Виноградов та Купчевський: майже святі

14:37
575
views
фото Ігоря Демчука, «УЦ» / фото Игоря Демчука, «УЦ»

Вперше у нашому регіоні це сталося у 2013 році – канонізовано священника. Так про цю подію писала «УЦ»: «17 вересня в Кафедральному соборі Кіровограда буде прославлений у лику святих юродивий старець Данило Єлисаветградський, який у ХVIII столітті подарував жителям сьогоднішньої Великої Балки джерело питної води… Три дні, стоячи на камені, підносив старець свої молитви до Бога, і в цьому місці забило з землі джерело! Сьогодні джерело блаженного Данила є однією з визначних пам’яток Кіровограда…»

Довідка «УЦ». Канонізація – зарахування Церквою подвижника віри та благочестя до святих через акт вищої церковної влади, за допомогою якого узаконюється його вшанування Церквою як святого.

 

Слава Богу! У лику святих незабаром будуть прославлені два священнослужителя, які жили, служили Богу та людям на нашій землі. Нашій – для тих, хто вважає себе або уродженцем, або таким, що приїхав і полюбив цей край: Єлисаветградсько-Зинов’євсько-Кіровсько-Кіровоградсько-Кропивницький…

Серед нас, поряд з нами, живе Олександр Мануйлов, добрий сім’янин, який підтримує бізнес дружини («Жираф-клаб»), але вже багато років є істориком Кіровоградської єпархії Української православної церкви. Від нього ми дізналися, що до канонізації в образ святих готують (вибачте за світськість) двох померлих священнослужителів. І не останню роль у цьому відіграє саме він, Олександр Мануйлов. Він проробив колосальну роботу у пошуках істини та доказів того, що ці два священника мають бути канонізовані…

Коментувати та доповнювати промову Олександра немає сенсу. Це було цінне та цільне інтерв’ю: питання – відповідь.

– Олександре, у нашому регіоні знову канонізація. Відразу два священнослужителя? Дуже цікавою є історія цих людей. Чому вони мають бути канонізовані?

– На початку 2000-х років на той момент священник Спасо-Преображенської церкви протоієрей Євген Назаренко показав мені на Кущівському цвинтарі дві могилки убієнних протоієреїв Миколая та Платона. Їхні прізвища на той момент не були відомі. На ці могилки свого часу вказала місцева мешканка Катерина Степанівна Бородінова, батьки якої були безпосередніми учасниками поховання священників. 2007 року я зустрівся з Катериною Степанівною на цвинтарі, і вона розповіла все, що знала. Наприкінці 1931 року з різницею у кілька днів на цвинтар привезли спочатку протоієрея Платона, потім протоієрея Миколая. Причому другого привезли з дітьми, яких на возі везли ховати. Інших подробиць вона не знала.

Постало питання про пошук більш детальної інформації, і я звернувся до архівів. Спочатку працював у кіровоградському, знайшов матеріали, що мене цікавили. З’ясувалося, що в архіві громадських об’єднань у Києві знаходиться справа від 1931 року, яку СБУ розсекретила й передала в архів на зберігання. Я поїхав туди, щоб ознайомитися з матеріалами.

З’ясувалося таке. У січні 1931 року по всій Україні було проведено спецоперацію ГПУ під кодовою назвою «Ультраправославні». Канонічне духовенство православної церкви звинуватили в участі в антирадянській контрреволюційній організації. У ході операції відбувся масовий арешт священнослужителів. У Зинов’євську арешт відбувся у ніч проти 15 січня. У місті було заарештовано близько 20 священників. Такі ж рейди були й по області. Заарештованих звозили до ДОПРу та вибивали з них свідчення. Зрозуміло, що всі заперечували антирадянську діяльність, з них знущалися: не дозволяли спати й навіть сідати, і це тривало цілодобово. Люди фізично ламалися та підписували зізнання.

Зі справи стало відомо, що прізвище отця Миколая – Виноградов. Він був настоятелем Свято-Петропавлівської цвинтарної церкви, яка знаходилась у нинішньому районі вулиці Полтавської, де зараз розташовані склади та бази. А отець Платон був настоятелем Кафедрального собору, раніше – Грецька церква. Прізвище – Купчевський.

Мені вдалося знайти їхні біографії. Отець Миколай народився в Тирасполі в 1868 році. Після закінчення кількох світських навчальних закладів вступив до духовного училища, потім до духовної семінарії. Познайомився з дочкою священника Олександрою Іванівною Фіалковською, і вони створили сім’ю. По закінченні семінарії він був посвячений і направлений в один з приходів Херсонської губернії, а пізніше, у 1900 році, його перевели до Троїцької церкви нашої Лелеківки. Там прослужив три роки. Потім були Глодоси. А 1912 року його було переведено до Єлисаветграда – настоятелем Петропавлівської церкви.

фото Ігоря Демчука, «УЦ» / фото Игоря Демчука, «УЦ»

Це був ревний пастир. Освічений, він мав дар слова та величезний авторитет не тільки в місті, а й на всій території нинішньої Кіровоградської області. Багато священників із сіл приїжджали до нього радитись з різних питань. Дуже шанований був священник.

У сім’ї було три дочки та син. Останнім часом вони мешкали в будиночку при Петропавлівській церкві. Цей будинок священника зберігався до 80-х років. Багато сучасників пам’ятають, що там був кінотеатр «Хроніка».

Отець Платон походив із сім’ї церковного дяка. За національністю – росіянин, народився в Очакові. Закінчив Херсонську духовну семінарію. Одружився також із дочкою священника. Спочатку був направлений до села Кардашівка Єлисаветградського повіту, потім до Любомирки, а в1900 році був переведений до Грецької церкви Єлисаветграда – спочатку був священником, потім настоятелем.

Отець Платон тривалий час виконував обов‘язки місіонера повіту. Крім хорошої богословської освіти, мав дар переконання, був промовистим, дипломатичним. Єпархіальне начальство направляло його в села, які були заражені сектантством. Він багато людей вивів із сект та привів до православ’я, за що неодноразово був відзначений та нагороджений Херсонською єпархією.

Часто отець Платон возив людей у ​​паломництво – у місця, де були святині. Про це були публікації у «Херсонських єпархіальних відомостях».

З приходом радянської влади, коли стався більшовицький переворот 1917 року, церкву відокремили від держави, і її становище посилилося, почався тиск. І отця Платона, і отця Миколая неодноразово звинувачували, заарештовували, тримали під вартою по два-три місяці, потім, через брак доказів, виправдовували.

У 1923 році до Єлисаветграду прийшло обновленство. Обновленський рух підтримувала радянська влада, щоб витіснити канонічну церкву та священників, яких вони називали «тихонівцями». Тому що вони шанували патріарха Тихона й дотримувалися канонів церкви, які були від хрещення Русі. Обновленці не шанували патріарха, відступили від певних канонів та співпрацювали з радянською владою.

Потроху за підтримки совєтів обновленці спочатку захопили Успенський кафедральний собор, який був на місці міськвиконкому. Це була велична будівля, яка на півдні України поступалася лише одеському кафедральному собору. Він був шестипрестольний, чудово прикрашений, вміщував до двох тисяч людей.

Перед захопленням собору обновленцями було вилучено церковні цінності. Не обійшлося без скандалів та протестів, п’ятнадцять віруючих було засуджено за перешкоду вилученню. Влада була невблаганна, тому справа обновленців тривала. Коли собор був захоплений, соборне духовенство перейшло до церков, які ще залишалися канонічними. Але протягом двох років поступово обновленцям було передано Преображенську церкву, Знам’янську на Биківському цвинтарі, а Грецьку та Вознесенську на Кущівці було передано автокефальній церкві. І вийшло, що все духовенство перейшло до Петропавлівської церкви, де настоятелем був отець Миколай.

ГПУ часто писало скарги на Купчевського, Виноградова та інших, звинувачуючи їх у перешкоді розповсюдженню обновленства. А люди слухалися священників, бо ті мали авторитет. У 26-му році отця Миколая заарештували на два місяці, звинувативши у спекуляції релігійними почуттями.

Справа в тому, що на Петропавлівському цвинтарі була могила старця Данила. Це святий, який жив наприкінці XVIII – на початку XIX століття. З 1860-го ця могила стала особливим місцем паломництва. Там сталося диво зцілення дівчинки, яка не ходила від народження. Чотирирічна Олександра Яковлєва з Павлограда не ходила. Її мати старанно молилася за зцілення дочки. Якось уночі перед нею став старець у лахмітті й сказав: «Їдь у Єлисаветград, знайди на Петропавлівському цвинтарі могилу старця Данила та помолись там Богові».

Вона прокинулася, зрозуміла, що це не плід хворої уяви, а конкретний знак, Боже одкровення. Найняла карету, приїхала до нашого міста, знайшла цвинтар, церкву, спитала, і сторож повів її до могили старця. Вона повернулася додому й наступного разу поїхала вже з дочкою.

Ми в московському архіві знайшли документ, що свідчить про те, що 19 липня за старим стилем 1860 року вона приїхала з донькою, найняла священника Петропавлівської церкви, прийшли на могилу старця Данила й почали служити панахиду. Дівчинка сиділа на могилці. І наприкінці панахиди чотирирічна дитина, що не ходила від народження, встала й пішла до карети…

Звістка про це диво облетіла не тільки Єлисаветград, губернію, а й сусідні території. З того моменту розпочалася активна проща. Документи свідчать, що прочани їхали з Київської, Полтавської губерній. Люди брали землю з могили, відколювали шматочки хреста, щоб забрати з собою. З метою це припинити над могилою поставили каплицю.

Коли отець Миколай став настоятелем церкви, дізнався про цю святиню, почав служити молебні, панахиди біля цієї могили. І йшла Божа допомога – люди отримували зцілення. Як то кажуть, до порожньої криниці люди не йдуть. Ішла поголоска, була допомога, паломництво тривало, владі це не подобалося, і отця Миколая заарештували, звинувачуючи в тому, що він користується релігійним невіглаством мас, спекулює на релігійних почуттях. Довести вину не змогли й відпустили.

А вже 31-го року сталося те, що сталося. Заарештоване духовенство тримали у в’язниці з січня до грудня, систематично знущаючись. Чотирнадцятого грудня 1931 року відбувся суд, який усім священникам виніс вирок. Їм пояснювали так: якщо не підпишете зізнання щодо участі в контрреволюційній організації, вас розстріляють. Підпишете – зішлють на три-п’ять років, повернетеся й житимете своїм життям. Зрозуміло, що багато хто підписував.

У кримінальній справі збереглися протокол судового засідання та вирок. І до справи було прикріплено листочки по кожному священнослужителю: коли й куди етапували. Листочки були по всіх, крім протоієреїв Миколая та Платона. З’ясувалося, що на суді вони були, але на момент етапування якимось чином загинули. Можна припустити, що не здалися.

У 2017 році з благословення митрополита Іоасафа було проведено ексгумацію тел. Тіла були підняті, перекладені в раки (труни), перевезені до монастиря на Балашівці. Документи щодо них були передані на канонізацію, їх має розглянути Священний синод. Якщо він прославить, останки будуть визнані святими мощами та виставлені для поклоніння віруючих.

Предстоятель Української православної церкви отець Онуфрій розглянув це питання та сказав, що треба почекати. Минуло два роки. Усі документи були вивчені, і комісією з канонізації святих ухвалено рішення про просая и та Платона.

Ми намагалися знайти родичів священників, але марно. Фотографію отця Платона знайшли, причому в досить непоганій якості. А отця Миколая – лише на груповому фотознімку.

Урочистість прославлення відбудеться 6 лютого. Після цього мощі отця Платона будуть виставлені у Кафедральному соборі, де він був настоятелем, а отця Миколая – у Свято-Єлисаветинському монастирі.