Наш колега Олександр Шулешко на новорічні свята з’їздив до Польщі. З березня минулого року там перебуває його родина, її жіноча частина: дружина, донька й три онучки. Ми, звісно, розпитали його про подорож.
– Почну з дороги. Те, що було на території України, на жаль, жахливо. Це був рейсовий автобус, не пристосований для далеких поїздок. Старий, без зручностей, їхати сидячи кілька годин було важко. Ближче до кордону нас пересадили в інший автобус – з категорії тих, якими можна пересуватися Польщею. То був зовсім інший рівень комфорту. Оскільки водії в дорозі затрималися, вибилися з графіку, а на кордоні в зачиненому автобусі ми сиділи близько чотирьох годин. Нарешті перетнули кордон. Заїхали на територію Польщі в нормальному автобусі, далі – казка, далі – Європа.
Пасажири – в основному жінки з дітьми. З розмов було зрозуміло, що в Польщі працюють, на свята приїздили додому, до рідних. Тепер поверталися до роботи. Я їхав на кілька днів до своїх дівчат. У Катовіце була пересадка. Вражений, як зручно налагоджений графік руху автобусів та поїздів, яка продумана логістика.
Ми з родиною заздалегідь орендували будиночок у Татрах, біля міста Закопане, на гірськолижному курорті. Дітям хотілося покататися на лижах, а я можу спуститися з гори у власному стилі – «лавиною». Тому щоранку брав фотокамеру та йшов у гори. Неймовірна краса! Звісно, не відмовляв собі у задоволенні поплавати в басейні, посидіти в сауні.
І я відпочив, відволікся, і мої рідні. Вони майже рік ніде не були, окрім місць, де живуть. Дружина з двома доньками сина живе у готелі міста Забже. Там, у готелі, і працює, і їм виділили номер, де живуть. Донька з ще однією нашою онучкою живе під Варшавою. Її чоловік, наш зять, диспетчер в аеропорті Одеси, тому польська авіаційна профспілка орендує для них житло. За програмою ООН безкоштовно відвідують курси польської мови. І на дітей отримують фінансову допомогу, за що полякам велика вдячність.
Звісно, я спілкувався з поляками. Було цікаво, як вони ставляться до всього, що відбувається в Україні, до наших біженців. І вони різні, і поїхали туди різні українці. Є такі, що чекали в усьому «шари», начебто їм всі винні. Багато з них вже повернулися додому. І є вдячні за прихисток, розуміння, вони не прагнуть сидіти на шиї в сусідів, а йдуть працювати, не цураються роботи.
Поляки цінують наших робітників, їхню працьовитість, відповідальність, чистоплотність, хазяйновитість. Я чув багато схвальних відгуків про українців, що влаштувалися на роботу. Співчувають нам з приводу війни, усе правильно розуміють. Щоправда, одного разу я зіткнувся з поляком, який, вірогідно, з колишніх «Штазі». Чистою російською мовою він розказував, що нам треба забути про Крим і відмовитися від Донбасу. Бо, мовляв, через нас у них ціни виросли. Я йому відповів, що в такому випадку російські танки вже були б у нього на подвір’ї. Не знаю, чи все правильно він зрозумів, але «політінформація» на цьому закінчилася.
Усі мої дівчата хочуть якнайскоріше повернутися додому. Але, враховуючи ситуацію, поки що залишаться там. Онучки неповнолітні, найменшій чотири роки, ми не можемо ризикувати їхніми життями. І багато українців хочуть повернутися. На жаль, не всім є куди – домівки знищені…
Дивився на поляків і по-доброму їм заздрив. У них немає комуністів та ОПЗЖ. Вони розбудовують країну й допомагають нам. Вони вірять керівництву країни, знають, що буде завтра, планують, мріють. Мабуть, висловлю крамольну думку, але, може, війна навчить державних мужів, суди, податкові діяти справедливо й чесно. Інакше заради чого такі жертви?
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих