Сергій Притула: «Артист має бути голодним. У прямому сенсі цього слова»

Сергій Притула вдруге привіз своє «Вар’яти-шоу» до Кропивницького. Повна зала філармонії та дві години сміху, ні, нестримного реготу – концерт вдався.

Притула створив «Вар’яти-шоу» 2010 року в Тернополі. Спочатку команда виступала лише в західних областях, але з часом стала популярною в усій Україні. Шоу успішно транслюється на «Новому» каналі, «вар’яти» регулярно гастролюють, у тому числі й за кордоном. Уперше в Кропивницькому вони побували 17 жовтня 2016 року, а рівно через рік і один місяць, 17 листопада 2017-го, привезли в місто нову програму.

Розповідати про концерт? Це треба бачити, відчути атмосферу, відбити собі долоні, аплодуючи. Тому стежте за розділом «Афіша» на сайті uc.kr.ua, щоб не проґавити наступний приїзд. Ну а поки до вашої уваги – розмова журналіста «УЦ» з Сергієм Притулою: головний «вар’ят» знайшов кілька хвилин перед виступом для спілкування.

– Сьогодні – нова програма «Вар’яти-шоу»…

– Ми кожного разу, приїжджаючи кудись, привозимо нову програму.

– Це традиція така?

– Та ні. Ми ж не музиканти – коли люди йдуть на концерт, щоб послухати улюблені пісні. Гумор потребує постійного оновлення. Єдине, що ми першого листопада вже вийшли в ефір з новим сезоном «Вар’яти-шоу» на «Новому» каналі, тому підозрюю, що відсот­ків п’ятнадцять – двадцять нового матеріалу хтось уже бачив.

З іншого боку, глядачі іноді кажуть після концерту: о, а я думав, що ви оту мініатюру покажете. Тобто люди хочуть побачити ще раз те, що бачили, наприклад, по телевізору.

– А є різниця?

– Різниця є, на концертах – завжди живіша атмосфера. Цей приїзд у Кропивницький – у ме­жах всеукраїнського туру, як і торік. Ми ввійшли в фінальну стадію, попереду – ще близько двадцяти виступів до кінця року.

Приїхали ми в Україну після того, як відбули кілька концертів у Канаді. Мало бути ще п’ять міст у Сполучених Штатах Америки. Але міграційна служба США не дала погодження на нашу робочу візу. Це був величезний цирк. Ми заздалегідь подали всі папери, підготувалися та були абсолютно спокійні. Нічого не віщувало біди. І тут нам кажуть: ми не можемо погодити вам візи. Чому? Виявляється, ми недостатньо серйозно аргументували, навіщо нам робоча віза. Ми підкріпили своє прохання листом від консула США, міністра культури України, але це все також завернули. Наш адвокат рвала на собі волосся, подала третю апеляцію. Її фізично не встигали розглянути. Тому ми скасували – перенесли, вірніше, - п’ять концертів у США. При тому, що вже було продано понад три тисячі квитків. Для наших прихильників у США це була достатньо неприємна новина.

А от у Торонто й Монреалі все пройшло прекрасно. У Торонто було близько тисячі глядачів, у Монреалі – трохи менше, але там і українська громада менша. Потім, коли вже поверталися до України, на пересадці в Стамбулі, отримали відповідь від міграційної служби Штатів.

– Невже погодили робочі візи?

– Так! Наш кейс передали до Посольства США в Україні. Ми сходили туди на співбесіду та забрали паспорти з робочими візами.

– Будете знову летіти?

– Ми й не говорили в Америці, що скасовуємо концерти, просто перенесли їх на невизначений термін. Зараз цей термін уже визначений – кінець січня – початок лютого наступного року.

– Читав, що ви під час зйомок принципово не їсте. Звідки така філософія і навіщо так себе мучити?

– Це не філософія, а фізіологія. Особливості моєї фізіології. Знаєте, я завжди, коли був трохи молодшим і чув фразу, що артист має бути голодним, думав, що це в контексті того, що бідний. Потім зрозумів: ні фіга, мова не про матеріальну складову. Я, коли наїдаюся перед роботою чи в перерві, автоматично хочу спати. Нічого робити не хочу. А щоб я міг якісно виконувати свої обов’язки, маю бути легким, збудженим і навіть – у хорошому сенсі – дещо агресивним. Усі ці фактори з повним шлунком неможливі. Все, що мені треба під час роботи, - вода й кава.

– Ви в Кропивницькому – не вперше. Бачили щось, крім зали?

– У центрі трохи гуляв. Під час минулого заїзду був у гостях у хлопців з третього полку. Екскурсію там мені провели, чаєм напоїли… Але щоб розігнатися та розказувати: Боже, як я люблю ваше місто, я завжди сюди повертаюся, і в мене є улюблені місця… Ну от сьогодні ми приїхали в Кропивницький близько сімнадцятої. Тут, у філармонії, я був близько вісімнадцятої. Звідси повернуся в готель, а о десятій ранку завтра вже виїжджатимемо на Миргород. Тому місто я бачу здебільшого крізь шибку нашого службового бусу. Єдині справжні враження – це ті, що залишаються від публіки в залі. Глядач – це дев’яносто відсот­ків усіх наших вражень.

– До речі, про Миргород. Пишуть, що там погано квитки на ваш концерт продаються…

– Насправді вже не так погано, як нам здавалося. У коментарях до посту на «Фейсбуці» якась людина написала, що останнім часом у Миргороді в людей не надто хороші справи з фінансами. Для себе я ще іноді пояснюю ці речі тим, що є ще певні традиції в тих чи інших містах щодо придбання квитків. Скажімо, в містах, де концерти часто скасовуються.

Ми просто прозріли, коли дізналися, що в Миргороді скасували концерт Олега Винника. Почали копати трошечки, вийшли на організаторів. Виявилося, що там зал – тисячник – навіть на третину не був розкуплений. Виконавці такого калібру, як Винник, не можуть собі дозволити виступати в порожньому залі. У нас, «вар’ятів», інший підхід. Ми виступаємо, навіть якщо в залі є десять чоловік, п’ять, один. Людина придбала квиток і хоче прийти на наше шоу – значить, треба відпрацювати для неї. Це не проблема людини. Ми от виступали в Ужгороді, в залі було дванадцять чоловік. Нас шістнадцять загалом приїхало, а в залу прийшли дванадцятеро. Але ж це не їхня проблема, це наш клопіт: не донесли інформацію до людей, погано рекламну кампанію провели, неправильну точку для виступу вибрали. Тому ми й не збиралися нічого там у Миргороді скасовувати, але станом на сьогоднішній день там уже більше, ніж півзали. Тобто немає ніякої біди, є традиція купувати квитки в останній день.

Точно так само свого часу було в Тернополі. П’ятнадцять років тому я робив там концерт «Уездного города». Зал академії, де я був директором центру молодіжних ініціатив, мав сімсот п’ятдесят місць. За день до концерту було продано триста п’ятдесят квитків. У день концерту – ще триста п’ятдесят.

– Зазвичай, артистам після виступів дарують квіти. Може, був якийсь оригінальний подарунок, що запам’ятався?

– У сенсі отримання квітів у мене виняток. У нас – чоловічий колектив, чомусь вважається, що не пасує дарувати квіти чоловікам. А я з цим не погоджуюся. Я особисто обожнюю квіти – така от не зовсім притаманна чоловіку філія. Люблю, коли мені дарують квіти, і вважаю, що це прекрасно – вийти з букетом після виступу. Слава Богу, останнім часом глядачі ніби відчувають це і не скупляться на якихось пару ромашок.

А так усяке різне дарують. Наприклад, букет зі шкарпеток. Це ж людина сиділа, морочилася, ці шкарпеточки у вигляді бутончиків якось там крутила. Ще стало модно дарувати овочеві букети з перців, помідорів, яблук, кабачків, сулія самогонки ще може бути всередину втиснута. Іноді люди думають: ну хлопи ж, треба відпочити після концерту. В Ужгороді чоловік виніс на сцену літру «Абсолюту». Я, чесно кажучи, трохи офігів від цього, але так людина захотіла – так зробила.

Найоригінальніший подарунок після концерту був першого квітня цього року. Ми давали два концерти в Дніпрі. У перерві під гримірку прийшла дівчинка й показала нам татуювання на животі – логотип «Вар’яти-шоу». Я сказав хлопцям: «Усе, пацани, ми стаємо культовими. Нас б’ють татухами по тілу»…