Станіслав Янчуков: «Жити треба цікаво»

На минулому тижні відсвяткував ювілей краєзнавець, журналіст, редактор Центрально-Українського видавництва, «околокультурний діяч», як він сам каже, Станіслав Миколайович Янчуков. У бібліотеці Чижевського з цієї нагоди влаштували «творчий ранок». Ювіляра вітали поети, письменники, музейники – люди, які працювали та працюють з ним багато років. А Янчуков розповів про себе, про життя людини свого покоління, про те, що працювати в обкомі комсомолу та в обкомі партії насправді було дуже цікаво, про те, що жити взагалі цікаво, якщо вмієш цікаво жити.

– Я був народжений у 1938 році, – каже Станіслав Миколайович. – Тож перші мої спогади – це війна… У школу я пішов вже після війни, на станції Шарівка. Тобто в Шарівці школи не було, там взагалі нічого не було, крім полів…

Там така історія трапилася: мій батько до війни був завшколою (так тоді називалося) у Світлополі. А коли він повернувся, збитий, зранений, його навіть до школи не пустили… Він призваний був до війни в армію. І в 1941 році, коли ті дві армії Музиченка і Понєдєліна котило аж до Підвисокого, тут 106 тисяч просто віддали німцям у полон. Понєдєлін віддав, а звинуватили мого батька, що він здався.

З полону він утік сам, прийшов, сказав «ось я». Його забрали, построїли, і пішов він Шестаківку брати. Отримав тяжке поранення – «змив ганьбу». Дослужився в нормальних військах аж до єфрейтора. Ще одне поранення важке, і його списали в січні 45-го. Він прийшов додому, а роботи йому в школі не дають, бо він у полоні був…

І батькові знайшли роботу в Шарівці, на заготзерні, бухгалтером. Школи не було, батько тикав мене десь по селах сусідніх. Але закінчив я Олександрійську міську школу № 12. Батько ходив на півтора ногах (бо двох у нього не було), щось там пояснював, доказував, і врешті йому дозволили повернутися в школу – в Головківку. А коло Головківки – селище Димитрове. Унікальне тоді селище, людності більше десяти тисяч чоловік, три середні школи та школа робітничої молоді, яку мій батько перед смертю очолював. Оце так я потрапив у місто, у руську школу, бо руська ж школа тоді вважалася вище, ніж звичайна. А потім – в інститут, на російський філфак.

Мені в інституті було надзвичайно цікаво. Справа ж не тільки в тому, що вимагає від тебе життя, але й в тому, що ти від нього хочеш. Мені було цікаво, бо поряд цікаві люди, цікаво викладають. Навколо тебе ходять поети – Народовий, Журавський, Юр’єв. Ми з Народовим наймали квартиру разом у одної баби Дусі. Мене взяли в капелу Дорогого співати (але це сюжет для окремого розказу). А потім ще вияснилося, що можна грати в театрі. До нас прийшов Параконьєв. Це ви тепер знаєте, що Костянтин Параконьєв – то лауреат Державної премії імені Шевченка. А тоді це був актор Кіровоградського музично-драматичного театру, який мав необережність під час окупації заспівати для німців у якомусь кабаку. То він вийшов, як мій батько з полону…

Потім пройшов певний час, я відслужив у армії. Був дуже активний, а тоді вважалося, що якщо активний, то це добре – буде комсомольським вожаком. Запропонували роботу в обкомі комсомолу, там ще й обіцяли квартиру. А ви собі уявляєте, що це таке в ті часи?

Працювати там було теж дуже цікаво! Ми створювали якісь нові форми, нові колективи. До нас люди йшли! У нас там був клуб творчої молоді. І от Юхим Аронович Маргуліс не дасть збрехати: не тільки співаки, актори, художники але й медики туди йшли. І було надзвичайно цікаво з цими людьми працювати. А які люди приїжджали до нас! Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник – отакі мужики! І вони розмовляли українською, а я, випускник російського філфаку, не можу. Розумію, що з Драчем маю розмовляти українською, а не можу!

Тоді ж я захопився краєзнавством. Було 50 років ленінського комсомолу. А я думаю, а тут що було, в нашій області? Давай шукати. Потім з Жердієм ми вели цикл програм з історії комсомолу на обласному радіо. І таке казали! Якщо б нас послухати, то якби не комсомольська організація Кіровоградщини, то нічого б тут взагалі не було.

Але в цей самий час ми сотворили премію імені Яновського. І першу обласну премію отримали Леонід Народовий і Олег Смолянський за пісню «Земле моя». Ця пісня потім вісім років звучала як супровід радіопрограми «Колос» на всеукраїнському радіо. А я пам’ятаю, як ми їм цю премію вручали в філармонії, І Смолянський з Народовим ледь не побилися, хто ж з них авторіший автор.

Потім мене забрали в обком партії. І знов я там курирував культуру, мистецтво та кінофікацію. І знов я спілкуюсь з людьми творчими, цікавими. Але й в середині цих структур (зараз ми це якось замовчуємо) були цікаві творчі люди. Був такий секретар обкому Сиволап. Це він почав влаштовувати в Кіровоградській області Дні кіно, Дні науки, Тижні української літератури. І до нас поїхали актори, письменники. Звідки взялися «Вересневі самоцвіти»? Так класно це все було, що нам казали: а давайте ще якийсь творчий фестиваль!

Потім в обкомі партії згадали, як я про комсомол розповідав. І забрали мене в робочу групу, яка творила отой том «Історія міст і сіл УССР. Кіровоградська область». Ця книга – вона, звичайно, заполітизована і т.д., але кращої ж книжки з історії області досі немає. Працювати в цій робочій групі було дуже цікаво.

І так сталося, що коли я прийшов в Центрально-Українське видавництво, яке мало на меті популяризувати саме місцевих авторів, я цікавився краєзнавством, знав письменників, поетів, знав творчих людей, яким є що розповісти. Отут є Валерій Корнієць – більше десятка книжок вийшли в нас у видавництві, і саме з моєю участю. І я цим пишаюся, бо талановитий поет, дуже талановитий, але він писав собі і складав. Ще один поет є Лищинюк – із Петрового. Теж більше десятка книжок у нас вийшло. Який же талановитий! Дивовижний поет.

Не можу сказати, що я в літературному процесі, але біля цього літературного процесу з 60-х років минулого століття. І я вам скажу, що такого, як Лищинюк, поета в нас більше, мабуть, і не було. Він мені імпонує тим, що він до слова, до рими ставиться як до живої істоти. Тут ми з ним брати, бо я теж так ставлюся до слова.

Про мене кажуть, що я там чіпляюсь, прискіпуюсь, але то ж із кращих спонукань. Я дуже люблю мову свою. Вона ж така багатюща. Слухайте: «Полюбив Петя Галю, і найшовся у них хлопчик». Найшовся! Гарно? Гарно. А ми ж гробимо мову, коли замість таких питомих слів використовуємо кальки з російської. Мову треба не просто любити, її треба плекати. І саме цим я намагаюся займатися…