«Довго переконувала людей, що в Кропивницький варто їхати»

Третій рік керівниця столичної туристичної фірми «Київські фрески» Анжела Савченко влаштовує презентації книжки Євгена Чикаленка «Розмова про сільське хазяйство», яку на початку великої війни перевидала власним коштом з нагоди 160-річчя з народження автора.  Минулого тижня  пані Анжела побувала на Кіровоградщині. Зустрічі відбулися в Олександрійському аграрному коледжі та ОУНБ імені Чижевського. Зокрема, захід у книгозбірні дещо вийшов за межі презентації книжки, це була захоплива розповідь про українську еліту початку XX сторіччя.

З гостею поспілкувався кореспондент «УЦ». Пані Анжела розповіла, що у туристичній сфері вона – з 2006 року.

–   До того практично ніде не працювала, – зізналася із самоіронією. – За фахом я – вчителька української мови й літератури.  Рік працювала в школі, потім – декрет затяжний, трішки пожили за кордоном, повернулися. Подивилася я, ніша внутрішнього туризму  – практично порожня. Вирішила заповнити.  На старті, як не дивно, було багато замовлень, багато роботи. Можливо, через те, що не було конкуренції. Оформила підприємницьку діяльність, «Київські фрески». Спочатку були маршрути вихідного дня, топові. Чернігів, Умань. Потім дещо стало не цікавим, бо його сто разів бачили, треба щось нове. Мені стало цікаве те, чого не показував ніхто. Те, про що обиватель каже: на що там дивитися?  Наприклад, Кропивницький. Вперше побувала тут 2009 року. Ми їхали в Асканію-Нову, розробляли маршрут. Дорогою попросила чоловіка заїхати сюди, подивитися місто та Веселі Боковеньки. Мене вразив Кропивницький, тоді ще Кіровоград. Кажу: чому сюди не возять групи?

За словами пані Анжели, наш обласний центр вразив її старою архітектурою, хоча її не так багато, як, наприклад, у Львові.

–   Та забудова у вас прекрасно збереглася. Скажу вам непопулярну річ. Львів – це типова західноєвропейська архітектура, якої багато.  Я довго переконувала людей, що в Кропивницький варто їхати. І поїхали 2015 року, на Новий рік. Хутір Надія ми оглядали, коли надворі було мінус сімнадцять. Дуже сподобалося. Мене виручає той фактор, що багато туристів їздить на довірі. Багато й у програми не заглядає.

Звісно, ми не маємо такої величезної спадщини, як Британія. Але схиляюся до того, що люди, які не бачили України, її ніколи не зрозуміють. Величезна за площею країна, по-різному розвивалася, формувалася. Різні церкви, різні ландшафти. Ми встигли кілька разів з’їздити на Cлобідську Україну. Коли в’їжджали, я пояснювала, чим Слобожанщина відрізняється від Гетьманщини.

На якомусь етапі я зрозуміла, що все охопити не можу. Почав активно розвиватися внутрішній туризм, оператори гарно працюють у західному регіоні, хто захоче, той скористається їхніми послугами. Вирішила зосередитися на Чернігівщині, Черкащині, Кіровоградщині, Полтавщині. На північ Одещини їздити почали. Вразила Балта, села довкола. З траси з’їхали й побачили хати під очеретом. Не ресторан, там люди живуть. Це був 2021 рік, не 1921-ий. Ми – останнє покоління, яке це бачить. Села вимирають, і не тільки через бойові дії. У центрі України також вимирають села. Ми їздили Черкащиною, Звенигородським районом. Багато покинутих хат, пустки. Україна, описана в класичній літературі, зникає. Діти наступних поколінь читатимуть книжки, якщо читатимуть, і не розумітимуть, про що мова.

Анжела Савченко не просто показує туристам українську глибинку й реалії, які зникають, вона розповідає їм про видатні постаті, пов’язані з цими місцями.

– У Європі гіди показують те саме – забудову вулиць, пам’ятники, водять на дегустації, нині в тренді гастронапрямок, розказують про якихось королів. Але якщо ти три книжки не прочитав про того короля, одразу забудеш, що тобі про нього розповіли. Мені своє – ближче. Хочу показати особистості. Зокрема, хто творив Україну сто років тому.

Пані називає Анжела такі особистості – Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Володимир Винниченко, Василь Доманицький. Один з її туристичних маршрутів – Звенигородський район Черкаської області, село Пальчик. Це – батьківщина Сергія Єфремова (1876 – 1939) – політика й громадського діяча, історика літератури, публіциста.

–   Були в Пальчику перед війною. Село майже вимерло, а колись велике було. Батько Сергія Єфремова – священник, своя парафія. До речі, на кладовищі там – козацькі хрести, кам’яні. Потім поїхали в Колодисте, де похований Доманицький.

Про Василя Доманицького (1877 – 1910) – історика, фольклориста, публіциста – Анжела Савченко теж знає багато. Як і про інших видатних українців тієї доби, зокрема й про Євгена Чикаленка (1861 – 1929) – громадського діяча, землевласника, агронома, благодійника, публіциста. Біографія Чикаленка пов’язана і з нашим краєм – навчався у Єлисаветрадському реальному училищі, в одному класі з Панасом Тобілевичем (Саксаганським) і Олександром Тарковським, знався з Миколою Садовським та Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим).

–   Коли глибоко зайнялася Чикаленком,  зрозуміла, що треба показати не тільки його й його родину, а людей, які біля нього гуртувалися, старше покоління, за яке він чіплявся, і те молоде, яке за нього трималося, нову генерацію.

З Чикаленкового оточення  Анжела Савченка виділяє Володимира Винниченка.

–   Завдяки Чикаленку Винниченко багато в чому й відбувся. Бодай тим, що Чикаленко вніс за нього заставу (мається на увазі те, що Гетьманат запідозрив Винниченка у державній зраді і арештував його, – В.К.), випхнув в Європу, дав грошей: сиди, мовляв, й не рипайся, нам потрібен український письменник, не хочу, щоб тебе заслали до Сибіру. Якщо досліджувати Винниченка не як політика, а як письменника… А ви знаєте, що його п’єси ставилися в Європі? Він був успішний письменник, мав доволі гарні гонорари.

На зауваження, що Винниченку досі закидають і марксизм, і прихильність до радянської Росії, Анжела каже:

–   Треба розуміти контекст доби. Вони всі були соціалісти, Петлюра також. Більше всього ненавидять Грушевського. Після Чикаленка я працювала над книжкою про Микиту Шаповала (1882 – 1932, громадський діяч, публіцист, член Центральної ради, – В.К.). Стільки вислухала про нього: такий-сякий, соціаліст, кричав, що треба в селян забрати землю. Я кажу: видаємо його спогади з архіву, які раніше не видавалися. Він – з Бахмутського повіту. Де ви ще бачили описи в літературі, як розвивалися в XIX столітті села на Донеччині, як перші копальні розвивалися? Шаповал згуртував українську еміграцію в Чехословаччині. Якби не він, наші емігранти рилися б на смітниках або швейцарами в російських ресторанах служили.

І – про Чикаленкову книжку «Розмова про сільське хазяйство», видану 2022 року. Анжела Савченко – не тільки її упорядниця, а й профінансувала друк. До книжки увійшли твори, які на початку XX сторіччя видано п’ятьма окремими брошурами і були бестселерами. Ідеться про рільництво, тваринництво, садівництво, зокрема й виноградарство – Євген Харлампійович успішно фермерував на Черкащині, вроваджував передові агротехнології, а техніку, до речі, купував в Єлисаветграді, виготовлену на заводі «Ельворті» (знімком такої сівалки проілюстроване видання 2022 року).

Анжела Савченко розповідає, що перевидати Чикаленка вирішила перед війною, з нагоди 160-річчя з його народження. Вагалася, що проєкт окупиться. На початку лютого 2022 року харківський видавець повідомив, що ось-ось почне друк. Завадила війна. Та вже у травні того ж року видавець, повернувшись в Харків, пообіцяв виконати замовлення найближчим часом. У липні Анжела Савченко отримала готові книжки, тисячу примірників. Заходилася влаштовувати презентації – у наукових бібліотеках, вишах тощо. Виручку з продажу першої сотні, тисячу доларів, пожертвувала в благодійний фонд Жадана. Частину накладу віддала бібліотекам. Нині, каже, майже не залишилося книжок. А презентації тривають.

Тільки кому, здавалося б, потрібні тепер сільськогосподарські лайфхаки сторічної давності! Пані Анжела на це каже, що цінність книжки – у тому, що вона дає нам уявлення про життя українських селян тієї доби. Наприклад, завдяки Чикаленку вона з’ясувала, що у той час картопля зовсім не була «другим хлібом», як тепер, що її переважно згодовували худобі, а в рільництві використовували як культуру, що поліпшує грунт. З цією ж метою сіяли ненависний нам пирій. А дерева, виявляється, обробляли від шкідників такими самими, як нині,  оприскувачами.

–        Людина, талановита в усьому, Чикаленко пише легко і невимушено, не використовує термінів, простою мовою. Читаєш, розглядаєш ілюстрації  і розумієш, яка тоді була худоба – корови, свині, вівці, коні. Жартую, що читаю Чикаленка як оповідання про тварин Сетона-Томпсона.