на нашу країну напали,  допомагаємо своїй армії чим можемо. Наші віряни теж служать у ЗСУ. Заборонити це їм не можемо. Кілька чоловіків з нашої громади нині – на передовій. Сподіваюся, не беруть зброї. Служать водіями, медиками.  

–   Підтримуєте з ними зв’язок? Допомагаєте?

– Вони телефонують, коли є можливість, – така у нас домовленість.  У них все є, задоволені. Служать гідно.

– Як ведеться вашим одновірцям, які не вибралися з територій, захоплених загарбниками?

– Наша церква – активна, допомагає людям. Отже, викликаємо увагу. Окупанти хочуть від нашої церкви лояльності. Ми не можемо допомагати їм, ми – за Україну. Через цю позицію у наших вірян на окупованих територіях можуть виникати проблеми.  

– Жахливо було б, якби окупанти примусили їх воювати проти України.

– Гадаю, наші віряни не погодяться. За всіх не ручаюся. Але вчимо бути патріотами України.

– Ваша громада поповнилася за рахунок переселенців?

– Не ставимо за мету збільшити свою кількість за рахунок переселенців. Наше завдання – бути їм опорою. Запрошуємо їх на суботні служіння, але нікого не змушуємо приєднуватися до громади.  

– Якби ще й допомогти їм з працевлаштуванням…

– Думаємо над цим. Вони й самі шукають роботу. Постійної роботи не можемо дати, тільки тимчасову. Приходять сюди, прибирають територію. Беруть участь в підготовці молодіжних заходів.  

– Цікаво було б дізнатися бодай трохи про вашу церкву в Кропивницькому. Скільки вас у місті?  Давно побудували цей будинок?

–   У цій громаді – близько двохсот. Є ще дві наші громади в місті. Всього нас  тут  – близько 350. Цьому будинку – 22 роки. Раніше збиралися в інших місцях. Недавно відзначали сторіччя адвентизму в Кропивницькому.

–   Адвентисти сьомого дня зазнавали утисків в СРСР?

–   Наша церква не була поза законом, державні органи реєстрували наші громади. Але утиски були.  В різних місцях – по-різному. Це від місцевої влади залежало. Я – з Черкащини, з родини адвентистів сьомого дня. З дитинства пам’ятаю, як батьки передруковували на друкарській машинці релігійну літературу. Вікна завішувалися ковдрами, затулялися подушками. Щоб не було чути стукоту. Бувало, до нас приїздили з КДБ, обшукували житло. Та не тримаємо зла на тих, хто утискав нас. А відколи Україна – незалежна, такого немає. В усі часи наші віряни  користувалися пошаною в суспільстві. Добрі робітники, непитущі,  вірні своїм сім’ям.

–   І потомствені віряни серед вас є.

–   І я, і дружина. Й інші є в громаді. Віряни в другому, в третьому поколінні. 

–   І своїх дітей приводять на служіння.

–   Так. Мій старший син прийняв хрещення. Молодший – ще ні. Проводимо заходи для дітей. Пропагуємо спорт, здоровий спосіб життя.

–   Чув від чиновників, що з початком російської повномасштабної агресії ваша церква стала відкритішою для суспільства.

–   Про нас більше дізналися. У нас – багато великих проектів. Є свій телеканал «Надія». Є своє радіо, ретранслятор, наприклад,  – в  Устинівці. Маємо навчальні заклади, санаторії.

–   Протестантські церкви, до яких належите, опікуються людьми з кримінальним минулим, наркоманами, алкоголіками.

–   Щосуботи відвідуємо місцеву виправну колонію, проводимо там служіння. Раніше проводили їх у колонії в Новому Стародубі. Сюди приходять наркомани, алкоголіки. За потреби направляємо їх в притулки в інші міста. Усім, на жаль, не можемо допомогти. Хочеться створити соціальний заклад у Кропивницькому.

–   Ваша церква визнає, що пандемія ковіду – реальність?

–   Так,  поділяємо точку зору наукової медицини. Але не примушуємо вірян вакцинуватися чи ні. Інформуємо про ризики. Намагаємося, щоб між прихильниками і противниками вакцинації не виникало ворожнечі. Ми – проти крайніх поглядів.

–   Ви особисто вакцинувалися?

–   Так. Я ж з людьми спілкуюся, не хочу наражати інших на небезпеку. 

–   Протестантам притаманне глибоке вивчення Біблії. Як у вас із цим?

–   Діє суботня школа: вчителі, класи по кілька осіб. Вивчаємо Біблію в постійному діалозі.

–   Кажуть, віряни мігрують від однієї протестантської церкви до іншої. Це явище вам знайоме?

–   Нашої церкви  це мало стосується. На відміну від церков, які розділилися на кілька течій.

–   Чим же пояснюється стабільність ваших лав?

–   У нас є правила, які комусь можуть бути незручними. Наприклад, не вживаємо нечистої їжі, шануємо суботу. Пояснюємо ці правила, людина приймає рішення.    

–   В часи СРСР протестантів називали сектантами. Мабуть, ці стереотипи остаточно не зникли. Вас ображає слово «секта»?

–   Не страшно. Це – привід до діалогу.

–   Іноді люди хизуються вірою. Як фарисей з відомої притчі – він вважав себе кращим за митника.

–        Трапляється таке. Хоча Біблія не вчить зверхності над людьми, і ми не вчимо, й в інших конфесіях не вчать.  Вчимо толерантному ставленню. У Кропивницькому є духовна рада, куди входять представники різних конфесій. І ми, і євангельські християни-баптисти, і православні,  і католики…. Дружимо, співппрацюємо. Якщо виникає питання, на яке в нас різні погляди,  –  спокійно вислуховуємо одне одного. Особливо нас зблизило відзначення 500 років Реформації. А на рівні вірян буває по-різному. Іноді представник однієї  конфесії хоче щось довести представникові іншої. Кажу: не робіть цього, не тисніть. поважайте вибір. Бог поважає вибір кожного. Сам, буває, спілкуючись з іншими, відчуваю, що починаю тиснути. Значить, треба зупинитися,  відступити.