«Ви знаєте тільки 10 відсотків від того, що є насправді»

Щоранку вся країна, хвилюючись, слухає новини з Києва. Як минула ніч? Знову обстріли. Сьогодні – 3 «Кинджала» і 120 «шахедів». Вчора – 80 «шахедів» і 8 ракет. 5 загиблих, ще 2, ще 12 жертв витягли з-під завалів.

4200 будинків без тепла. Через день – 2500. Ще через день – 1200. Сьогодні – знову 3200 будинків без тепла, світла і води. Цілодобово працюють рятувальники, енергетики, комунальники. Двоє ремонтників померли від перевтоми.

Цілий день в ефірі – єдиний телемарафон, але, виявляється, ми тут, на Кіровоградщині, знаємо лише 10% того, що відбувається в Києві. Це не перебільшення, не журналістський штамп, а цитата з розповіді киянки.

– Доброго дня, дякую, що погодилися поговорити. Представтеся, будь ласка.

 – Мене звати Лариса Володимирівна. 59 років. Працюю в школі Дарницького району вчителем початкових класів, стаж – понад 30 років.

– Давайте почнемо з самого початку, тобто з 24 лютого 22-го року. Коли все почалося, ви були в Києві?

 – Так, ми прокинулися о 4-й ранку, тому що на Київ летіли ракети. Я вже не знаю, чи то були балістичні, чи якісь інші, але ми прокинулися від вибухів.

– Як ви пережили цю першу атаку на Київ, виїжджали з міста?

 – Вибухи були далеко від нас, ми тільки чули відлуння. Але в моєму класі навчалися діти, батьки яких вже мали досвід війни – Донецьк, Луганськ. Вони з нами почали ділитися досвідом, попереджали, що зараз почнеться інформаційний штурм, буде багато вкидів інформації, в якій ти не зможеш розібратися, де є правда, а де – фейк. Вони порадили виїхати за межі Києва, і оскільки у нас є будинок під Києвом, то ми зібрали всіх членів сім’ї і поїхали туди. Але виявилося, що наша дислокація була дуже невигідною, тому що саме звідти насувався ворог. Ми, проживши тиждень у підвалі свого будинку, все-таки повернулися до Києва, тому що в місті ситуація була спокійнішою, ніж на його околицях.

– На жаль, останнім часом вона стала менш тривожнішою. Розкажіть, як ви зараз живете?

 – Як ми зараз живете? Ми живемо від обстрілу до обстрілу. Раз на тиждень або раз на 10 днів – ми вже знаємо – буде масова атака. І ці масові атаки люди переживають хто де. Одні ховалися в підвалах своїх будинків, і був негативний досвід, коли руїни цього будинку стали могилою для цих людей. Тому довіри до сховищ, які в будинках старих будівель, немає. Ми живемо в новому 16-поверховому будинку на сьомому поверсі, у нас взагалі не передбачено сховище. Зате у нас є паркінг. І сім’ї з нашого будинку, в яких є маленькі дітки, спускаються на ночівлю в паркінг і сплять у машинах. Крім того, цей паркінг став притулком для сусідніх будинків. Люди, у яких взагалі немає ніякого притулку – може, підвали не обладнані або просто їх немає – вони спускаються до нас і стоять. Температура в цьому паркінгу – плюс 5. Тобто потрібно вистояти всю ніч: у нас атаки починаються десь з 12-ї ночі і о 6-й ранку закінчуються. А вранці треба йти на роботу. У такому циклі безсоння ми живемо вже… останній рік – це точно, тому що Київ атакується останній рік дуже активно.

– А ваша школа працює, ніякої дистанційної освіти?

 – Школа у нас працювала до останнього. Єдине, що все пов’язано з укриттям. Якщо починається тривога, діти, звичайно ж, повинні спуститися в укриття. Але воно не розраховане на всю кількість дітей. Наша школа раніше приймала більше 1200 дітей, а укриття розраховане на 300, тому школа стала працювати у дві зміни. Багато сімей виїхало. Зараз кількість дітей стала значно меншою. Початкова та старша школи навчалися в першу зміну, а середня – у другу. Але ви ж знаєте, що в Києві серйозні перебої з електроенергією. Зараз у нас світло дві години на добу дають, і то в нічний час. Малюки приходили до школи після цих нічних обстрілів – хто де ночував, багато хто в метро (у нас Бориспільська – найближча). Приходять діти до школи зі своїми лампами, освітлювальними приладами. Поки в класі ще хоч якась температура зберігалася, хоча б 16–18 градусів, діти ходили до школи. Після зимових канікул температура впала до 12. Потім прогріли школу до 16 градусів, діти тиждень вчилися, а потім температура впала до мінус 20, і школи закрилися, тому що в класах було 11 градусів тепла. Після останнього обстрілу температура в спортивному залі – мінус 7, у класах – близько нуля.

Наша школа потрапляла під масовану атаку тричі. Вона побудована після війни – старе приміщення, і комунікації, звичайно ж, постраждали. Всі служби реагують вчасно, вони приїжджають, все це ремонтується, але працює від ремонту до ремонту. На даний момент труби опалення потріскалися, залило стелю… Зараз діти переведені на дистанційне навчання.

– А де вчителі в цей час, коли діти на дистанційному навчанні?

 – Проводимо уроки в Zoom, викладаємо повністю там матеріал, всі свої розробки, тому що діти роз’їхалися по всій Україні. Багато хто в селах, тому що мами, які недавно народили маленьких діток, вони ж не можуть жити без тепла, без води. Це дорослий може витерпіти, а дитина – ні. І щоб кожна дитина мала якусь освітню можливість, у нас є платформа, на яку ми викладаємо всі розробки, відеоуроки, всілякі інтерактивні ігри. А діти, у яких є можливість зайти в інтернет, вчаться. А де ми беремо цей інтернет – це вже наші проблеми. Ми самі повинні забезпечити. Школа має генератори, ми можемо прийти в школу, там буде інтернет, але треба одягати ватяні штани, тому що 5 градусів у школі…

– А ви далеко від школи живете?

 – Ні, моя школа розташована зі мною поруч, у сусідній будівлі.

– Скажіть, будь ласка, а коли діти ходять до школи, їх же чимось годувати треба. Як це питання вирішується?

 – Дуже важко це питання вирішується, навіть коли є графіки світла. Якщо ми потрапляємо в графік світла, то змінюємо графік харчування дітей, і якщо світло буде до 12-ї години і наші кухарі встигли приготувати свіжу їжу, то ми, навіть якщо це урок, годуємо дітей гарячим. Якщо світла немає – екстрені відключення – дітям дають сухий пайок: бутерброд, яблуко, сік. Дитинство зараз важке.

– Нам доводилося читати в інтернеті хвилю хейту на адресу мера Києва Кличка, який закликав виїжджати з міста, хто може. А як кияни до цього поставилися?

 – А як ми можемо виїхати, якщо у нас є робота? Я не можу виїхати з Києва, тому що у мене є якісь зобов’язання, робота. Мій чоловік не може виїхати, тому що і у нього є зобов’язання. Ми зараз виїхали на два дні, тому що у чоловіка є на роботі пауза і у мене утворився тиждень дистанційного навчання. Ми сюди приїхали до родичів, завтра знову повертаємося. Повертаємося до своїх реалій: наш будинок вже давно від’єднали від київських комунікацій. Ми повністю залежимо від великого генератора, який забезпечує електроенергією два 16-поверхові однопід’їздні будинки («свічки», як у нас їх називають). Якщо з якоїсь причини не підвезли паливо або генератор перевантажений (тому що люди змушені вмикати електроприлади, щоб хоч якось обігрітися), він вимикається, його «вибиває». Тому на кожну квартиру є певна норма електроенергії, яку ми маємо право витрачати. А у нас повністю все на електриці: плити, холодильники (які вже давно стали тумбочками для продуктів). Ми свої продукти виносимо на балкон. Купили маленькі газові плити – для туристів, для пікніків – і на них готуємо собі.

– Наше життя – це ж не тільки кухня…

 – Звичайно. Зранку треба йти до дітей, при цьому ми взагалі не говоримо їм про обстріли, навіть якщо вони прийшли після ночі в укриттях. Діти хочуть прийти до школи і забути про те, що була важка ніч. Звісно, вчитель повинен виглядати веселим, щасливим, охайним. Ось як я вранці мию голову, розповісти?

– Розкажіть, будь ласка.

 – Зранку, коли у тебе в будинку температура 16 градусів – це звучить якось бадьоро, але насправді дуже свіжо – виходити з ліжка не хочеться, але треба. А щоб помити голову, на газі треба підігріти воду. Воду ми зберігаємо в балонах і бочках вдома, тому що після обстрілу водоканал теж припиняє свою діяльність на невизначений період часу. Цю воду треба підігріти і, не роздягаючись, помити волосся. Потім мокрий одяг треба зняти, треба, щоб він просохнув у холодній квартирі, переодягнутися. Ми вже знаємо, наприклад, що мій фен забирає 15% заряду Ecoflow. У нас ще два акумулятори з інверторами, щоб забезпечити мобільний інтернет або Wi-Fi. Такі способи виживання. Ми вже в цьому живемо давно і звикли. Ось ми до вас приїхали – у вас там усіх цих пристроїв немає. Тут вимкнули світло, але ми вже знаємо, що треба зняти з машини акумулятор, куди його приєднати. Загалом, у нас такий досвід виживання, що киян не так просто змусити страждати…

– Скажіть, ось ви приїхали сюди, поговорили зі своїми знайомими, земляками. Як ви оцінюєте, що вони знають про життя киян?

 – Мені здається, ви знаєте тільки 10 відсотків від того, що є насправді… Є інформація, яку розповідають самі люди, вона неофіційна. Але це люди, з якими я працюю і які працюють в тих організаціях, де сталися біди. Про це засоби масової інформації не пишуть, але людей загиблих набагато більше. І коли ти живеш в цьому районі і знаєш тих людей, які загинули, розумієш, що вся правда, звичайно, на поверхню не виходить.

Наприклад, у нас в школі працює технічка, яка пережила атаку двох ракет на житловий будинок. Можливо, ви чули?.. Отже, п’ятиповерхівка в промзоні. Була нічна атака, і одна ракета впала безпосередньо поруч з будинком. Люди з маленькими дітьми спустилися в підвал. Там відразу зникло світло – екстрені відключення. Вони захотіли вибратися з підвалу. І тим, хто встиг вибігти, пощастило, тому що через секунди прилетіла наступна ракета, яка влучила безпосередньо в цей п’ятиповерховий будинок. І всі люди, які залишилися в цьому підвалі – а там були десятки – всі залишилися поховані. Ніхто ж не пише кількість цих жертв, цього ніхто не знає…

У нас був взагалі моторошний випадок, коли бомбили промзону, а там вночі працювали люди. Їх господар закрив на ключ, щоб вони не виносили продукцію цього цеху. І коли почалася атака, ці люди опинилися зачинені і не змогли сховатися, вони загинули. Там були молоді жінки, у яких вдома залишилися діти. Це були люди, які живуть у хостелі – вони з’їхалися з сіл і обслуговують промислові підприємства.

Масова атака – це коли з 12-ї ночі до 6-ї ранку кожні 15 секунд летить «шахед», або крилата ракета, або балістика. Наші ДСНСники – ми дуже їх поважаємо і цінуємо їхню працю – але вони виїжджають тільки тоді, коли тривога закінчується. А коли вона триває, люди самі собі допомогти не можуть.

– Ви педагог з дуже великим стажем, а значить – психолог. Скажіть, як змінилися кияни? Діти і дорослі?

 – Діти подорослішали. Вони відрізняють на звук, який «шахед» летить – «гербера» чи ще якась там інша марка. За звуком легко визначають: балістика чи ракети летять. Ми проводимо їм мінну підготовку. Таке у них дитинство.

А дорослі… Ми загрубіли. Після масового обстрілу 17 червня, який був у нашому районі, я думала, що ще один такий стрес пережити не зможу. Коли зранку вийшли і зрозуміли, що ми все-таки вижили, то не могли розмовляти три дні. Просто мовчали і не розуміли, як таке можна з людьми допускати. А весь світ на це взагалі ніяк не реагує. Це вже нижче межі виживання.

Я на літо поїхала до своїх близьких, а інші люди не мають такої можливості, залишилися, і вони пережили ще два таких обстріли. Тобто нервова система людини поступово адаптується, але це виливається в захворювання. Наші лікарі кажуть, що кількість ракових захворювань сильно збільшилася, тому що стрес просто так людину не залишає.

Ми постаріли, стали жорсткішими, у нас якийсь свій гумор. Нам важко розмовляти з нормальною людиною, тому що ми розуміємо, що в норми психічного стану нас вже важко вписати. Нам легше спілкуватися між собою, ніж з вами, тому що ви не пережили того, що пережили ми, і ви для нас як би приклад мирного життя. Ось так.

– Скажіть, а кияни допомагають одне одному? Існує братство київське?

 – Звичайно. У нас вдома у всіх є чати. Наприклад, у нас є хлопці, які обслуговують генератор. Ми розуміємо, що хлопці приїхали з інших областей, ДСНСники, і їм доводиться чергувати біля генератора в машині. Їм готують гарячі обіди, запрошують на обігрів, запитують, що їм потрібно. Один до одного ходимо чаї пити. Підтримуємо. Але все одно є такі люди, які не дуже соціальні, і ми не знаємо, що у них відбувається. Такі люди – важкий випадок, вони йдуть з життя, тому що хтось перемерз, у когось труби прорвало.

Ось мій особистий приклад: влітку у нас були масовані обстріли, а обстріл – це коли будинок підстрибує. Цей обстріл я пережила на сьомому поверсі, і двері на сходову клітку відкрити вже не змогла. Її перекосило, і щоб вийти, треба було вибити скло. Одразу ж після обстрілу лопнули труби стояків, довелося боротися зі справжнім потопом у квартирі. Ось такі у нас ще є реалії.

– Вже звикли ходити на сьомий поверх пішки?

 – Так, звикла. Я займаюся спортом, йогою, і для мене це не важко, але є люди, яким важко. Ми в таких випадках дізнаємося розклад роботи нашого генератора і просимо сусідів, коли зібралося багато вантажів на першому поверсі, економити електроенергію, вимкнути якісь потужні прилади в квартирах, щоб увімкнути ліфт. Так ми піднімаємо важкі вантажі, воду або великі посилки. Вам це дивно чути?

– Так, звичайно.

 – А для нас це норма життя. Щоб зняти гроші з банкомата, треба також розуміти, коли він працює, коли є світло. У нас завжди має бути готівка, ми повинні закупитися на базарі, мати продукти вдома. Якийсь запас води повинен бути, Ecoflow, пауербанки, щоб пережити час від обстрілу до обстрілу. На третій день після обстрілу у нас більш-менш життя налагоджується, а ще через три дні – знову обстріл. Ось так ми між ними і набираємо повітря, води, терпіння і сил.

У мене подруга живе недалеко від мене, ми вночі передзвонюємося, і у неї був такий досвід: у неї з вікна видно будинок, який завалило – дві ракети в нього прилетіло. І вони чули крики цих людей «Допоможіть!», крики людей, які горіли заживо, і не можна було допомогти… З мого вікна теж було видно цю пожежу (на фото). Вертоліт гасить – вертоліт один, електричні дроти рвуться. Ось так живуть кияни.

– Дуже дякуємо вам за цю розповідь, ми її обов’язково надрукуємо. Бажаю вам мужності і найголовніше – дожити до весни.

 – Ми навіть у цьому не сумніваємося, звичайно, доживемо. Тільки напишіть: нас не потрібно жаліти, нам не потрібно співчувати. Якщо можете – допомагайте! Навіть один пауербанк може допомогти комусь із нас.