Федір Матейчук: «Я закохався у ваше місто»

14:33
0
359
views

Небагато людей мають стільки ж енергії, скільки цей життєрадісний художник. На відкриття персональної виставки у галереї «Єлисаветград» він примчав о 4 ранку, зірвавшись із пленеру, що проходив неподалік Києва, а надвечір вже мав повертатися назад. За цей час Федір Матейчук встиг не лише підготувати експозицію та відкрити її, а й прогулятися вулицями Кропивницького і, як він сам зізнався, закохатися в нього по самі вуха.

Сам художник живе в Івано-Франківську. Закінчив Московський університет мистецтв і більшу частину свого життя присвятив саме роботі художника. Є членом Національної спілки художників України. Роботи Матейчука виставлені в музеях мистецтв Польщі, Італії, США та Канади, Китаю. Багато робіт розійшлося по приватних колекціях в Україні й за кордоном. Головним жанром, у якому працює Матейчук, є пейзаж.

– Я пишу картини в різних жанрах, але пейзажі люблю найбільше. Малюю з натури, а виїжджати за межі міста й спілкуватися з природою через творчість – це найприємніший відпочинок. Я часто беру участь у пленерах і змальовую різні куточки України, але до вас привіз переважно роботи, створені на Буковині, Покутті, Прикарпатті, Закарпатті.

Пейзажі Матейчука є в деякій мірі казковими, навіть ідилічними. Звісно, головним їхнім героєм є Карпатські гори – літні й зимові, сонячні й похмурі. Але особливо шанобливе ставлення простежується до дерев – вони подекуди здаються одухотвореними істотами, що прагнуть розказати глядачеві історію свого довгого й дивного життя. Між іншим, найперше, на що звертає увагу Федір Матейчук, опинившись у новому для себе місці, є саме дерева. Про них він може говорити годинами – ми в цьому переконалися.

– Коли я вперше опинився на Закарпатті, то був здивований тим, що побачив там тополі. У східній частині Карпат ці дерева не ростуть. Тополі я бачив переважно в степових краях – таких, як Кіровоградщина. До речі, як їхав до вас і дивився у вікно, то бачив настільки неймовірні краєвиди, що вже хочу сюди на пленер. І місто ваше надзвичайне. Я приїхав о четвертій ранку й влаштував собі прогулянку Кропивницьким. Я побачив величні, навіть віковічні дерева в оточенні чудової архітектури – це неймовірне видовище. Кропивницький зацікавив мене, щойно зі мною зв’язався пан Микола Цуканов, але коли я приїхав і побачив його на власні очі, то просто закохався.

Організатор виставки й власник галереї «Єлисаветград» розповів, що приїзд Матейчука став для нього ранковою пригодою:

– Я должен был встречать Федора на автостанции № 1 где-то в половине восьмого утра. Подъезжаю, начинаю искать – а его нигде нет! Расспрашиваю водителя автобуса – не вез он такого человека. Набираю телефонный номер – телефон выключен. Звоню жене Федора, а она говорит: «Так он уже с 4 часов по вашему городу гуляет». Оказывается, он перепутал автобусы и приехал рано утром на площадь Богдана Хмельницкого.

Федір Матейчук розповів про своє досить нелегке становлення, яке припало на часи Радянського Союзу. Тоді ставлення до вихідців із Західної України було специфічним.

– По закінченні навчання в університеті з нас, молодих людей, зібрали групу й направили працювати по обміну в місто Суми. Я працював на одному із заводів звичайним слюсарем, жив у гуртожитку. І одразу зіткнувся зі ставленням місцевих – мало не щовечора хтось із наших приходив у гуртожиток побитий. Нас називали бандерівцями й били – два-три місцевих підкараулювали по дорозі до гуртожитку й лупцювали до крові. Неподалік від гуртожитку жили зеки – і один з них якось прийшов до нас і порадив, як припинити цей непотріб. І от одного суботнього вечора ми зібралися всім нашим западенським гуртожитком і пішли до сумського Будинку культури, де якраз були танці. І влаштували масову бійку з місцевими хлопцями. Після цього нас більше не зачіпали, а їхній ватажок навіть приходив до гуртожитку замирятися. Пізніше подібний конфлікт виник у нашої групи з вихідцями з Донбасу, яких теж привезли по обміну до Сум. На заводі, де працював, якось я мав розмову з представником КДБ. Він не ховався, при зустрічі представився одразу – такий-то й такий-то, оперативний працівник КДБ. Зав’язалася розмова, і цей КДБ-шник починає розповідати мені, що є такий народ на Західній Україні – бандерівці, і вони ненавидять радянську владу. А я й кажу йому – не брешіть, бо нема такого народу. Є гуцули, бойки, а бандерівців нема. А був такий діяч – Степан Бандера, що справді воював з радянською владою, був головою Об’єднання українських націоналістів. Але називати його прибічників окремим народом – це занадто. КДБшник погодився зі мною й швиденько завершив розмову. Дякувати Богові, наслідків для мене ця розмова не мала. Але, бачите, які міцні корені пустила ця брехня – тепер нащадки тих КДБшників нібито захищають неіснуючі народи Криму й Донбасу…

Окреме місце в експозиції Матейчука зайняв єдиний портрет, на якому зображено дівчинку років шести-семи, що читає «Кобзаря».

– Це моя дочка, - зізнається Федір. – Зараз вона вже ходить до четвертого класу. Дуже розумна дитина, найулюбленіша для мене людина на землі.

Фото Олега Шрамка, «УЦ»

Виктория Барбанова

Виктория Барбанова

Журналист «УЦ».