Наша розповідь – про незвичайний «аматорський» музей під відкритим небом у селі Нижчі Верещаки Олександрівського району на Кіровоградщині. Кілька років тому «УЦ» про нього вже писала. Ми звертали увагу на унікальність цієї місцевості, певну цінність з точки зору історії та краєзнавства, намагалися таким чином захистити це місце, але, на жаль, його продовжують руйнувати випадкові вандали.
Цей сімейний музей розміщений у тому місці, де, можливо, з’явився на світ майбутній славетний гетьман України, або, образно кажучи, там, де, за сповідями народними, був закопаний його пуп. Цей факт ніде документально не засвідчений, і, вочевидь, для цього були певні причини, але все ж спробуємо розібратися. Допоможе нам у цьому Іван Охріменко, який разом з братом намагається зберегти батьківську хату і разом з нею історію та легенди.
– Пане Іване, якими доказами ви користуєтесь, стверджуючи про факт можливого народження гетьмана Богдана Хмельницького саме на території сучасної Кіровоградщини?
– Питання про місце народження Богдана до сьогодні ще не має чіткої відповіді. Офіційно відомо, що батьком великої людини був чигиринський сотник Михайло Хмельницький. Але є певні сумніви саме в цьому факті. Зрозуміло, що й самому Богдану, а після й дослідникам його біографії не хотілось про це говорити, адже в народі таких дітей називали не досить приємним словом «байстрюк». Але сам факт замовчування цього питання якраз ще раз підтверджує ймовірність такого припущення. Говорю «ще раз», тому що про особливі обставини народження славнозвісної людини в народі перекази існували весь час. Найбільш конкретні перекази про факт народження були саме в нашому селі, де, можливо, все й відбувалося.
Тепер, та й раніше різні дослідники робили та роблять різні здогадки щодо цього. Так, один із дослідників біографії Хмельницького Іван Каманін прийшов до висновку, що Богдан, судячи з біографії його батька Михайла, народився на Придніпров’ї, куди в свій час через якусь судову справу Михайло змушений був переїхати з міста Жовкви, що на Галичини, де він перебував на службі при дворі гетьмана Станіслава Жулкевського.
Тут, на межі так званого Дикого Поля, він дослужився до високої посади – підстарости управителя замку, очільника суду та командира (сотника) шляхетського ополчення. Саме тут він і одружився на козачці Анастасії Ружинській. Це було в 1590 році. Якщо брати до уваги рік народження Богдана (1595), то стає зрозумілим, що Богдан появився на світ у родині Хмельницьких після п’яти років відсутності в них дітей, яких, до речі, не було й після Богдана, з чого можна зробити висновок, що сім’я Хмельницьких була бездітною. Відомо, що якраз на межі Дикого Поля пізніше й виникло поселення Мазурівка (за прізвищем першого поселенця), яке пізніше стало частиною села Нижчі Верещаки.
Виникає запитання: чому саме тут була застава, де служив майбутній батько Богдана – сотник Михайло Хмельницький? По-перше, з боку Дикого Поля часто робили набіги як не турки, то кримські татари, а друге – це те, що місцевий ландшафт мав вигідний позиційний військовий фактор. Так, застава була розміщена на бугрі, внизу якого протікала річка, а вище ще один бугор, який прикривав заставу від можливого нападу. Саме тут неподалік була ще й митна застава, а також пролягало багато торговельних шляхів. Одним із них був Чумацький шлях, який проходив через цю містину, а далі виходив на дорогу, яка звалася Медведівською, або Уманською. До речі, ця дорога збереглася до наших часів.
На узбіччі Чумацького шляху розміщувалися корчма та заїжджий двір, в якому часто зупинялися чумаки. Місцевий ландшафт козаки використовували раціонально: наприклад, в одному з бугрів козаки спорудили підземну церкву, в якій іноді дозволялось молитись і проїжджим чумакам, які, за переказом, часто ріднилися з козаками. Природна місцева впадина була обладнана під своєрідний іподром, де козаки на конях проводили навчання та змагання. Було споруджено два млини – на річці водяний, а на найвищому бугрі – вітряний. Останній використовувався не тільки для помолу зерна, а й як зручний спостережний пункт. До наших часів слідів вітряка не збереглося, а ось залишки водяного млина ми в дитинстві часто використовували як трамплін, з якого, купаючись, плигали у воду.
До того ж дана містина була зовсім недалеко від Чигирина – козацької столиці. Виходячи з переказів наших односельців-старожилів, а особливо нашого діда (по мамі) Сазона Платоновича Мовчана (на селі його звали Ісон) та його ровесниці – сільської жительки Олити Чумак, ми з братом Андріем знали, що якраз саме десь тут, на одному з бугрів біля річки, і була козацька застава, в якій проходила служба батька Богдана. Про конкретне місце, де був знайдений хлопчик – майбутній гетьман, в свій час, при побудові нашої хати (це було в 1922 році), батькам неодноразово говорила баба Олита Чумак. Вона походила із заможної сім’ї, була грамотною і, як на той час, мала досить солідну бібліотеку. Перший раз вона звернула батьківську увагу, коли при початку забудови хати невідома жінка-путівниця запропонувала молодому подружжю перенести розпочате будівництво на інше місце, більше того, ще й вказала, на яке саме.
Будівництво було перенесено, і недаремно, як виявилося пізніше, саме тут і була садиба сімейства Хмельницьких, яка в свій час, очевидно, була відповідно висвячена, що стало берегинею цього місця, можливо, назавжди… На той час, коли ніяких речових доказів не було, на це ніхто особливої уваги не звертав, та й тоді було не до цього. Але, коли в семидесятих роках сусід наших батьків у себе у дворі, копаючи яму, наткнувся на якісь дивні два фундаменти, що розміщувалися на відстані більше двох метрів один від одного, то стало зрозуміло, що це й є місце тої історичної арки, яка в свій час прийняла до себе підкинутого славнозвісного хлопчика.
На жаль, нас із братом на момент розкопок дома не було, і недолугий сусід більшу частину цього історичного фундаменту вкинув у старий колодязь. Дещо з того, що залишилося, пізніше ми з братом використали на тому ж місці, де була арка, зробивши фундамент для портрета Богдана. Створив його мій брат Андрій, який у свій час закінчив Київське художнє училище. Над цим пам’ятним знаком тепер зведена символічна дерев’яна арка, над якою, як і колись, літом в’ється зелений хміль. Спільним в усіх переказах є те, що хлопчик був підкинутий сім’ї Михайла Хмельницького служницею заїжджого двора місцевою жителькою Марією, з якою Михайло мав близькі стосунки. За народними розповідями, хлопчик був принесений нею під арку дворових воріт, яка на той час була оповита зеленим хмелем, що стало символічним для сім’ї Хмельницьких. Очевидно, що Михайло знав, хто батько хлопчика, але бездітній дружині нічого не залишалось, як погодитись усиновити дитину, яку їм дав Бог. Тому й нарекли його Богданом…
– У науковій історичній літературі виникає питання відносно дати народження Богдана. А яку відповідь на це питання маєте ви?
– За сільськими переказами, він був народжений і підкинутий влітку, а за офіційною версією, народився в грудні, тобто зимою. Кому ж вірити? Для встановлення істини звернемо увагу на те, якими джерелами користувалися перші та другі. Історики виходили від імені Богдан, що було народною формою церковного імені Теодор, і за церковним календарем це 27 грудня, в день Теодора Нечертаного. Але сім’я Хмельницьких діяла не за церковним календарем, а за Божою волею, во славу якого було й дане ім’я дитині. Отже, спочатку було дане ім’я, а потім сталося його дослідження, яке привело до скоріш помилкового висновку, що Богдан родився взимку… Рік народження визначається за відомостями венеціанського посла Ніколо Сагредо, який в 1649 році писав у своєму рапорті до венеціанської сеньйорії, що Хмельницькому 54 роки. Але ж цю інформацію теж важко вважати достовірною.
– Ми знаємо, що в селі Нижчі Верещаки ви з братом власними силами створили такий собі народний музей Богдана Хмельницького, який називаєте «Історичний заповідник». Яке ж його сьогодення?
– Музей-то є, але важко його доглядати. За плином часу пам’ятний знак двічі перероблявся. Якщо раніше був тільки портрет Богдана, то зараз вже під ним написана скорочена його біографія від дня народження й до дня його смерті. У літній час символічна арка пам’ятного знаку оповита зеленим хмелем. Поруч знаходяться оригінальні скульптури, виготовлені з корчів дерева, є ще макет артилерійської гармати разом з артилеристом, макет орача й молодого погонича круторогих волів, які тягнуть богатирську соху дореволюційних часів. Поряд напис: «Тіні забутих предків просинаються сьогодні». Ця композиція присвячена першим господарям цієї ниви – нашому дідові по батьковій лінії Олексі та прадіду Тимошу. Із дупла, що утворилося в старій, але ще плодоносній яблуні, постійно виглядає Баба Яга. В сараї, де колись була корова, стоїть розсерджена, очевидно, не місцева відьма, яка не знає, що корова сюди вже не прийде. Та найціннішим експонатом для нас з братом є, звичайно, батьківська хата, яка в одній із місцевих газет була названа загадковою. І недаремно. Вона єдина з дев’яти хат колишнього «кутка Мазурівка», що збереглася до наших часів. Ця будівля і пережила бомбардування часів Другої світової війни, і залишилася не спаленою німцями, а пізніше не підкорилася хрущовській реформі так званих неперспективних сіл.
Ми з братом вважаємо в цьому феномені два містичні пояснення: перше – це те, що хата була збудована за порадою невідомої знахарки на місці колишньої садиби сотника Михайла Хмельницького, яка в свій час, вочевидь, була відповідно освячена. Друге – саме в ній зберігалася з 1937 року частина плащаниці з місцевої церкви, яку Кирилові Олексійовичу Охріменку, господарю будинку, подарував перед засланням до Сибіру місцевий священик. Саме так він віддячив нашому батькові як бригадиру будівельної бригади колгоспу за те, що він відмовився виконати розпорядження ламати сільську церкву. На той час це був дійсно сміливий, навіть героїчний поступок, за який він сам міг постраждати.
Як міський житель, не обтяжений сільськими проблемами, мій брат Андрій кожний рік влітку доглядав за садибою та музеєм. Але він проживає на сході України і через нинішню ситуацію тепер не має такої змоги. Тож «заповідник» починає занепадати. Тепер на короткий час весною приїжджаю я, щоб хоч трохи окультурити те, що заростає агресивним бур’яном. Не менш агресивними є «гості», яких історія України хвилює менш за все. Вже все, що хоч трохи нагадувало метал, по-хижацькому відірвано, вирвано й вивезено. Дякуємо хоч і далеким сусідам, що проживають в іншому хуторі, сім’ї Сислових, які неодноразово попереджували грабіжництва. Ще є символічна надія на нашу спільну берегиню – Діву Марію, портрет якої завжди присутній на нашому родинному (тепер вже й з Богданом) дворищі. Хоч, правда, один із таких портретів, виконаний маслом, разом із панно вершника козака-запорожця, який у свій час поселився в селі й започаткував прізвище Охріменків, зникли разом із металом. Щоправда, один із таких відвідувачів, за повідомленням односельців, покінчив життя самогубством. Можливо, це й є кара Господня… Та хоч Бог і карає, але конкретнішою була б надія на організовану охорону цього, думається, державного значення об’єкту.
– Тобто ви сподіваєтесь на державну допомогу? Можливо, доцільно зв’язатися з представниками Національного історико-культурного заповідника «Чигирин»?
– Звичайно, але, крім цього, треба вирішувати проблему й на місці. Нам хоч і не впевнено, але обіцяли допомогти місцеві фермери – Валерій Дєдов і Володимир Савченко. Хочеться надіятись, що це колись відбудеться. Нашим музеєм зацікавився й відомий краєзнавець, директор Олександрівського районного музею Василь Білошапка. Василь Вікторович навіть не проти того, щоб наш неофіційний музей став філіалом районного державного! Але на все, як він сказав, потрібні кошти, яких поки що нема. Думається, що нашим музеєм таки зацікавляться й працівники Чигиринського музею Богдана Хмельницького. Можливо, після появи цього матеріалу в вашій газеті це зацікавить і нашого депутата Олеся Довгого… Одним словом, ще не вмерла… надія! Нас із братом іноді запитують, яка мета створення цього пам’ятного місця – музею. На це питання досить влучно відповіли учні та вчителі однієї із шкіл районного центру Олександрівка: «Щиро дякуємо господарям цієї незвичайної садиби, відвідання якої пробудило в усіх нас патріотичні почуття громадян України!»
Фото Павла Волошина, «УЦ»
№17 (1586)