Небагато людей мають стільки ж енергії, скільки цей життєрадісний художник. На відкриття персональної виставки у галереї «Єлисаветград» він примчав о 4 ранку, зірвавшись із пленеру, що проходив неподалік Києва, а надвечір вже мав повертатися назад. За цей час Федір Матейчук встиг не лише підготувати експозицію та відкрити її, а й прогулятися вулицями Кропивницького і, як він сам зізнався, закохатися в нього по самі вуха.
Сам художник живе в Івано-Франківську. Закінчив Московський університет мистецтв і більшу частину свого життя присвятив саме роботі художника. Є членом Національної спілки художників України. Роботи Матейчука виставлені в музеях мистецтв Польщі, Італії, США та Канади, Китаю. Багато робіт розійшлося по приватних колекціях в Україні й за кордоном. Головним жанром, у якому працює Матейчук, є пейзаж.
– Я пишу картини в різних жанрах, але пейзажі люблю найбільше. Малюю з натури, а виїжджати за межі міста й спілкуватися з природою через творчість – це найприємніший відпочинок. Я часто беру участь у пленерах і змальовую різні куточки України, але до вас привіз переважно роботи, створені на Буковині, Покутті, Прикарпатті, Закарпатті.
Пейзажі Матейчука є в деякій мірі казковими, навіть ідилічними. Звісно, головним їхнім героєм є Карпатські гори – літні й зимові, сонячні й похмурі. Але особливо шанобливе ставлення простежується до дерев – вони подекуди здаються одухотвореними істотами, що прагнуть розказати глядачеві історію свого довгого й дивного життя. Між іншим, найперше, на що звертає увагу Федір Матейчук, опинившись у новому для себе місці, є саме дерева. Про них він може говорити годинами – ми в цьому переконалися.
– Коли я вперше опинився на Закарпатті, то був здивований тим, що побачив там тополі. У східній частині Карпат ці дерева не ростуть. Тополі я бачив переважно в степових краях – таких, як Кіровоградщина. До речі, як їхав до вас і дивився у вікно, то бачив настільки неймовірні краєвиди, що вже хочу сюди на пленер. І місто ваше надзвичайне. Я приїхав о четвертій ранку й влаштував собі прогулянку Кропивницьким. Я побачив величні, навіть віковічні дерева в оточенні чудової архітектури – це неймовірне видовище. Кропивницький зацікавив мене, щойно зі мною зв’язався пан Микола Цуканов, але коли я приїхав і побачив його на власні очі, то просто закохався.
Організатор виставки й власник галереї «Єлисаветград» розповів, що приїзд Матейчука став для нього ранковою пригодою:
– Я должен был встречать Федора на автостанции № 1 где-то в половине восьмого утра. Подъезжаю, начинаю искать – а его нигде нет! Расспрашиваю водителя автобуса – не вез он такого человека. Набираю телефонный номер – телефон выключен. Звоню жене Федора, а она говорит: «Так он уже с 4 часов по вашему городу гуляет». Оказывается, он перепутал автобусы и приехал рано утром на площадь Богдана Хмельницкого.
Федір Матейчук розповів про своє досить нелегке становлення, яке припало на часи Радянського Союзу. Тоді ставлення до вихідців із Західної України було специфічним.
– По закінченні навчання в університеті з нас, молодих людей, зібрали групу й направили працювати по обміну в місто Суми. Я працював на одному із заводів звичайним слюсарем, жив у гуртожитку. І одразу зіткнувся зі ставленням місцевих – мало не щовечора хтось із наших приходив у гуртожиток побитий. Нас називали бандерівцями й били – два-три місцевих підкараулювали по дорозі до гуртожитку й лупцювали до крові. Неподалік від гуртожитку жили зеки – і один з них якось прийшов до нас і порадив, як припинити цей непотріб. І от одного суботнього вечора ми зібралися всім нашим западенським гуртожитком і пішли до сумського Будинку культури, де якраз були танці. І влаштували масову бійку з місцевими хлопцями. Після цього нас більше не зачіпали, а їхній ватажок навіть приходив до гуртожитку замирятися. Пізніше подібний конфлікт виник у нашої групи з вихідцями з Донбасу, яких теж привезли по обміну до Сум. На заводі, де працював, якось я мав розмову з представником КДБ. Він не ховався, при зустрічі представився одразу – такий-то й такий-то, оперативний працівник КДБ. Зав’язалася розмова, і цей КДБ-шник починає розповідати мені, що є такий народ на Західній Україні – бандерівці, і вони ненавидять радянську владу. А я й кажу йому – не брешіть, бо нема такого народу. Є гуцули, бойки, а бандерівців нема. А був такий діяч – Степан Бандера, що справді воював з радянською владою, був головою Об’єднання українських націоналістів. Але називати його прибічників окремим народом – це занадто. КДБшник погодився зі мною й швиденько завершив розмову. Дякувати Богові, наслідків для мене ця розмова не мала. Але, бачите, які міцні корені пустила ця брехня – тепер нащадки тих КДБшників нібито захищають неіснуючі народи Криму й Донбасу…
Окреме місце в експозиції Матейчука зайняв єдиний портрет, на якому зображено дівчинку років шести-семи, що читає «Кобзаря».
– Це моя дочка, - зізнається Федір. – Зараз вона вже ходить до четвертого класу. Дуже розумна дитина, найулюбленіша для мене людина на землі.
Фото Олега Шрамка, «УЦ»
Юлія Тимошенко розкритикувала уряд за заборону консульських послуг для молоді за...