Одним із найбільших відкриттів цьогорічних «Вересневих самоцвітів» для багатьох глядачів стала моновистава київського театру «Сузір’я» «Хочу в Париж» за однойменним оповіданням Михайла Веллєра. Створив і зіграв для нас цю виставу Володимир Голосняк – актор театру та кіно, трохи телеведучий (колись Володимир вів навіть «На добраніч, діти» на УТ-1), трохи письменник.
Два роки тому Володимир Голосняк поставив на сцені театру «Сузір’я» свою першу моновиставу «Бій з тінню». З того часу, каже актор, у нього розвинулася справжня залежність – від мікросцени й безпосереднього контакту з глядачами.
Місцевим театралам добре знайомий жанр моновистави. Проте Володимир Голосняк довів це «моно» майже до абсолюту – він єдиний актор на порожній сцені. Із декорацій – лише біле простирадло та стара валіза. Навіть музичний супровід мінімальний – кілька знайомих мелодій, радянських і французьких, які звучать фоном. Усю іншу «музику» та спецефекти створює сам актор черевиками для чечітки.
За півтори години шестикласник Дімка Коріньков на наших очах дорослішає, йде в армію, демобілізується, закохується, одружується, няньчить дітей і мріє про Париж. Старіє, розчаровується, спивається, а потім знову знаходить мрію. Після спектаклю замислюєшся, як таке можливо, як одна людина на сцені може створити цілий світ? Під час вистави про це не думаєш – історія, яку розповідає Володимр Голосняк, захоплює майже відразу та не відпускає до останньої секунди.
Хоча ні, один раз «відпустила» – коли в малому залі театру, в метрі від сцени, у якоїсь жіночки задзвонив телефон…
Після спектаклю ми поспілкувалися з Володимиром Голосняком.
– «Хочу в Париж» – це нова вистава, – пояснює актор. - Прем’єра відбулася в травні цього року. Я чотири рази зіграв її в «Сузір’ї», двічі – в Національному театрі оперети і ось сьомий раз граю у вас.
– Сьогодні під час вистави задзвонив телефон, таке часто буває?
– Двічі. Двічі сьогодні дзвонив телефон. Таке нечасто буває, навіть дуже рідко, на щастя. Мене сьогодні не дуже це розсердило, бо це було не в кульмінаційний момент. Буває, що ти рухаєшся кудись, раптом дзвонить телефон і… все обривається – весь рух, вся сцена. Тоді сердишся… А вас це роздратувало? Зруйнувало ілюзію?
– Так.
– Я ненавиджу, коли руйнують ілюзію! Це найгірше, що можна зробити в театрі. Ілюзію може не тільки телефон зруйнувати. Її може зруйнувати чиясь поведінка, якесь слово. Не тільки в глядацькій залі, навіть самі актори чи працівники сцени можуть зруйнувати ілюзію…
Я це особливо ненавиджу, тому що маю справу з моновиставами. А одному актору дуже важко примусити глядачів вірити в те, що відбувається, занурити їх у цю ілюзію. Коли акторів на сцені багато, це трохи простіше: ти щось зробив, твій товариш, а потім ще хтось…
– Ви давно граєте моновистави?
– Ні. Я колись працював у театрі Заньковецької у Львові, перед цим працював у івано-франківському театрі… Але життєві обставини були непоборними, треба було заробляти на квартиру, вити гніздечко… І я змушений був театр залишити, щоб зніматися в кіно, працювати як ведучій на телебаченні, на якихось концертах. Треба було заробляти, і це мені врешті-решт успішно вдалося.
Але я не заради цього поступав у театральний інститут… Це бажання творити, створювати щось справжнє в мені завжди кипіло, треба було щось робити, бо я відчував, що інакше ця пара просто рвоне. В одну ніч я не міг спати, почав шукати, перерив усю домашню бібліотеку та знайшов повість сербського письменника Драгослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи». І наступного дня вранці я почав працювати над моновиставою.
У нас у театрі вона йде під назвою «Бій з тінню». Може, це не найкраща назва, але в нашій культурі гарбузи асоціюються з водевілем, з комедією. А там доволі жорстка, навіть брутальна історія. Тож ми вигадали цю назву, щоб не вводити глядача в оману.
Моновистава як ніщо дає волю творити. Ти тут повноцінний художник, а не лялька в руках режисера. І ти можеш повністю зануритися в це. Я, чесно кажучи, маю якусь залежність від цих моновистав. Сам себе ловлю на тому, що я залежним став.
– У Кропивницькому є актор Юрій Жеребцов, який грає моновистави, і нам добре знайома ця форма. Проте завжди здавалося, що моновистава не може продовжуватися півтори години…
– Так, мої колеги зазвичай ощадливіше ставляться до часу… Вони грають по 45-50 хвилин. А в мене обидві вистави довгі – по 85 хвилин. Мені радили скоротити, в мені рука не піднімається. Я думаю, що не все в житті треба спрощувати, скорочувати. Звичайно, світ став іншим, темп життя сьогодні інший. Але якісь ерзаци Шекспіра на одну дію мені, чесно кажучи, не дуже близькі. Це прагнення спростити, скоротити все доведене вже до абсурду. Ви ж не читаєте Достоєвського в скороченні, хоча такі варіанти теж є. Якщо ви вже починаєте читати, то ви розумієте, що на це потрібен певний час… Мені не шкода часу на хороший фільм, хорошу виставу, хорошу книгу.
– У виставі «Бій з тінню» у вас теж такі мінімалістичні декорації?
– Ще мінімалістичніші. Декорації і костюми для цієї вистави вміщуються у валізу, яку ви бачили на сцені. Декорації для «Бою з тінню» – в невеличкий рюкзак, який носить герой. Та вистава взагалі грається на коробці сірників. Там і герої, і їхні стосунки проявляються через ігри з сірниками. Ці ігри, до речі, такі трохи блатні, - вони мені зовсім непритаманні. Я вигадав цей прийом, а потім дуже довго цьому вчився, лазив в «Ютюбі», дивився, як це робити.
Виставу «Бій з тінню» я граю на мікросцені (це у вас мала сцена, а є ще мікросцена на 20 місць), і глядач бачить, як виглядає та коробка сірників. Тож я знайшов в Інтернеті етикетку сірників, які використовували в Сербії у 1950-х роках. І в мене на звичайні українські сірники наклеєні ті етикетки. Якщо глядач придивиться, то він не побачить напис «сірники» чи «спички», він побачить там напис «дрва». Мені подобається таке занурення в матеріал, в епоху, в культуру країни.
– У вас тільки дві вистави?
– Наразі так. Зараз я хочу робити третю річ. Я сам її написав. Це тема, яка нібито й звучить в Україні, але не так гучно, як треба. Це тема родини, понищеної тим, що люди поїхали за кордон заробляти гроші. Не знаю, як для вашого регіону, а для Західної України це величезна біда. Люди їдуть, заводять там інші сім’ї, забувають про своїх дітей. І ті діти виростають і теж їдуть, і теж кидають своїх дітей…
Я коли маму ховав, приїхав у село (а я звідти – з Західної України), а мені кажуть: «Ти домовився, хто прийде труну нести?» А чого я мав домовлятися? Це ж село, усі знають, хто помер, і самі приходять… А виявляється, там когось ховали до цього, то не знайшлося в селі хлопців труну нести. Жінки несли. Бо нема чоловіків! А в нас велетенське село. Я коли в школі вчився, в нас два класи на паралелі були, тобто 25 хлопців щороку народжувалося. А зараз залишилися старики, жінки та діти, чоловіків нема взагалі… Це щоб ви розуміли рівень цього лиха.
Я шукав, дуже довго шукав, хто про це писав, але нічого поки що мене так не зачепило, щоб я взяв і завтра почав робити. Я взагалі пишу, поезії пишу, повість зараз закінчую, але то не для театру. От я й вирішив спробувати сам щось написати саме для моновистави.
Мені зараз подобаються саме моновистави. Бо це майже особисте спілкування з глядачем. Те особисте спілкування, якого в сучасному світі дуже не вистачає. У кіно особливо це позначається. Колись я грав із покійним Лесем Сердюком. Тоді була одна камера – одна-єдина, її переставляли з одного боку на інший. І, поки її переставляли, ми спілкувалися, ми дивилися один одному в очі, ми розказували один одному про своє дитинство, про своїх родичів. Це було щастя спілкування. А зараз все знімають три-чотири групи кількома камерами, і ніхто, навіть режисер, не знає сюжету. Актори прийшли, оттарабанили текст на камери, не знаючи навіщо… Це просто конвеєр, в якому люди не бачать один одного, а глядача – того, для кого вони, власне, це роблять, - вони навіть не уявляють… Це криза міжособистісного спілкування.
Моновистава, мікросцена – це такий спосіб відновити контакт. Бо навіть великий театральний зал до кінця цю проблему не вирішує. А от такі форми – монотеатр чи авторське читання віршів – мені здається, сьогодні дуже актуальні.
Володимир Голосняк розповів, що планує приїхати в Кропивницький ще раз – вже цієї зими. Тож не пропустіть його моновистави і не забувайте вимкнути телефон – пам’ятайте про те, скільки натхнення актор вкладає в створення ілюзії…
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих