На довгій ниві життя

Ларисі Григорівні Мальованій нещодавно виповнилося 90 років. Майже 50 з них вона віддала педагогічній справі, працюючи у різних школах нашого міста. Певно не одна тисяча школярів пройшла через її класи… А мені вона запам’яталася по уроках фізики в середній школі №34.

 На відміну від більшості наших вчителів Лариса Григорівна завжди виглядала спокійною, зібраною, скромною. Та це й не дивно: ота більшість пройшла через лихоліття великої війни, б’ючись з фашистами на різних фронтах та в партизанських загонах. А Ларисі Мальованій, коли німці наблизились до її рідної Олександрії ще не виповнилося шести років. Сьогодні вона згадує про своє воєнне дитинство.

– Мій батько був директором кінотеатру. Ще під час радянсько-фінської війни отримав кульове поранення у легені. Його тоді демобілізували. Проте коли влітку 1941-го почалася мобілізація, його знову призвали і визнали придатним. За кілька днів батько знайшов кінобудку і запропонував їхати в евакуацію. Дідусь і бабуся спочатку погодились. Пам’ятаю, зібрали якісь клуночки і поїхали. Під Харковом енкаведисти зупинили машину, перевірили документи. Маму й тата одразу вбік. Батька як військовозобов’язаного, а маму як медпрацівника під конвоєм відвели у військкомат. Залишились я, тітонька з донькою, бабуся і дідусь, але дідусь на протезі. Коли він почув, що у військкоматі запропонували їх з бабусею відправити у якийсь притулок, а дітей у дитбудинок, обурився і сказав: «Ми повертаємося додому, у рідне гніздо. А там вже як доля розпорядиться». І як вони подолали шлях від Чугуєва до Олександрії, одному Богу відомо. Теплого одягу на них не було, а вже почалися заморозки. Можливо, й справді їх Бог беріг, адже вони все життя постилися і кожну суботу ходили до церкви.

А тим часом у мене температура піднялася до сорока. Маму відпустили, тому що почалося формування поїзного шпиталю, який мав розташуватися на станції Шикуново Алтайського краю. Це був особливий шпиталь, я потім про нього розкажу. Сюди був направлений цілий випуск медсестер з Полтави, лікарів же збирали з усіх усюд. Мама прибігла у страху до начальника, він виявився доброю людиною і дозволив забрати мене у потяг. А це були товарні вагони з тюками сіна. Температура тривалий час не падала. Тому я навіть не пам’ятаю, скільки днів ми були в дорозі. А врятував мене той самий лікар-єврей, зробивши кілька ін’єкцій пеніциліну, хоча порушив наказ використовувати цей препарат лише для військових та й то у крайніх випадках.

Коли прибули, я побачила двоповерхову будівлю і невеличке поселення на фоні  Алтайських гір. Темніло дуже рано, зате на небі сяяли величезні зірки. Будівля виявилась школою, там мав розташуватися шпиталь, але людини, яка уміла б організувати все необхідне тут не було.

У цей час у батька сталося загострення. Він десь застудився, легені збільшились, він почав задихатися. Не знаю, через це чи через іншу причину йому дали десять днів на пошуки нашого шпиталю. І дали дві довідки: якщо знайде, нехай залишається там служити, якщо ні, нехай повертається і його направлять в інше місце. Батько не знав назву станції, але знав напрямок, і на кожній запитував, чи немає тут госпіталю. І коли вже до кінцевої зупинки залишалося кілька станцій, він запитав у жінок, які виносили їжу солдатам, чи є вас є шпиталь, а в ньому Катя і маленька дівчинка, йому відповіли: «Так, є». Я вважаю, це чудо.

Отже батька одразу призначили завгоспом. У нього для цього були здібності, навіть хватка. Він зумів організувати постачання всього, що було необхідно. А тоді постійно чогось не вистачало – дров, їжі, персоналу, обладнання.

До війни я була домашньою дитиною. У мене не було подруг, мене виховували мама і бабуся. Уже у п’ять років разом з ними я співала різні романси. А тут у шпиталі я була надана самій собі. Я ходила по палатах. Медсестри навчили мене гімнастичним вправам – місток, шпагат. З наволочки зробили якусь накидку і я показувала концерти. Спочатку пискливим голосом співала романси, потім показувала вправи. Я тоді була чорнявенька і кучерявенька. Поранені, ті хто мав очі, плакали і казали: «Циганочка, йди-но сюди, ми тебе погладимо».

Потім я зрозуміла, чому вони постійно плачуть. Це була та категорія поранених, котру пізніше назвали «самовари». За своїм фізичним станом, то були суцільні каліки. Від більшості рідні з різних причин відмовлялись. Це була трагедія… І таких нещасних згодом відправляли в Барнаул, в інтернат, назавжди.

Почалася зима. З жорстокими буранами, які тривають два-три дні. Навколо шпиталю були вкопані стовпи і між ними натягнуті товсті мотузки, щоб рухатися в бурані і не загубитися. Та одного разу двоє військових, від яких відмовилися, непомітно вийшли за двері, пройшли трохи вперед, взялися за руки і пішли в завірюху. Звісно, за кілька днів їх знайшли мертвими. Це було жахливо.

У дитсадок я ходити не хотіла. Дорога до нього була далекою і небезпечною: через велике поле і залізничну колію. Проте мама все ж таки мене туди «сплавила». Щоб не плуталась під ногами. Особливо, коли приїздять усілякі комісії з перевірками. Та й в групі сидіти я не хотіла, коверзувала. Тому бабусі, що працювали на кухні, забирали мене з собою. На кухні я проводила більшість часу, слухаючи усі їхні плітки й розмови. Саме там я навчилася розмовляти російською.

Одного разу мама передала, що не може вчасно забрати мене додому, бо прийшов черговий ешелон з пораненими. Та я ризикнула піти сама. Перейшла вже через залізницю, рухаюся полем. Дивлюся, а мені вже мама на зустріч іде. Наче відчула… А там на полі перед війною збирались проводити лінію електропередачі. І встигли лише вирити ями для стовпів. Мама якось необережно ступила і потрапила у яму з водою. Вона намагається вибратися, але краї слизькі, нещодавно пройшли дощі. «Ларо, кричи, зви на допомогу», – нервово каже мама. Але кого гукати, поле пусте, до шпиталю далеко. Я в істериці… Мама дерлася, дерлася, раптом поблизу ліхтарик засвітився. «Хто тут плаче?», – питає якийсь офіцер. Він подав мамі руку. І вона, «як пушинка», це з її слів, опинилась на поверхні поруч з ним. Мене взяв на одну руку, в іншій ліхтарик. Мама тримається за його шинель. Так цей незнайомець довів нас до шпиталю. Каже: «Я тут у справах, поспішаю». І зник. Ми потім в усіх запитували, хто це був, але так і не дізналися хто нас урятував. Певно то був Янгол-охоронець.

Отже, тато завідував матеріальною частиною шпиталю. Він налагодив усю роботу. Нині я думаю ось що: мої онуки у такому ж віці навряд чи змогли б справитися з цими завданнями. Як на мене, йому допомогли природжена селянська хватка, німецька педантичність та гострий розум. Обставини і час вимагали від нього швидких дій і конструктивних рішень. А тим часом цей шпиталь перевели у Кольчугіно, це Підмосков’я, і так само розташували у школі. Ми оселилися в бараку, біля шпиталю. Почалися страшні нальоти німецьких бомбардувальників. Тато розчистив підвал і ми в ньому ховалися. Батьки увесь час були на службі. Тому мене доручили сусідці, теж з малою дівчинкою. Одного разу бомба влучила в якийсь сарайчик поруч. Там були діжки з квашеними грибами. Кілька днів наш барак увесь був обліплений цими грибами. Дітлахи ходили їх збирати і домашні готували з них якесь вариво.

Батько добре зарекомендував себе на цій посаді. Через це йому продовжили броню. Як тільки звільнили Кіровоград, він вирішив відправити нас з мамою до батьків. Хоча ми не знали, чи вони взагалі живі. Батько поїхав нас супроводжувати. А у вагоні йому наснилося, що наш будинок в Олександрії зруйнований. Залишився один димар, а на ньому сидить чорний ворон. Від цього жаху він впав з верхньої полиці. Та вранці сказав, що вдома на нас чекає біда. Мама у сльози…

Доїхали до Користовки, потім попуткою дісталися Олександрії. Пам’ятаю, що до хати треба було пройти ще кількасот метрів. Мама туди бігом, а тато зі мною і з валізою йшов позаду. Нас зустрічає бабуся, голосить: «Боже, дякую, що усіх зберіг!». Але коли тато запитав, де батько, виявилось, що сьогодні якраз сорок днів, як помер дідусь. Тут слід сказати, що мій дідусь був йому нерідним батьком. Але він дуже цінував його інтелігентність, його розум і те виховання, яке від нього отримав. Тато тоді плакав, як дитина. Це було влітку 1944 року. Восени я вже пішла в школу.

Я ще тоді у першому класі зробила висновок, що вчитель завжди має бути охайним, підтягнутим, урівноваженим. Учні – суворі інспектори. Проблем з дисципліною я ніколи не мала.

Пам’ятаю свій перший урок в якості вчителя. Після закінчення педінституту я прийшла на роботу в середню школу номер шість. На той час я вже була вагітна, і це було помітно. Мене попередили, що в цьому шостому класі є учень на прізвище Смілянський, артист, непосида і бешкетник. А тоді тільки починалася ера космосу. Це був 1961 рік.

Заходжу я у клас. Діти оглянули мене з ніг до голови, потім усі їх погляди переключились на першу парту біля вікна. Там сидить хлопчик, на голові якого одягнута половина гумового м’яча, у неї наче антени встромлені палички з кульками. Він видає якісь «космічні» звуки. Ось, думаю, тобі перший подарунок, урок напевно пропав. Проте я не звертаю на нього жодної уваги. Відкрила журнал, знайомлюсь з класом. Пояснюю, що буду викладати фізику, що ви, діти, дізнаєтесь багато цікавого з життя людей, завдяки яким розвивалася цивілізація та рухався науково-технічний прогрес. Хлопчик трохи заспокоївся, потім йому знов стало нудно і він почав вистукувати щось на парті. Я помітила в класі кількох хлопців багатирської статури і попросила їх допомогти вийти на повітря «артисту». Але той вчепився в парту і чинить опір. Та хлопці зметикували: відчинили обидві стулки дверей і винесли того разом з партою.

Я страшенно хвилювалася. Думала, що я наробила – виперла дитину з класу. Тепер викличуть мене до директора, доведеться ще й з батьками розбиратися. Але все обійшлося веселим сміхом. Потім через роки я зустрічала Смілянського десь у місті. Він завжди шанобливо вітався і знімав капелюха. Я запитувала: «Чому ти не пішов в актори? Чим займаєшся?» А він: «М’яско рубаємо. І бабки…».

Через три роки я перейшла у новозбудовану школу номер тридцять чотири. Директор Анна Сотникова зібрала там найкращих вчителів з усього міста. Це були люди з гарним педагогічним досвідом, в основному фронтовики-євреї. Школа мала фізико-математичний напрямок навчання і за кілька років стала передовою. На жаль, цей напрямок одразу після цього зняли з порядку денного. Я думаю, просто злякалися того, що зібрали тут забагато розумних дітей, якими важко керувати. А це був час руху хіпі, і серед наших вихованців були ті, що їх наслідували. І якось «прозорливі» гебісти викрили в школі «підпільну антирадянську організацію». Після цього школа перестала бути елітною. І директором стала Євгенія Михайлівна Чабаненко.

На нашій «кафедрі» фізики мене любили. Очевидно тому, що я ніколи не дозволяла собі прийти на уроки неохайною чи непідготовленою. Там працювали Лев Давидович Мельницький, Яков Львович Берман, Михайло Кирилович Хижняк. Часто ми спілкувалися та обговорювали спільні проблеми з іншими вчителями – Серафімою Ординською та Анатолієм Гольдштейном, які викладали історію, Юхимом Червоненко, викладав російську мову та літературу. Про них у мене залишились дуже теплі спогади, вони були добрі й надійні товариші. А ще моєю подругою на довгі роки стала вчителька математики Тетяна Іванівна Селіверстова.

Хочу розповісти про одну історію, що залишила важкий осад в моєму серці. Якось поїхали ми з восьмикласниками на практику у колгосп. Треба було просапати ряди експериментального соняшника, насіння якого прислали з Бельгії. Діти до цього зарекомендували себе прекрасно. Я перейшла на інший бік і чекаю. Аж тут їде верхи бригадир і кричить: «Стій! Стій! Що ви накоїли?!». Виявилось, діти буквально викосили половину сходів. Тоді у мене вперше заболіло серце по-справжньому. Я тоді вперше розчарувалась у своїх вихованцях. Я майже зненавиділа своїх учнів, чого категорично не можна робити. Але то вже були не діти, а підлітки у пубертатному періоді. Їм було не до роботи.

Мені часто доручали давати відкриті уроки. Якось на велику наукову конференцію в наше місто приїхали директори з різних куточків Союзу. Кількох з них привели до мене на урок. Його тему я визначила як «Біографія атома». Потім вони побували і на інших моїх уроках. Після цього один з них запропонував: «Я заберу вас у Новосибірськ. Ми надамо вам гарну квартиру. Мені потрібні такі молоді талановиті вчителі». Та я відмовилась. Сказала приблизно так: «Мені потрібно доглядати маму. У мене тут друзі. Тим більше я українка».

Нині відмінник освіти України Лариса Григорівна Мальована під опікою молодшого сина. Хоча здоров’я не дуже радує, її ясний розум і світла душа тримають багато спогадів, що розкривають історію кількох поколінь.