Жив як пташка

Він був з тих небагатьох, хто не вписувався в систему. Хоч за радянських часів, хоч за нових. Таких дехто вважає асоціальними, дехто – диваками, а дехто – людьми з іншим, оригінальним, баченням світу.

Найближчі друзі та знайомі змолоду називали його Боб. Певно, від паспортного імені Борис. А він називав себе Крішна Іванович Баладева.

Він пройшов доволі складний життєвий шлях. Спочатку – хіпі, потім «Біле братство» і нарешті – кришнаїт. За розповідями знайомих, на цьому шляху втратив сина, домівку, а дружина залишила його.

Та найбільший період життя Борис віддав віровченню, яке базується на ведичних священних писаннях. До речі, у світі близько 500 мільйонів послідовників цієї гілки індуїзму. Та нині варто згадати, що у роки панування комуністичної ідеології вірян-кришнаїтів переслідували. Тримали у тюрмах і спецтаборах.

Отже, вибір Бориса був свідомим. І коли після 1990 року в Україні з’явились перші громади та провідні духовні центри свідомості Крішни, він став відвідувати їх. І, мабуть, досяг у навчанні певних вершин, адже згодом потрапив в один з ашрамів в Індії.

За свідченнями тих, хто його знав, Борис був скромним, невибагливим, далеким від мирських справ, чуйною та інтелігентною людиною, гарним співбесідником. Він не відрізнявся міцним здоров’ям, а тримався, напевно, за рахунок духовних практик та медитацій. Останнім часом мешкав у хостелі на вулиці Преображенській, 37 у Кропивницькому, цей заклад належить благодійній організації «Дім милосердя». Там і помер два тижні  тому. Прожив сімдесят років.

 – Уже й не згадаю, яким було його прізвище до того, як отримав духовне ім’я Баладева, – згадує кропивничанка Оксана Віжевська, художниця. – Він і в паспорті змінив прізвище на Баладева. Знаю, в молодості друзі називали його Бобом, бо за паспортом був Борисом. Познайомилися ми років з двадцять тому. Я й Валентин (музикант Валентин Поворозник, багатьом відомий як учасник гурту «Весняний галас». – Ред.), ще не одружені, захопилися філософією вайшнавізму. У тодішньому Кіровограді було кілька груп індуїстів. У кожної групи – свої погляди й обряди, тому дистанціювалися одна від іншої. Мене й Валентина привабило коло Баладеви – незвичайного, харизматичного, веселого, жвавого чоловіка. Він саме повернувся з Індії, купив непоганий цегляний будиночок у садовому кооперативі імені Тимірязєва. Там, на дачі, і мешкав. Була там пічка, на ній він готував їжу, а узимку й грівся. Був вівтар. Ми збиралися там по неділях. Баладева готував прасад (так в індуїзмі називається їжа, зазвичай вегетаріанська, яка підноситься Богові і потім роздається вірянам як священний дар. – Ред.) і розповідав нам цікаві історії.

Питаєте, чим займався він до того, як став вайшнавістом? Малював, спілкувався з художниками, підробляв гравером у ритуальній службі. Словом, творча особистість. Здогадуюся, в його житті було багато сумного. Він прагнув щастя і вірив, що вайшнавізм допоможе йому.

Дуже мало мені відомо про такий бік його життя, як стосунки із жінками. Ми про це не говорили. Знаю, кожні з цих стосунків були нетривалими. Не всяка жінка погодиться розділити цінності, які сповідував Баладева, його аскетичний спосіб життя. Він був би щасливий, якби трапилася така. Але справа не тільки в аскетизмі, а й у його непростому характері. Одна подруга, бінесвумен, підтримувала Баладеву матеріально, і я не чула, щоб вона висувала йому претензії з приводу способу життя. І все ж вони розлучилися.

Баладева малював і складав пісні. Його творчість була пов’язана з вайшнавізмом. Свої пісні співав, виграючи на караталах (індійський музичний інструмент, складається з двох маленьких металевих тарілочок, пов’язаних шкіряним ремінцем, – Ред.). Мелодії – прості, але зміст – глибокий, виконання – цікаве. Мого чоловіка як музиканта цікавила творчість Баладеви. Шкода, Валентин не записав у своїй студії його пісень.

Останніми роками ми зустрічалися з Баладевою випадково, бо змінилося коло нашого спілкування.Баладева продав дачу нашому другові і знову поїхав в Індію. Повернувшись, купив будинок в іншому місці. Внаслідок інсульту йому паралізувало частину тіла. Мабуть, це сталося на нервовому грунті – Баладева імпульсивним був. Пам’ятаємо його не тільки хворим, а й здоровим, жвавим, з почуттям гумору.

– Ми познайомилися, здається, 2005 року, – каже Світлана Ушакова, завідувачка відділу мистецтв ОУНБ імені Чижевського. – У нашому відділі експонувалися репродукції картин Реріха, влаштував виставку кримський Центр Реріхів. Прийшов подивитися і Боря, приніс аромапалички, які використовуються в східних духовних практиках.

Я називала його Борею. Чула, що раніше, у дев’яностих роках, його називали Бобом. А коли став буддистом, отримав духовне ім’я Баладева. Привіз його з Індії. Розповідав мені, що відвідав тамтешні храми, спілкувався із священно­служителями. Не знаю, за що їздив в Індію. Мабуть, хтось оплатив подорож. Бо грошей у Борі не водилося, майна теж. Матеріальне його не цікавило. Жив на людські милостині.

«Свєта, є щось на молочко?» – якось попросив у мене трохи грошей. «Борю, вибачай, нема, – кажу. – Приходь у понеділок, зар­плата буде». Прийшов у понеділок. О десятій ранку вже стояв на вході в бібліотеку. Дізнався, коли в мене зарплата й аванс, і приходив у ці дні. Я давала двадцять чи тридцять гривень. Так тривало довгенько. Потім я захворіла, не ходила на роботу, і Боря припинив ходити до мене по милостиню.

Він вважав себе поетом і художником. Його вірші – переважно похвала життю, природі. Малюнки – здебільшого пейзажі, виконані на папері.

Років з п’ятнадцять тому Боря захворів – інсульт. Вишкрябався. Потім – ще один інсульт. Вишкрябався знову. Боря вважав, що йому допомагає віра.

У передковідні роки наша бібліотека проводила по суботах мистецькі акції «Надвечір’я». На майданчику перед будівлею ставилися столи. Запрошувалися цікаві люди. Я запропонувала колезі Світлані Приймак запросити Борю. Він прийшов. Гарно пахнув, волосся – причесане, в рожевому одязі. Приніс аромапалички. «Надвечір’я» пройшло чудово.

Останніми роками я зустрічала Борю в товаристві жінки – як і він, яскраво одягненої. Бачила їх часто на автобусній зупинці біля площі Богдана Хмельницького. Жіночої уваги йому ніколи не бракувало. Мешкав на дачі. І літом, і взимку.

Боря жив як справжній буддист. Як та пташка, яка не сіє, не жне, не збирає зерна до комори… Хороша людина був Боря, нікому нічого поганого не вчинив.

Роман Любарський, Віктор Крупський, «УЦ».