Життя з чистого аркуша

Перший рік війни ми доволі часто публікували розповіді українців, які виїхали в Європу як біженці. Минуло вже два роки з того страшного дня, і ми вирішили знову повернутись до цієї теми. Наша співрозмовниця – кропивничанка Ірина Ніколаєнко, яка нині проживає в Болгарії, у місті Варні.

– Іро, коли ти вирішила залишити Україну?

– Це вирішила не я, а моя подруга. Я працювала торговим представником у невеликій фірмі в Кропивницькому. Коли ми 24 лютого зранку прийшли на роботу, наш директор повідомив, що почалась війна і всі розходяться по домівках. Це була паніка, це був стрес і нерозуміння того, що коїться, хоча вже деякий час точились розмови про можливу війну, але ж майже ніхто в це не вірив. На той час з чоловіком ми розлучились, я жила одна, мені було дуже страшно одній бути вдома, і мене запросила до себе подруга – мовляв, удвох буде не так страшно. До 3 березня я жила в неї, лише один раз у проміжках між повітряними тривогами сходила додому взяти якісь мінімальні речі і документи. Вона жила в приватному будиночку, до нас приєднались ще декілька друзів, ми обладнали підвал, де фактично і жили перші 10 днів війни: постійні сирени, цілодобово ввімкнутий телевізор, виступи президента… 3 березня ввечері ми раптом вирішили замість марафону подивитись щось розслаблююче, включили «Красуню» з Джулією Робертс, і раптом знову сирена. Ми вирішили не спускатись у підвал. Зранку ще одна наша подружка розказала, що, мовляв, кажуть, що замінували Запорізьку АЕС і залишатись тут небезпечно. І ми вирішили виїжджати. Я їхала в чому була – джинси, светр, добре, що забрала документи і трохи грошей, бо додому я вже не потрапила. Чоловік подруги посадив нас в машину й повіз у напрямку Хмельницького. Ми не розуміли, куди їдемо. Потрібно було якось добратись до кордону, а потім думали рушити на Польщу. У Хмельницький приїхали вночі, машин було дуже багато. Ранком почули, що через деякий час після того, як ми проїхали Він­ницю, розбомбили там аеропорт. У Хмельницькому ми зареєструвались у Центрі біженців – людей було сила-силенна. Нас розмістили на ніч у дитячому садочку. Зранку нас покормили, дали з собою якісь бутерброди й печиво, і тут нам зателефонувала наша знайома, сказала, що їде машиною з Тернополя в Болгарію, бо в неї там є знайомі, які запропонували їхати до них. Вже двома машинами ми добрались до кордону з Румунією. Коли ми їхали на Чернівці, трафік на дорозі був таким, що здавалось, швидкість машини була 1 км/год. Усі чотири полоси були заповнені машинами, які рухались в бік кордону – з дітьми, бабцями-дідусями, котами-собаками… Чоловік подруги довіз нас до кордону, ми знайшли бусик на декілька чоловік і через Румунію доїхали до Варни. Там нас уже зустрічали. Загалом ми були в дорозі три доби.

– Як вас зустріли й розмістили?

– Ми приїхали у Варну вранці 7 березня. Нас зустріли приятелі нашої знайомої і допомогли орендувати квартиру. Від проживання в готелі ми відмовились, і правильно зробили. Наступного дня зранку, десь о восьмій, ми поїхали до Центрального палацу спорту, де реєстрували всіх біженців. Людей були тисячі! Там вже був організований волонтерський центр – українцями, які жили у Варні. Ми познайомились з чудовою жіночкою Тетяною, вона спортсменка колишня, вже давно живе у Варні, і вона зі своїми земляками організувала цей волонтерський центр. Вони звернулись до жителів міста, до підприємців, до супермаркетів з проханням по допомогу – і туди почали зносити все, що може знадобитись.

Ми цілий день стояли в черзі, щоб отримати якийсь документ, хоча, маю сказати, болгари й самі не розуміли, що це має бути.

Спочатку всім надавали гуманітарний статус біженця в Євросоюзі, який не давав права влаштуватись на роботу, і ми могли проживати лише в якихось таборах для біженців. Доки стояли в тисячній черзі за документами, ми почали допомагати болгарським волонтерам роздавати людям гуманітарку. Зареєструвались аж після восьмої вечора.

Десь через тиждень виявилось, що цей гуманітарний статус біженця не підходить, і почали видавати довідки тимчасового прихистку – типу американської грін-карти, терміном на рік. Треба було йти до поліцейської дільниці і отримувати вже правильний документ. Ми з подружками десь з місяць почекали, поки пройде цей ажіотаж, і потім спокійно оформили документи.

Щодо матеріальної допомоги, то зараз її зовсім ніхто не отримує, а коли ми приїхали, це було 375 левів (трохи більше 8 тисяч грн) на людину. Щомісячних виплат, як у Польщі, Німеччині, немає. Тобто кожна країна Євросоюзу вирішує ці питання самостійно. У 2022 році у мене була ще одна виплата – від Міжнародного Червоного Хреста – 125 левів (2700 грн), і все. Зараз я працюю офіційно, сплачую податки, і мені ці виплати не потрібні.

– Як ти шукала роботу?

– Чесно скажу, дуже просто. Правда, без знання мови торговим представником, як я працювала в Україні, не влаштуєшся, але і я, і моя подруга вміємо шити, ми дуже швидко влаштувались на швейне виробництво. Спочатку на мінімальну оплату, через пару місяців перейшли на іншу фабрику, де зарплата була на 50 євро більшою, потім на третю. За два роки я змінила декілька місць роботи: швачка, помічник повара, посудомийка. Я хотіла більш інтелектуальну роботу, тому пройшла два курси болгарської мови, маю сертифікати. Зараз я працюю менеджером в туристичній агенції – з російсько- та україномовними туристами.

– Чи легко тобі було вчити болгарську?

– Спочатку інколи мені було смішно чути болгарську, вона мені здавалась схожою на перекручену російську, а коли почала ходити на курси, познайомилась з чудовою викладачкою, яка дуже доступно пояснювала особливості болгарської граматики, котра дуже відрізняється і від української, і від російської, і зараз я впевнена, що болгарська більш схожа на українську, ніж на російську. Дуже багато однакових за написанням слів, але з різним наголосом. В болгарській мові дуже дивне «конструювання» речень. А ще в них 9 минулих часів дієслів! Завершений минулий, незавершений минулий, але самий цікавий – болгарською це звучить як «миналото в бъдещете» – минуле в майбутньому: я хотіла щось зробити, але не зробила, тому що… Вони в шоці від наших відмінків, ми в шоці від їх часів дієслів. (Сміється.) Зараз я розумію болгарську дуже добре, а розмовляю більше на побутовому рівні. Але вчуся.

– Який рівень заробітної плати в Болгарії?

– У порівнянні з Євросоюзом тут найнижчі зарплати. Мінімалка офіційна – 933 євро. Це з цього року, в минулому було 780. Якщо орендувати квартиру одній людині – це 300-350 євро. Того, що залишається, в принципі, вистачає на життя. Ми з подружкою орендуємо квартиру вдвох, то це більш вигідно, і більше грошей залишається. В Україні, наприклад, у мене було зовсім непропорційне співвідношення зарплати і комуналки, тут з цим краще. Хоча Болгарія, повторюсь, найбідніша країна ЄС, співвідношення навіть мінімалки з витратами на комірне та їжу – все одно в плюсі.

Щодо спілкування, ти ж мене знаєш – я комунікабельна людина, завжди знайду спільну мову з будь-якою людиною, тому там, де працювала, знаходила нових приятельок, і тепер іноді зустрічаємось на каву, хоча я і змінила місце роботи. Спілкуємось на російсько-болгарській (сміється). Взагалі болгари – дуже цікаві люди. Перше, що мене вразило, – вони дуже емоційні. Дуже голосно розмовляють і дуже швидко. Їдеш зранку на роботу в автобусі – як у голубнику! По-друге, вони більш відкриті, ніж ми. У нас не прийнято в автобусі підсісти до зовсім незнайомої людини і почати розмову про погоду, про політику, ще про щось. До мене одного разу підсіла бабуся років 75-ти, кажучи: «Я сяду з красивою дівчинкою!» Я посміхнулась їй, вона почала мені щось говорити, а я відповіла, що, на жаль, погано її розумію. Вона поцікавилась, чи я росіянка, а я відповіла, що з України. Ми їхали з нею 5 зупинок, і вона розповіла, як їй подобається Україна, наш народ, наш президент, яка в нього красива дружина, ми з нею познайомились, вона дала мені свою адресу і телефон, запросила в гості на каву – мене це просто вразило.

Серед болгар відсотків 70 розуміють, що відбувається в нашій країні, підтримують нас, співчувають, розпитують про наші сім’ї, батьків, дітей, хоча їхній менталітет дається взнаки.

А ще вони дуже люблять пліткувати! І найбільше пліткують не жінки, а чоловіки! Якщо ти спілкуєшся з болгарським чоловіком, він розкаже тобі про всіх дружин і коханок своїх друзів, хто що любить, що кому не подобається, у кого які проблеми, своїх колишніх жінок і коханок при тобі ж розбере на молекули, тобто пліткарі ще ті.

– Чи можливо отримати в Болгарії дозвіл на постійне перебування й роботу?

– У нас усіх тут зараз документ, який треба відновлювати через рік, тобто з березня по березень. Щоби залишитись жити в Болгарії і отримати хоча б посвідку на проживання, є 4 варіанти: купити житло вартістю не менше 300 тисяч євро; відкрити фірму, де будуть деякий статутний капітал і не менше 10 найманих робітників; якщо є підтверджене болгарське коріння; шлюб з громадянином Болгарії. Навіть якщо я вийшла би заміж за болгарина, я отримала би тільки посвідку на проживання, а на громадянство могла би подаватись тільки через 10 років перебування в шлюбі. Це дуже довга процедура. Взагалі вони всі якісь дуже повільні, бюрократія страшенна – точно СРСР! Якщо продавчиня написала, що буде через 5 хвилин, можна чекати дві години. Ось приклад: у мене є приятелька, яка живе тут більше 10 років, вона рік тому подала документи на громадянство – там черга на співбесіду на рік! Вона приїхала з певним пакетом документів, які їй перелічили в особистому листі, і вже в посольстві з‘ясувалось, що чогось не вистачає, але це нікого не хвилює: треба дивитись, може, щось змінилось на сайті. Я теж з цим стикнулась, коли треба було продлити паспорт: ніхто не сказав, що потрібна окрім маленької ще велика фотографія 10х15, і я мусила швиденько шукати, де зробити фото, бо зайва поїздка до Софії – це і час, і гроші. Тут же зарплату нараховують за відпрацьовані дні, немає ставки, як у нас. Скільки відробив – стільки й отримаєш.

– Що тебе найбільше вразило чи здивувало в Болгарії?

– Перші враження, як в Україні 30 років тому. Невелика кількість великих супермаркетів, до речі, Lidl – один в один наше АТБ. Купа маленьких крамничок, годинникових майстерень, яких я у нас давно не бачу, ларьочки, кіоски з якоюсь їжею, майстерні… Сама Варна чимось нагадує наш Кропивницький: старий центр міста й спальні житлові мікрорайони – ну точно наші Попова й Жадова! Тільки моря в нас нема.

Ранок – це обов‘язково кава й цигарка. Палять усі: школярі, жінки, бабусі… Дуже багато палять. До речі, вступаючи в ЄС, вони відстояли право курити в своїй країні де хочуть – на зупинках, у ресторанах, кафе, громадських місцях. І вони так пишаються цим! Ось росте дерево. Вони навколо нього будують літній майданчик, називають це «лятна градинка» (літній садочок), бо є дерево, – і там вже можна палити!

І ще: неймовірна кількість котів! Біля кожного магазина, на зупинках – їжа і водичка, у кожному магазині живуть по 2-3 кота. Співвідношення котів і собак у відсотках – 70 на 30. Собачки переважно маленькі – чіхуашки, йорки. У вихідний ранком ідеш до моря – і назустріч тобі купа народу з оцими «хом‘яками» на повідках. Ще Варна – місто гларусів (чайок), це символ міста. Вони всюди, і якщо ти роззявив рота, то вони швиденько вкрадуть прямо в тебе з рук те, що ти хотів з‘їсти. А ще тут зимують білі лебеді. Є невеличкий залив на морі, де розташовані цілющі води й бабусі й дідусі лікують свої хвороби, і лебеді восени туди прилітають. Такий кайф – піти покормити цих красенів!

Ще болгари дуже консервативні в їжі: у них багато яток з готовою національною їжею. Вони можуть п‘ять днів на тиждень після роботи купувати на вечерю готову їжу, а в вихідні – родиною снідати в одному кафе, обідати в іншому, вечеряти в третьому. І це не заможні люди, а прості! Дуже доступні ціни на їжу. Кажуть, це дешевше, ніж готувати вдома. І ще щодо їжі: не дай боже замінити, наприклад, у салаті петрушку кропом! Це катастрофа! Не приведи господи в чомусь зімпровізувати!

Те ж саме у виробництві. Поняття про раціональне використання часу зовсім немає. Тобто якщо є, наприклад, термінове замовлення в ательє, де я робила, і є ще два, які поступили три дні і день тому – роблять по черзі, а термінове потім в авральному порядку. Розуміння про маркетинг немає.

Ще одне: майже немає вже в Болгарії знаменитого болгарського перцю. Колись Пловдів і область були постачальниками овочів і фруктів не тільки на всю Болгарію, а й на всю Європу. Зараз все із Єгипту, Греції і Туреччині. Місцеве аграрне господарство майже знищено. Їм краще нічого не вирощувати, ніж платити шалені податки ЄС. Те ж саме з молоком і м‘ясом. Усе тільки в супермаркетах, немає цих продуктів на ринках. Тримати худобу невигідно, бо дорого і дуже суворі вимоги до фермерів.

Щодо того, чи тягне додому, то скажу так: з одного боку – хочеться. А з іншого – у мене немає нікого, ні батьків, ні дітей, ні чоловіка, ні власного дому, що мені там робити? Знову шукати роботу, житло, перебиватися з копійки на копійку? Поки що я живу тут, а як буде далі – життя покаже. Я розраховую тільки на себе. У мене почалось нове життя з чистого аркуша.