Володимир Босько: «Не знаю, яким буде краєзнавство далі»

00:49
875
views
фото Олександра Шулешка, «УЦ».

Порадував і засмутив Володимир Босько. Він таки прийшов минулого тижня в бібліотеку імені Чижевського на презентацію свого чергового «Історичного календаря Кіровоградщини», виданого коштом «Імекс ЛТД» (цього року обійшлося без бюджетних асигнувань – війна ж). Ми, запрошені на захід, зустрічі з автором зраділи, бо пам’ятаємо, як деякі попередні випуски з цієї серії представлялися без його участі – Володимир Миколайович не любить публічності. А засмутив він тим, що повідомив: цьогорічний випуск – завершальний.

Це вісімнадцята книжка з «Історичних календарів» Боська. Складаються вони головно з біографічних довідок про видатних особистостей, нерідко світової величини, чиї життя більшою чи меншою мірою пов’язані з нашим краєм. За кожною довідкою – велика робота автора. Про причетність до Кіровоградщини багатьох фігурантів довідок ми нічого й не знали б, якби не Босько.

Наприклад, директорку ТОВ «Імекс ЛТД» Тамару Самиляк у цьому випуску зворушила інформація про Миколу Білуху (1923 – 2015), який до Другої світової війни навчався в Кіровоградському педінституті. За Сталіна його звинуватили в українському націоналізмі й засудили до довічного заслання в Сибір. Відбувши в таборах більше 10 років, Білуха став видатним економістом. Працював у виші, де у вісімдесяті роки навчалася Тамара Самиляк. Вона пам’ятає його:

– Микола Тимофійович викладав нам бухоблік, носив вишиту сорочку, говорив українською.

Крім біографічних довідок, Боськові «Календарі» містять розлогі, іноді полемічні краєзнавчі розвідки. У цьогорічному випуску таких декілька. В одній ідеться про батька автора. Назва статті: «Шість іпостасей Миколи Боська: німецький поліцай, український буржуазний націоналіст, в’язень-смертник, фронтовик-червоноармієць, комуніст, антикомуніст».

– Ця робота настільки мене виснажила, що, коли її завершив, відчув, що виконав певну місію, – сказав Володимир Босько на презентації. За його словами, цією статтею він ще й виконав синівський обов’язок.

На початку статті – зауваження про те, що батько не розповідав рідним про пережите в нацистській окупації. Цю тему Микола Босько (1924 – 1985) порушував тільки в спілкуванні з найближчими друзями. Хоча він і про Велику Вітчизняну війну, за участь в якій нагороджений орденом Червоної Зірки, не любив згадувати.

З його розмов з товаришами Володимир і дізнався, що батько 18-річним юнаком, засуджений німцями до страти, з іще двома смертниками втік з кіровоградської в’язниці СД. Минули десятиліття, і Босько-молодший побачив документальні підтвердження тієї історії. А саме – датовану 1954 роком справу про виключення Миколи Боська з КПРС, яка збереглася в обласному архіві. Виключили його з партії за серйозним звинуваченням: у райком надійшли «сигнали» про те, що «приховав від партійних органів про свою службу в німецькій поліції під час окупації та належність до буржуазної націоналістичної організації». Микола Босько скаржився на рішення бюро райкому у вищі інстанції, навіть першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову писав. Із цих скарг і стає зрозумілим, що трапилося з Миколою Боськом в нацистській окупації.

На початку 1942 року окупанти масово відправляли кіровоградську молодь в Німеччину. Для хлопців альтернативою було вступити в навчальний поліцейський батальйон. Микола, послухавшись старших, і вступив туди. Якось, вартуючи на аеродромі військовополонених, випустив їх у поле, щоб нарвали кукурудзи, ті втекли. За це німці його покарали місячним арештом. Перебуваючи на службі в поліцейському батальйоні, Босько познайомився з учасниками місцевої української націоналістичної організації, яка боролася з окупантами. Ця обставина і зблизила Миколу з націоналістами. Він виконував деякі їхні доручення, зокрема давав їм вдома прихисток на ніч. Останнє було таке: забрати в такому-то місці націоналістичну літературу та сховати вдома. Виконати доручення не вдалося, Боська арештували німці. Через чотири місяці окупанти засудили до страти його та ще двох, причетних до української націоналістичної організації. Десять місяців вони провели у в’язниці СД. У жовтні 1943 року Босько та його співкамерники, скориставшись переданою їм з волі пилкою, наважилися на втечу.

З дванадцятьох втекли троє, у тому числі Босько. Опинившись на волі, він переховувався, поки в Кіровоград не увійшла Червона армія. У січні 1944-го Микола вступив в її лави, брав участь у боях, тричі поранений. Проходячи 1945 року перевірку органами держбезпеки, розповів про службу в поліції, про зв’язок з українськими націоналістами, про ув’язнення й втечу. Йому порадили про все це забути. Демобілізувавшись 1946 року, Микола Босько повернувся на Кіровоградщину. Одружився, працював бухгалтером, вступив у КПРС. Про пережите в окупації нікому не розповідав. Поки 1954-го року в райком не надійшли «сигнали»…

Описуючи цю історію, Володимир Босько наголосив, що розповіді його батька про втечу з тюрми СД, зафіксовані в скаргах у партійні інстанції, дуже суперечать версії, яка стала офіційною в повоєнні радянські часи. Полягає вона в тому, що організував втечу в’язнів підпільний обком партії на чолі зі Скирдою. До речі, Володимир Босько чув від батька та його друзів глузування: «А пам’ятаєте Скирду, який вільно гуляв містом, а люди жартували: “Підпільний обком іде, ховайтеся”?»

Також Володимир Босько спробував з’ясувати, як після війни склалися долі батькових товаришів, яким теж вдалося втекти з в’язниці СД. Один аж з Воркути прислав телеграму-співчуття рідним Миколи Боська, коли того в жовтні 1985 року не стало. Володимир Босько не бачить нічого дивного в тому, що людина, причетна до націоналістичного підпілля, опинилася у Воркуті. «Усі дороги ведуть на Воркуту», – стверджував й історик та публіцист Павло Негретов. До речі, теж уродженець Єлисаветграда. Про нього Босько теж писав.

А починав займатися краєзнавством він наприкінці 1980-х, працюючи в картинній галереї.

– В архіві вивчав матеріали про вечірні рисувальні класи при Єлисаветградському реальному училищі. Тоді ж змінилося керівництво архіву. Директором став Сороковий. Я саме працював у читальному залі, як зайшов Сороковий. Тепло привітався, пригостив усіх морозивом і сказав своїм дівчатам: «Ось заради оцих людей у читальному залі ми існуємо. Тому давайте їм документи, які попросять», – згадав Босько на презентації «Історичного календаря».

Дослідивши тему про єлисаветградські рисувальні курси, він почав замовляти в архіві матеріали навмання. Якось натрапив на документи про радянський концтабір, який діяв у Єлисаветграді в 1920-і роки.

– Перед цим прочитав у Солженіцина, що інформації про радянські концтабори майже немає. І раптом – така удача. За копіювання документів в архіві брали шалені гроші. Тому переписував кульковою ручкою. Пів мішка вдома є переписаного про концтабір. Виявив документи про наш край часів УНР. Безліч бланків, документів з печаткою, де значиться місто Єлисавет. Підготував публікацію, що в часи Грушевського й Винниченка місто називалося Єлисавет. Через кілька днів на телебаченні зібралися історики, випускники університетів, казали, що Босько вигадав. А виявилося, що я правий. Натрапив на архів історика Якова Шульгина. Його син Володимир Шульгин, один з героїв Крут, народився в Єлисаветграді. Є матеріали, за які не соромно.

Висловився Босько і про перспективи краєзнавства:

– Не знаю, яким буде краєзнавство далі. Після цієї війни страшної. Ми чотириста років у складі Росії. І що ж досліджувати, що вивчати? Український визвольний рух – само собою. Прощаємося з минулим.

Обласні чиновники, які взяли участь у презентації, висловлювали сподівання, що Володимир Босько ще передумає й продовжить серію «Календарів».

Завершилася зустріч під пісню «Червона калина». Про її стосунок до нашого краю – теж у цьогорічному «Історичному календарі» Володимира Боська.