Вибране з ландшафту

14:52
0
426
views

Не так давно в Кіровоградській обласній бібліотеці ім. Чижевського відбулася презентація нової роботи професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. 20 століття». І хоча презентація відбулася в області, книжка виходить далеко за межі місцевої літератури.

Фактично ми маємо явище всеукраїнського масштабу й не лише тому, що автор познайомив читачів зі своїм баченням життя та творчості 26-ти представників українського літературного ландшафту, але й тому, що це професійний погляд на творчість класиків, спроба розібратися у філософії авторів, умовно кажучи, «бронзової сотні», результати архівних досліджень і польвоих пошуків.

Сама назва передбачає якусь енциклопедичність чи всеохоплення, адже ландшафт не може бути вибірковим, але автор обрав майже виключно україномовний сегмент української літератури, і він це визнав під час презентації: «Книга не охоплює весь масив літературної історії цієї доби. Це мій погляд на письменників, які стали літературною класикою». Але в його подачі «бронзовість» постатей набирає іншого відтінку, стає видна покрита зеленкуватою патиною невідомості інша сторона світогляду поетів і письменників. Це важливо тому, що ми зазвичай поверхові в справах пізнання (вислів самого автора), тому все життя задовольняємося інформацією, засвоєною зі шкільної програми. Ми не будемо аналізувати усі 50 слайдів, тобто робіт Панченка про творчість 26-ти видатних представників українських творчих кіл, зупинимося на найбільш відомих чи близьких і мусімо визнати, що не було б книги Панченка, ми б про них знали набагато менше…

Взяти хоча б Каменяра, Івана Франка, якого ми знали як послідовного борця за соціальну справедливість. Для таких письменників більшовицька пропаганда навіть придумала своєрідний титул – «революціонер-демократ», хоча насправді Франко був у глибоких «контрах» з марксистськими ідеями і казав, що таким шляхом можна потрапити в казарму, але аж ніяк не в обіцяний рай. Більшовики свідомо брали в творчості видатних українців один, вигідний їм аспект, і експлуатували його, навіть попри те, що пізніше автори відмовлялися від своїх поглядів. Ми знаємо, що з Франком досить серйозно конфліктували українські національні діячі. Але нам казали, що їхні розбіжності з’явилися начебто на соціальному грунті, бо Франко був революціонер, а вони – буржуазні націоналісти. Але, насправді, Франко в молоді роки повністю відкидав можливість національної ідентифікації українців заради соціалістичної ідеї, такого собі пан-соціалізму, у якому не буде місця національностям. Можливо тому, що така ідеологія була на руку Москві, яка під закликом до злиття націй у «руському мирі» створювала імперію, Франко й залишився серед класиків української радянської літератури. Щоправда, про його пізніше критичне ставлення до цих постулатів радянська ідеологія не згадувала, бо, як пише Панченко, «…в страшенно ідеалізованому радянському літературознавстві» бачили лише те, що було потрібне, зокрема, й соціальну спрямованість творчості Франка. Де вже тут було розповідати про його трагічну долю, хоча життя його закінчилося справді трагічно? Один із найвідоміших українців помер практично забутим, безпорадним інвалідом, і лише дивом цього не сталося на залізничній колії богом забутої станції. Такий він, трагічний ландшафт нашої літератури, де не знаєш, що болить більше – особиста трагедія письменника чи трагічна доля його творчого надбання, яке за часів незалежності усе більше віддаляється він народу?

Не можна не помітити, що Володимир Панченко ніби ідеалізує деяких письменинків, особливо наших земляків, або їхні твори, як це трапилося з Юрієм Яновським і його «Майстром корабля» чи «Байгородом» – роботи, які складно зарахувати до вершин світового письменства, хоча для нас вони надзвичайно цікаві. Те саме можна сказати й про творчість поетеси Лесі Українки, у творах якої самої поезії майже і немає, але традиція вимагає визнавати її видатною поетесою. Володимир Панченко іде ще далі та з усіх сил популяризує майже невідому широкому загалу поему Лесі Українки «Руфін і Прис­ціла», драму на ранньо-християнську тематику. Панченко вважає поему твором не про минуле, а спробою передбачення великих потрясінь, які настали в XX сторіччі, і цим даром начебто володіла Леся Українка. Насправді, вона не казала «так буде», а описувала минуле, яке й було наповнене потрясіннями. Звичайно, при бажанні можна видати це за здатність бути Касандрою, сказати, що вона це писала не про минуле, а про майбутні революції, ідеологічні та соціальні потрясіння, більшовиків з їхньою інквізицією й морями пролитої крові. Але, здається, Володимир Євгенович сам не помітив прямого влучання, навіть точнішого, ніж у Нострадамуса передбачення, яке зробила поетеса. Нагадаємо, що Нострадамус нібито передбачив народження Гітлера, якого назвав Гістером. Так от, один із героїв поеми, релігійний фанатик і провідник ідеї повної руйнації Риму, як старого світу, заради побудови нового (більшовицьке «отречемся от старого мира») носить імя Парвус. Саме таким було «погоняло» одного з ідеологів російського соціалістичного руху Олександра Парвуса, організатора угоди між більшовиками та німецьким урядом задля здійснення в Росії революції, тобто фактичного батька Жовтневого перевороту та ліквідації імперії! І це передбачення чи збіг повинен змусити уважніше придивитися до творчості Лесі Українки як публіциста, але аж ніяк не поетеси світового рівня. Бо в нас є Ліна Костенко, як є і Леонід Кисельов, єдиний російськомовний автор і поет, якому знайшлося місце в літературному пейзажі В. Панченка.

Навіть для тих, хто раніше був знайомий із творчістю рано померлого юного поета, якого б зараз назвали «шестидесятником», стаття Володимира Євгеновича про Леоніда Кисельова стала справж­нім емоційним потрясінням. Як і знайомство з його:

«Я постою у края бездны,

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке».

Ці рядки було написано 17-річним київським школярем у 1963 році, а в 1968-му він помер. Це приклад трагічної долі та невмирущості української мови, про яку він за рік до смерті написав: «Язык не сможет сразу умереть». У кінці життя Леонід Кисельов почав писати українською, і це ще раз доводить, що ландшафт української літератури набагато складніший, ніж спроба обмежити його якоюсь кількістю визначних особистостей. Робота Володимира Панченка показує, що варто звернути увагу й на творчість інших літераторів, наших земляків, імена яких давно сяють гірськими вершинами в європейському масштабі, бо вони теж вихідці з України, якою б мовою не писали. Подивитись так, як Володимир Панченко подивився на того ж Володимира Винниченка, з яким, за словами автора «Ландшафту», у нього останнім часом почали «складатися непрості стосунки». Історичний ландшафт теж змінюється…