Від України до Америки – один крок

До Кропивницького завітав Тарас Левицький – віце-президент Української федерації Америки, відомої громадської організації, яка об’єднує громадян США, які не забули свого українського коріння та опікуються долею землі пращурів. За всі роки свого існування, з 1991 року, федерація надала допомогу українцям на суму в декілька десятків мільйонів доларів, зорганізувала безліч культурно-мистецьких спільних проектів, які пропагують українську культуру в Америці. Чимало подіб­них проектів реалізовано і з Кіровоградщиною.

Очолює федерацію Зена Черник, вона родом зі Львова, хоча більшу частину життя прожила в Америці, дуже знаний в США лікар. Тарас народився в Америці, але з дитинства ріс в атмосфері українського слова, культури, звичаїв. Доктор мистецтвознавства, хореограф, художник, дизайнер, багато років працював с Джорджіо Армані як дизайнер одягу.

Центральний офіс Української федерації знаходиться у Філадельфії, знаковому для всіх американців місті, де була прийнята Декларація про незалежність Америки. Ось що пан Тарас розповів кропивничанам:

– Наша організація не є політичною. У вас хтось інколи помилково пише, що ми є фонд, а ми не є таким, бо ми неприбуткові, в нас нуль коштів. Ми не акумулюємо кошти, ми дивимося на потреби, які виникають у конкретних місцях України, а потім звертаємося до людей, організацій з проханням допомогти.

Ми, наголошую на цьому, спів­працюємо з громадами, не владою. Скажу чесно – ви нам дуже потрібні. Вже 3 серпня ми відкриваємо в Києві представництво Української федерації Америки, його очолить Василь Костицький (юрист, народний депутат трьох скликань, колишній голова Національної комісії з питань захисту суспільної моралі. – Авт.). Це вкрай необхідний для нас контакт – щоб люди, громадські організації телефонували, розповідали, в чому є потреба, де можна допомогти, що може Америка дати. Координувати таку роботу буде представництво.

За 25 років нашої співпраці ми ніколи не були розчаровані нашою співпрацею з артистами, з творчими людьми. З органами влади не завжди все було на рівні. Та все одно – розчарування в Україні ні в кого немає. Коли ми спостерігали за Майданом, то розуміли, що в нас в Америці таке майже неможливо, таке єднання людей.

Мої батьки одразу по закінченні Другої світової війни емігрували з України до Америки. Можу навіть сказати, що українська – це не перша моя мова. (Хоча Левицький говорить майже без акценту та дуже вишуканою мовою. – Авт.) Однак батьки вчили мене мові, а зараз мої діти вільно спілкуються українською, і так є у дуже багатьох українських родинах Америки.

Нарешті Америка почала відрізняти Росію від України. Раніше більшість сприймала Україну як таку собі частину Росії: Ukraine? It`s like Russia. Відтепер дуже багато хто відчуває, що українці по духу ближче до американців, ніж росіяни. Українців тепер відокремлюють від росіян. То не є те саме. Інше коріння, інша мова. Я нічого не маю проти російської мови, однак це інше. Ми це довго знали, а зараз і світ починає розуміти.

Про ваше місто та область я знаю дуже давно. В далекому 1978 році до нас у Філадельфію приїхав із гастролями неперевершений ансамбль «Ятрань» на чолі з Анатолієм Кривохижею. В якому я був захваті! Це було щось неймовірне! Можливо, не будь того концерту, не було б моєї подальшої роботи в Українській федерації Америки. Я дуже шаную цю велику людину. І ось я дізнаюсь певний час тому, що в Анатолія Михайловича хворе коліно. Треба було ставити новий штучний суглоб. І ми через федерацію вирішили цю проблему.

Ми відвідали ваш військовий госпіталь, поспілкувалися з бійцями, головним лікарем Геннадієм Сябренком, дізналися, чим можемо допомогти. Думаю, допомога буде. Я дуже боявся, коли йшов туди, що побачу зломлених людей, морально поломаних. Коліна тряслися, як боявся… Та я не побачив цього. Думав, будуть сльози сумні, а були сльози гордості за хлопців, які живі, які вірять, що вони правильно все зробили в своєму житті. Світ з вами, не тільки діаспора, світ бачить, що боротьба йде глобальна, і на вістрі боротьби – Україна.

Маємо багатий досвід співпраці в творчій, мистецькій галузі (навіть не зважаючи на один не дуже добрий досвід). Попит на українське мистецтво в Америці є. Достатньо сказати, що українські колективи свого часу збирали повний зал «Радіо Сіті Мюзик Хол» у Нью-Йорку, а там 6 тисяч місць! Ще за радянських часів.

Ми відроджуємо українське мистецтво, у Філадельфії створили багато років тому хореографічний ансамбль «Волошки», він успішно існує та дає концерти. І про батьківщину не забуваємо.

Зізнаюсь – на Кіровоградщину мене затягнув пан Кривохижа, своєю духовністю, талантом, енергією. Вже 25 років ми співпрацюємо з областю. Ми співпрацюємо з Анатолієм Коротковим, з його школою мистецтв. Я думаю, за ці роки десь 25 педагогів з цієї школи навчалися в нас, як вчити дітей з нашої точки зору, і водночас вчили нас свого підходу до викладання хореографії. Школа Короткова – дуже високого рівня, повірте людині, яка знається на цьому.

Через пана Кривохижу в нас було реалізовано ще один проект. Він знав, що я за однією з освіт ще й мистецтвознавець, і розповів про мене пану Миколі Цуканову. А мені розповів про всеукраїнський конкурс «Щаслива дитина – квітуча Україна!», який ініціював пан Микола. З усієї країни просто прекрасні малюнки надсилали діти. А в нас, як Української федерації Америки, бувають такі публічні заходи, де ми маємо зустрічі з конгресменами, у самому Сенаті або Конгресі, і навіть в Білому домі. І був захід у Сенаті, зустріч така, а потім в Українському центрі у Філадельфії з сенаторами та конгресменами, які дуже підтримують Україну. І на стінах висіли ці малюнки. Ми також плануємо захід в Організації Ооб’єднаних Націй, і там мають ці малюнки бути представлені.

Тому тоді Кіровоград, зараз Кропивницький, для мене є таким центром мистецького світу, містом творчих людей. І ми хочемо допомагати розкривати цей потенціал, щоб це йшло далі у світ. Бо воно працює!

У вас у Небелівці Новоархангельського району є унікальне мегапоселення трипільської культури. Там працювали науковці з багатьох країн. До посольства США надійшла заявка на отримання гранту для подальшого вивчення цієї унікальної місцини. З першого разу в 2014 році (складні часи були) проект не було підтримано. Зараз, наскільки мені відомо, знову буде подано заявку щодо Небелівки. Ми обіцяємо свою підтримку, серед членів нашої федерації є чимало фахових істориків та археологів. Так що все в нас попереду.

Геннадій Рибченков, «УЦ».