Сторінки світлої душі

«Відкриті сторінки душі» – цикл зустрічей із цікавими та відомими людьми нашого краю, які є друзями й гостями літературно-меморіального музею І.К.Карпенка-Карого. Сьогодні до нас завітав Юрій Володимирович Тютюшкін.

Бути такого не могло, щоби в ювілейний для музею та Юрія Тютюшкіна рік ми не влаштували би спільну виставку! Якщо приязнь вимірювати роками, то love-story Юрія Володимировича та літературного музею почалася ще до офіційного відкриття закладу, коли відомий збирач старожитностей став нашим провідним консультантом з питань придбання раритетних видань, світлин, старовинних меблів. Хто ж краще нього міг допомогти? Відтоді ми в зоні його дружньої опіки. Двадцять п’ять років теплих стосунків – майже срібне весілля музею та краєзнавця.

Сидимо в експозиційній залі, радимося, якою бути п’ятій, приуроченій до 70-річчя колекціонера, виставці. Ловлю себе на думці, що мій співрозмовник за більш як два десятки років мало змінився: такий самий погляд розумних очей, юнацька стрункість, доброзичливість, делікатність, інтелігентність. У зовнішності й манерах є щось від минулого століття. Навіть позаминулого, дев’ятнадцятого. Може, у цьому розгадка його уподобань: серед зібраних предметів явна перевага (він сам про це казав) на боці пожовтілих від часу листівок, особливо з краєвидами Єлисаветграда, та світлин панянок у довгих сукнях, чий вираз обличчя так контрастує з відбитком часу на обличчях століття двадцять першого.

На певному віковому відтинку людина частіше озирається назад, вдивляється очима пам’яті в себе малого, своїх близьких, які вже пішли за межу. Їхня роль у житті увиразнюється, а почуття вдячності зростає із кількістю прожитих літ. У численних інтерв’ю краєзнавець розказував про свого славного діда – орденоносця-залізничника Семена Тютюшкіна, про батька – Володимира Семеновича, машиніста потягу. Жінки з родини пана Юрія були ніби в затінку. «Усе найсвітліше в житті – від них», – каже мій візаві. І тема виставки визначилася сама собою: жінки у часі. Точніше, жінки нашого краю у часі. Але відкриють експозицію світлини особливих і найулюбленіших для Юрія Тютюшкіна жінок: бабусі, мами, дружини.

З якою ніжністю згадував Юрій Володимирович своїх бабусь Євдокію Семенівну й Наталію Іванівну, маму Надію Федотівну. Вона, уродженка села Доніно-Кам’янка на Знам’янщині, опинилася в нашому місті в 1930-х роках. Стала кравчинею. Гарний смак і професійні здібності подобалися клієнткам. Згодом, коли її чоловіка Володимира Тютюшкіна перевели працювати на залізничну станцію Помічна, місцеві мешканки дістали змогу вдягатись у сукні від класної модистки.

У Юрія Тютюшкіна збереглися журнали мод і викрійки – знаряддя маминої праці. До інтересу музейниці приєднався інтерес жіночий, і я забула про час, розглядаючи їх. А краєзнавець терпляче пояснював, як мама розбиралася в незліченних лініях викрійок, які красиві речі вона шила. О, як цікаво розглядати сторінки La Sason за березень 1887-го, паризькі моди 1896 року в ілюстрованому журналі «Нива», осінні моделі 1939-го і 1940-го років!

На фотокартках п’яти (!) поколінь родини побачимо й ювіляра. Ось він – малюк у мами на руках, солдат строкової служби, чоловік і батько.

Так склалося життя, що «сродна праця» (за Г. Сковородою), в якій наш симпатик проявляє себе найповніше, не має нічого спільного з обраною ним професією. За фахом пан Юрій – інженер, технар. Але від долі не втечеш.

Як тільки не називали Юрія Володимировича журналісти: «людина, помножена на свої захоплення», «піонер кіровоградського відкритого колекціонування»… Аби існувала медаль «Рятівник артефактів» – його б нагородили одним із перших. Аби існувало звання «Почесний дарувальник», Юрій Тютюшкін – головний претендент на нього. Здається, кропивницькому колекціонеру добре відома мудрість, звіршована Шота Руставелі в поемі «Витязь у тигровій шкурі»: «Що сховав – згубив навіки, що роздав – твоє до гроба».

Завдяки нашому другу музейна збірка примножилася листівками та світлинами Єлисаветградського земського реального училища, фотокартками його випускників, портретами єлисаветградців початку ХХ століття, краєвидами нашого міста 1960-х років, творами Афанасія Фета та Михайла Лермонтова кінця ХІХ – початку ХХ ст., книжковими виданнями 20-40-х років минулого століття. Близько сотні предметів позначені штампом «Дарунок Юрія Тютюшкіна» або «З колекції Юрія Тютюшкіна».

Жоден з кропивницьких музеїв не обділений його увагою. Тематика колекцій цієї людини настільки різнобічна, що можна знайти експонати для будь-якого заходу.

Виставка, яку спільно створюємо, п’ята за рахунком. П’ята з повністю створених на добірках Тютюшкіна. А ще ж були експозиції, що лише доповнювалися знахідками Юрія Володимировича. Наприклад, недавня віртуальна «Пам’яті національного пророка» (Шевченко у листовних картках).

В армії Юрій Тютюшкін служив у підрозділі зв’язку військового аеродрому, та з нього вийшов би непоганий розвідник. Бо гарно орієнтується у культурно-історичному просторі, вміє здобути цінні відомості й завжди повертається з трофеями. Трохи сердитий на музейників, що не встигають за ним до раптово виявлених підземель або зруйнованих старих будівель.

Близько восьми сотень раз відтворені журналістами та видавцями світлини й листовні картки з добірки «мисливця за старожитностями». Ми бачимо їх у книгах «Кіровоградщина: історія, традиції, сучасність» (2000), «На память о родном крае» (2008), «Спасо-Преображенский собор» (2005), «Маленький Париж» (2004), «Старі стіни: Єлисаветградська громадська жіноча гімназія.1860-1920» (2007), «Кіровоградщина у дзеркалі часу» (2013), «Кавалерія: від Єлисаветградського офіцерського кавалерійського училища до Української кіннотної військової школи ім. Будьоного. 1850-1930» (2015), «Історичний календар Кіровоградщини» (2018) та ін. За ілюстративний матеріал до книг, видань та публікації в пресі Юрій Володимирович удостоєний в 2015 році обласної краєзнавчої премії імені Ястребова в номінації «Популяризація історико-культурної та природничої спадщини краю, розвиток музейної справи».

Цікавлюсь за старою музейнофондівською звичкою, як у звичайній домівці знаходить місце для своєї колекції? Дружина не сварить? Виявляється, що все добре. І навіть окрема кімната з’явилася для «скарбів». Тепер систематизує, узагальнює, розкладає, хоч вільного часу для цього не так вже й багато. Адже працює Юрій Тютюшкін інженером міської дитячої поліклініки. А ще він член Топонімічної комісії при Міській раді міста Кропивницького та Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при Кіровоградській облдержадміністрації.

Намагаюся з’ясувати в гостя, в яких книжкових проєктах найближчим часом братиме участь. Стримано відповів, що презентація нової книги з його ілюстративним матеріалом дійсно готується, але назву збірки приховав. Мовляв, погана прикмета – оприлюднювати заздалегідь.

– Чи поділяє син ваше захоплення? – питаю наостанок.

– Він гарна людина, але колекціонування – не його покликання.

Кажуть: «Один в полі не воїн». А на ниві культури, краєзнавства – все навпаки. Музеям, бібліотекам, обласному архіву, галереї, дослідникам минувшини краю, журналістам, видавцям – усім потрібна допомога саме цієї людини. Юрій Тютюшкін «збирає» історію й повертає її людям. То якого кольору сторінки душі нашого друга? Світла душа. І вчинки відповідні.

Лариса Хосяінова, директор літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого. міста Кропивницького.