Від флорболу до режисури

Актор і режисер Ігор Полєвой родом з Покровська Донецької області. В музично-драматичному театрі ім. Кропивницького служить з 2022 року і вже встиг показати себе як перспективна творча особистість.

– Ігоре, розкажіть про своє місто, ким і чим воно відоме, окрім останніх трагічних подій?

– В ньому чотири роки жив і творив відомий український композитор Микола Леонтович, автор «Щедрика». Це місто трудяг-шахтарів. До повномасштабного вторгнення в ньому проживало до 86 тисяч осіб.

– Чим ви захоплювалися у шкільні роки?

– Більше комп’ютером. А також флорболом. Це такий різновид зального хокею з м’ячем. Ще трохи займався боксом.

– А коли у вас з’явився намір стати актором?

– Коли я закінчував восьмий клас, постало питання, чи закінчувати школу, чи поступати у коледж. Мама дуже хотіла, щоб я став або стоматологом, або гінекологом. Та якось до мене підійшли однокласниці й повідомили, що у нас в Покровську є театральна студія «Натхнення». Записався. Там я познайомився зі своїм першим наставником з акторської майстерності Леонідом Олексійовичем Кутнім. Він, напевно, більше, ніж ми самі, хотів, щоб ми стали акторами. Згодом повіз нас у Дніпро поступати у театрально-мистецький коледж. Не згадаю точно, що я там розповідав, здається, це був вірш Тараса Шевченка «Якби зустрілися ми знову». Після цього Григорій Феодосійович Богомаз-Бабій, який, до речі, потім став моїм педагогом, сказав: «Якщо ти наступного разу не підготуєшся краще, не поступиш». Звісно, я підготувався.

– Отже, ви вступили у цей коледж. Чим запам’яталися роки навчання у ньому?

– Найперше, чому навчав нас Григорій Феодосійович, – думати. У нього в програмі не було режисури, але він наполягав на тому, що нам все одно необхідно розуміти дії та завдання режисерів. Тому навчав нас не лише акторської майстерності, але й умінню ставити якісь уривки з вистав. Він виховував у нас любов до обох театральних професій. Перший уривок, який мені вдалося поставити, був з вистави «Підступність і кохання» за п’єсою Фрідріха Шиллера.

– Що відбувалося з вами після закінчення коледжу?

– Навчання там розраховано на три з половиною роки. Отже, я закінчив його взимку 2022 року і мав ще півроку на вибір роботи. Та коли почалася масштабна війна, ми з мамою опинилися під бомбами і постійним обстрілом. Мама не витримала і вирішила переїхати до Кропивницького, адже її подруга запевнила, що тут найбільш безпечно.

– Коли ви переїхали сюди, хто вас підтримував?

– Передусім, мама. Саме вона направила мене на проби в академічний театр. Потім потоваришував з Олександром Хорошайловим та Микитою Капелюшним.

– А згодом потоваришували і одружилися з Оленою Табак. Як це було?

– Вперше я побачив її на сцені, з боку куліс. Я побачив її у ролі Панночки. Це було щось неймовірне. Я відчув, як вона сяє. Вона наче випромінювала світло. Олена подавала свій образ так, що його можна було побачити, навіть не дивлячись на неї. Це була якась особлива магія. Я побачив таку актрису, ні, більше, таку людину, яку раніше не бачив. З того моменту я почав придивлятися до неї. А коли ми знімалися у відеокліпі «Ми є зерно», вона найперше зі мною заговорила. І знову від неї повіяло таким теплом, що мені захотілося бути поруч з нею.

– То що ж вам найбільше подобається в театрі – акторство чи режисура?

– Більше мені імпонує режисура. За шість років гри на сцені я зрозумів, що усі мізансцени, які ставив режисер, я бачу інакше. Тому виникає певний спротив, тому я з великою напругою виконую його вказівки. Я розумію, що слід підкорюватися, але в мені постійно відбувається внутрішня боротьба. Адже мене переповнює власне бачення кожної з тих ролей, що мені доручають.

– Який же вихід ви обрали?

– Я поступив і вже практично закінчую Київський національний університет культури і мистецтв за спеціальністю «Режисура кіно і телебачення». Поступав на заочне, але закінчую очно. Нашим наставником там є Ахтем Сеітаблаєв.

– Назвіть, будь ласка, ролі, які ви зіграли за останній час.

– В академічному театрі я почав з ролі Тоні у виставі «Ціна життя». Потім був Князь Карась у казці «Король Дроздобород», Іван Іванович у п’єсі «Бракований рай», Писарь у «Сорочинському ярмарку», Герасим і Яшка в імерсивній виставі «Марко Лукич», Роні у виставі «Шалена ніч». А ще у Муніципальному Театрі Сатири я зіграв ролі Томаса Діафуареса у «Симулянті», Айві у виставі «Шалена сімейка» та Джека у «Здрастуйте, я ваша тітонька».

До речі, в роботі з Романом Бутовським у мене майже не виникало ніяких протиріч. Він дозволяє виявляти певну творчу свободу. Звичайно, у нього завжди є своє бачення. Відповідно він ставить завдання. Але уміє прислухатися і піти на компроміс. Я радий, що він дає мені можливість розкритися і в цьому театрі. Я вчуся на його прикладі.

– А нині у цьому театрі ви на запрошення Романа Бутовського ставите у п’єсу «Компаньйонки»?

– Так, це п’єса Наталії Ігнатьєвої. Я сам обрав цей матеріал. У цій виставі я хочу розкрити тему масок. Як на мене, нині багато хто носить чужу личину, люди вдаються до не властивих їм образів. Це одна з проблем сьогодення. Як на мене, постійно спекулювати на темі війни не шляхетно. Глядач і так бачить і відчуває все на собі. Глядач має періодично відволікатись від цього. Для цього навіть не обов’язково ставити комедію. Часом варто просто поміняти тему, підняти те, чого інші не висвітлюють. Наприклад, показати тих, хто щодня «перевзувається» або міняє маску. Думаю, в результаті ми отримаємо драміком – драматичну комедію.

– У цій виставі гратимуть Вік­торія Майстренко та Лариса Коваленко. Як вам з ними працюється?

– Це досвідчені акторки.

Почну з Вікторії Петрівни… Вона працює дуже продуктивно і темпераментно. Якщо вона викладається на сто відсотків, то і я теж повинен так само. Вона дає мені повну волю як режисеру, довіряє. Іноді сперечається, але в тих місцях, де треба додати логіки і змінити лінію поведінки. Ми це обговорюємо, доводимо до консенсусу і виправляємо.

Лариса Олександрівна теж працює чудово. Вона не така імпульсивна за характером, більше слухає і вбирає. Але копітка і докопується до кожної деталі, щоб все продумати і передати в образі усі його фарби.

– Кого з відомих режисерів ви взяли б за взірець? Кого б хотіли наслідувати?

– На жаль чи то на щастя, я ще не знайшов такого режисера. У мене, певно, ще такий період, коли хочеться створювати свою концепцію, свій погляд на режисуру.

– Але без базису, без знання певних психологічних методів та художніх засобів створювати щось нове буде дуже важко. Якщо не неможливо. Треба ж від чогось і когось відштовхуватися. Наприклад, від Держипільського, Віктюка, Кубріка чи ще когось…

– Згоден. Можливо, і так. Але на даному етапі мій мозок протестує і потихеньку всотує звідусіль те, за що мені цікаво зачепитись. Я поки що не знайшов такого режисера, який би об’єднав і картинку, яка мені до вподоби, і змістовне навантаження в тому напрямку, в якому актори повинні його втілити. На жаль, я бачу, що поки що у нас в театрі та в кіно багато удавання. Від актора треба домогтися, щоб він прожив свою роль, прожив так органічно, щоб глядач співпереживав разом з ним.