Валерій Ланецький: «Сцена – це пігулка, що лікує»

Так сталося, що наша перерва в знайомстві театрального глядача-читача «УЦ» з акторами музично-драматичного театру ім. Кропивницького вже надто затяглась, і ми вирішили поновити цю рубрику. Як завжди, головний режисер театру Євген Васильович Курман обирає декілька кандидатур, які заслуговують окремого знайомства із собою своїх шанувальників. Першим у черговій компанії достойників виявився Валерій Ланецький. Тож знайомтеся!

– Валерій Ланецький з’явився в театрі напередодні 2013 року, - розповідає Євген Курман. - Осінній сезон 2012-го ми вже відіграли, і на Новий рік ставили «Пригоди Буратіно». Як завжди, у театрі не вистачає чоловіків, і тоді Ірина Дейнекіна порекомендувала нам свого учня, який був активним учасником театру «Резонанс». Людина, безумовно, дуже здібна, дуже організована, занурена в професію. Спочатку він побігав собачкою в «Буратіно», а потім потихеньку підійшла дуже серйозна робота. Ніхто не думав, що я доручу йому головну роль – Стецька у «Сватанні на Гончарівці», адже всі звикли, що Стецько, як у кіно показують, - це щось таке товсте, пухке… Його у фільмі грав Михайло Крамар тоді ще молодий, і Кропивницький грав, а він теж солідний дядько був. Якось всі звикли до такого стереотипу. Але я вірив, знав, що Валєра зробить цю роль.

Пройшло начебто небагато часу, але почалася серйозна робота. Він прекрасно зіграв Трєплєва в «Чайці», навіть незважаючи, що там трактовка була непроста. Валєра пішов навчатись, хоча тоді ця проблема не стояла так гостро, як зараз (вимога контрактної системи передбачає спеціальну освіту в акторів). Він першим проторував шлях у Харків для театру корифеїв. Але ви знаєте, це теж сприяє популяризації нашого театру. Адже тепер у Харкові, серйозному театральному місті, почали з’являтися актори кропивницького театру, які приходять туди зі своїм досвідом, якого вони набувають у наших виставах, і вони користуються там неабияким авторитетом.

Але повернемось до Валерія: він надзвичайно перспективний, і, коли йому прийде час вирватись зі свого амплуа (він комік з одного боку й соціальний герой – з іншого), якщо йому вдасться знайти ще якусь грань творчу, акторську, він буде взагалі дуже багатоплановим артистом. Але я впевнений, що це буде, адже він сам ставить перед собою якусь мету – він опановує навички балетні, почав співати. Тобто все складається так, як має бути: виростає сильний актор.

Після короткої, якщо можна так сказати, передмови, як завжди, Євген Васильович залишив нас наодинці, і ми почали нашу розмову.

– Валерію, коли я готувалася до інтерв’ю, то зайшла на вашу сторінку у «Фейсбуці» й побачила три напрямки у вашому житті – медицина, психологія й театр. А чому театр переважив?

– У мене в житті з дитинства було кілька бажань. Я хотів бути масажистом, і мені це вдалось. Потім я захопився психологією – і освіту здобув. І, звичайно, артист – зараз я працюю в театрі. Тобто всі три мої мрії дитинства тим чи іншим чином здійснилися.

Навчаючись у медичному коледжі, я потрапив до театру «Резонанс», адже і в школі приймав активну участь у всіх заходах, і в коледжі, так би мовити, зі сцени не злазив. Соромно зізнатись, але під час навчання медичній справі я більшу частину часу проводив у актовій залі. Хоча не можу сказати, що мій червоний диплом – це якась фальсифікація. (Сміється.) У нас була така творча компанія, і ми завжди брали участь у якихось студентських конкурсах, навіть якісь страви готували. Ми робили невеличкі сценки, і багатьом це подобалось. Ми завжди були якщо не переможцями, то в числі перших. Коли я ще вчився в коледжі, почув, що набирають акторів у молодіжний театр «Резонанс», пройшов прослуховування й був прийнятий. Це була моя стежка в акторську кар’єру.

Після закінчення коледжу я працював медсестрою (сміється), потім було фізіотерапевтичне відділення обласної лікарні, де я здійснив свою мрію – став масажистом. Пропрацював там п’ять років і паралельно займався в театрі «Резонанс», що дало мені базу й розуміння акторської майстерності. І раптом мені поступила пропозиція спробувати себе в професійному театрі. Я пройшов прослуховування – і ось я тут.

– Наскільки вам зараз допомагають ваші знання медичні й психологічні?

– Дуже приємно, коли на сцену виходять люди й кажуть: «Ви ж у обласній лікарні працювали! Ми вас пам’ятаємо!» (сміється). Але щодо медицини, я знаю, що сцена – це така пігулка, яка лікує: коли в тебе температура 38, це не є приводом для невиходу на сцену. Це перевірено вже багато разів, у тому числі на мені, що після вистави стан покращується й температура нормалізується. З чим це пов’язано – чи з тим, що ми активно рухаємося, чи з чимось іншим, не знаю. Тобто сцена лікує. Ну й знання з психології часто стають у пригоді, коли працюєш над роллю.

– Дуже цікава ваша робота у виставі за п’єсою Ясміни Рези ART – такого собі трошки дивакуватого любителя сучасного мистецтва Сержа, який придбав за шалені гроші картину – звичайне біле полотно. Які думки стосовно вашого персонажу виникали у вас під час цієї роботи?

– Позиція мого персонажа не співпадає з моєю особистою позицією (сміється)! Відштовхуючись від цього, я й будував свою роль. Таке мистецтво, умовно кажучи, я не сприймаю. Але мій персонаж у ньому знаходить щось велике, і у нього від цього є певні вібрації, його це тОркає, значить, я в правильному русі. Безумовно, за допомогою Євгена Васильовича Курмана, який дуже допомагав Євгену Скрипнику в постановці цієї вистави, вийшла така колективна праця. Ми намагалися поставити цю виставу самі, і Женя був головним, але Євген Васильович був, так би мовити, головним головного (сміється). І ось вийшло те, що вийшло: кожен з нас зміг для себе вирішити, що важливіше в житті – власні амбіції або справжня чоловіча дружба. Мені здається, гладачеві подобається наша вистава.

– Хочу трохи поговорити про «Чайку». Не знаю, чому ця вистава в нашому місті не «пішла». Може, через те, що на афішах вона називалася не «Чайка», а «П’ять пудів кохання», а може, у зв’язку із сьогоднішніми подіями на сході якось не сприйняли Чехова… І я особисто, і багато хто з тих, хто дивився виставу, побачили вас, так би мовити, іншими очами. Скажіть, будь ласка, як трапляються такі справжні, нетеатральні сльози, як у вас у кінці вистави?

– Існує безліч технік, як це робити. (Пауза.) Але я ними не володію! (Сміється.) Мені важко пояснити, як це відбувається. Не можу сказати, що я там щось грав. Безумовно, коли працюєш над роллю, над персонажем, над образом, ти все це сприймаеш на себе. І в моєму випадку, мабуть, добре це чи погано, я дійшов до якоїсь певної межі. Плюс до того там специфічна музика, яка підсилює відчуття, плюс моя партнерка Леся (Бушмакіна. - Авт.)… Багато факторів, які впливають на ту емоцію, на той пік, який у мене виходить. Я думаю, якби не було чогось, можливо, і не вийшло би так. Тобто багато компонентів, які викликають оті щирі сльози… Там, розумієте, ситуація така була, що в тому трактуванні, яке було в нас, я до цього сам фізично, емоційно дійшов. На репетиціях бувало так, що ком у горло підступає, а я його приглушую: мабуть, ні, не потрібно… Але колись я вже не зміг втриматися – і пішло. Євген Васильович мені тоді нічого не сказав, і я тільки потім зрозумів чому: це був природний фінал, до якого я сам дійшов, і це було правильно.

– Ви вже маєте досвід роботи в кіно. Як ви вважаєте, чи корисна така практика для театрального актора?

– На мій погляд, корисна. Здавалося би, актор є актор, але це різна специфіка. Не можу сказати, що я мрію цим займатися, але мені цікаво зараз, наприклад, дублювання, озвучування. Це також акторська робота, але інша. Дикторська робота – теж інша. Коли я дивлюсь кіно, то часто себе ловлю на думці, що уважно слухаю, як говорять, як подають фрази, відходять від шаблонів. Наприклад, вважається, що якщо людина сердиться, то вона кричить, підвищує голос, - але іноді в дубляжі голос спокійний, без надривів, але при цьому я розумію, що людина сердиться, її від цього розпирає, вона ледь стримується… Це така специфічна практика, і я іноді ловлю себе на думці, що було б непогано спробувати й там. Але, повертаючись до кіно як практики, як досвіду, - актор має бути багатогранним, як кажуть, синтетичним, мати багато навичків (танці, вокал), - і це корисно. Едине, що театр – це така специфічна структура, що, якщо ти зайнятий у виставах, дуже важко відлучатися, адже за тобою стоїть колектив і ти не маєш права його підвести. Тобто поєднувати важкувато. І той досвід, який у мене є, - це зйомки на території нашого міста, без виїздів. Але я повторюю: ця практика має бути, якщо це цікаво актору. Адже буває й навпаки – театрального актора влаштовує тільки робота на сцені.

– Чи можете ви назвати декілька кіно- чи театральних акторів, ролі яких вам запам’ятались, вразили вас?

– Я вже якось в інтерв’ю говорив, що це барон Мюнхгаузен Олега Янковського. На даний момент саме його виконання мене вражає, і ми можемо з дружиною щонайменше два раза на рік його передивлятись. І кожного разу, як вперше, я отримую нереальне задоволення від перегляду. Буквально вчора я розмірковував над фразою «не створи собі кумира» і зрозумів, що зараз такий час, що ми можемо бачити багато голівудських акторів, що їх набагато більше за інших (про українських я взагалі мовчу). У сучасній Україні дуже мало кіноакторів, за якими можна було б спостерігати, брати з них приклад. Ось Станіслав Боклан – він скрізь, і це майже єдиний, кого я можу так швидко назвати. І до чого я вчора дійшов? Мені, наприклад, подобається подача гумору в такого актора, як Райан Рейнольдс, мені подобається Марк Роберт Майкл Уолберг, який у комедії комік, а коли ти бачиш його в бойовиках, він зовсім не смішний, а реально крутий герой. Тобто він універсальний солдат. Ось якщо їх усіх зібрати – це було б ідеально! Тобто конкретної людини, про яку я міг би сказати, що хочу бути як він, нема.

Ось такий він – молодий талановитий актор театру ім. Кропивницького Валерій Ланецький. Якщо він подобається вам – ідіть на його вистави, не соромтесь дарувати квіти та говорити добрі слова. А якщо ви ще нічого про нього не чули – неод­мінно ідіть і знайомтесь із ним як актором. Він цієї уваги вартує!

Фото Павла Волошина, «УЦ», та зі сторінки «Фейсбук» Валерія Ланецького.