Тоталітарний мартиролог

Якщо хто не знає, мартиролог – це список визнаних святих-мучеників, імена яких наводяться в календарному порядку відповідно до дати їх мучеництва: щоб пам’ятали. Книжка Віктора Білоуса і Марини Грач називається «Мартиролог Мінчина», у ній наводяться розстрільні справи, які вів проти звичайних працівників Гайворонського депо чи паровозоремонтного заводу в 1937-38 роках минулого сторіччя оперуповноважений НКВС Лев Мінчин, якого називали гайворонським катом. Але ці справи мали одну особливість, у них фігурували люди з польським корінням, тобто йдеться про одну з численних операцій радянської охранки проти «ворогів народу», проведених за національною ознакою.

Так вийшло, що, коли в Україні вийшла ця книжка про злочини сталінського режиму, у Російській Федерації впритул наблизилися до повернення в ті часи, оскільки будь-яка згадка про «сталінський терор» зараз трактується як екстремізм, з відповідними наслідками. Більше того, товариство репресованих і політв’язнів «Меморіал», що почало працювати ще в часи СРСР і займалося питаннями як викриття, так і увічнення пам’яті жертв терору та режиму, оголошено поза законом, його активістів почали переслідувати в судовому порядку. Росія за останні два десятки років зробила різкий поворот до тоталітарних методів контролю не лише громадянським суспільством, але й в оцінці історичних подій, а також у зовнішній політиці, проводячи агресивну політику стосовно країн-сусідів, конкретно й України.

Враховуючи тенденції та історичний досвід, можна зробити припущення, що тоталітаризм не знає інших важелів керівництва, як боротьба з опозицією – політичною та економічною, що неминуче призведе до застосування методів, які практикувалися за часів сталінського режиму, тобто – шляхом репресій проти свого народу, тих репресій, які описані в книзі В. Білоуса і М. Грач. До речі, фактичний матеріал зібрано на основі архівів СБУ, свого часу переданих на зберігання до Державного архіву Кіровоградської області, де з ними автори мали можливість працювати. Віктор Білоус був провідним науковим співробітником цього архіву, він кандидат філологічних наук, а Марина Грач – керівник архіву управління СБУ в області. Автори, до речі, висловлюють подяку за сприяння у виході книги начальнику управління Олександру Наконечному.

Повернемось до головного героя книги. Лев Мінчин – це колишній співробітник НКВС, який долею обставин потрапив у Гайворон, невелике містечко з великою часткою польського та єврейського населення, проти яких почергово здійснювали репресії. Спочатку поляків фізично винищували в довоєнному Радянському Союзі, що закінчилося розстрілами кількох тисяч польських офіцерів в Катині, а потім німецькі нацисти під час окупації України знищували тут єврейське населення. За дужками якби залишається Голодомор проти українського населення, а разом з ним інших етносів, які проживали в Україні, але він постійно присутній в якості доказової бази в справах. Якщо людина згадувала голод або виправдовувала ним свої дії чи бездіяльність, це сприймалося як готовий доказ контрреволюційної агітації, який «мінчини» і йому подібні використовували сповна – адже всі були голодними й скаржилися, хоча б і в колі своїх колег.

У цій ситуації тоталітаризм проявив одну з найстрашніших своїх якостей – малесенький гвинтик репресивної машини, яким спочатку й був сержант (!) Держбезпеки, а потім молодший лейтенант Мінчин, мав необмежену владу над життям не лише окремої особи, але й всієї громади, вкупі з промисловим і соціальним секторами. Якщо екстраполювати це на сьогоднішній час, можна уявити, в якому страху жило маленьке містечко, де всі один одного знали, були родичами, колегами чи знайомими. Ви щодня бачили, як ту чи іншу людину тупо арештовували, потім вона зникала, а потім зникала й родина арештованого. Особливість Гайворона в тому, що це було, як прийнято зараз казати, мономістечко, де всі працювали на одному підприємстві – паровозоремонтному заводі чи на залізниці, яку й контролювала транспортна ВНК, надзвичайка чи прокуратура, тому в лапи силовиків потрапляли здебільшого залізничники, які ще з часів більшовицького перевороту 1917 року вважалися передовим загоном робітничого класу й були рушійною силою підривної роботи проти царської Росії. Можливо, більшовики це добре пам’ятали, тому й звертали таку увагу на залізничників, але автори книги вказують іншу причину репресій у Гайвороні. Це належність до польського етносу, з яким у Російської імперії стосунки не склалися ще в глибокій давнині, потім була свіжа образа – перемога армій Пілсудського над військами Тухачевського, які в 1920 році готувалися взяти Варшаву. Автори вказують і на іншу причину, яка здається більш аргументованою – винищення етносів, які б могли стати опорою для боротьби сусідніх країн проти СРСР. Але була ще одна причина – репресії просто знищували найменший прояв опозиційності й цим укріплювали владу більшовиків, тому під терор потрапляли всі, згідно рознарядки, у даному випадку ми маємо реальні справи громадян СРСР польського походження, які проживали в Гайвороні. І це ще не всі причини репресій, бо були й чисто економічні чи політичні – репресії були покликані перекласти провину за провали в економіці, а також у внутрішній та зовнішній політиці влади. Хто винен – шкідники та вороги народу! Ну й наведення ладу в промисловості, де панувала примусова праця, погрозами та репресіями – це була фішка більшовиків, іншими методами, наприклад заохочення, вони не оперували. До речі, коли Кагановича дещо пізніше поставили керувати залізницями країни, він наводив лад дуже просто: не буде потяга чи вагонів або не доставлять вантажі – розстріляю начальника чи машиніста, і це діяло… У тому числі й у Гайвороні, бо, на лихо місцевих поляків, тут працював оперативник Мінчин, якого не турбували процесуальні тонкощі, головне – щоб у справі було побільше звинувачень в контрреволюційній діяльності, саботажі, опору радянській владі в будь-який вигаданий ним самим спосіб. Доказова база добувалася силою, залякуванням або й обманом, мовляв, підпиши – і тобі за це нічого не буде.

У книзі наведені фотодокументи протоколів допитів, зізнань і різноманітних довідок, правда, було б краще, якби їх розмістили в уже «розшифрованому» вигляді, бо через невеликий формат видання деякі документи майже не читаються. Натомість книга містить багато статистичного матеріалу про історію російсько-польських стосунків, а також займається вивченням впливу ортодоксальної релігії на особистість самого Мінчина, хоча особливого зв’язку не простежується, скоріше навпаки.

Ще один великий розділ книги містить багатий статистичний матеріал про розвиток залізниці в Росії та її становище в описуваний період, що теж могло бути окремим краєзнавчим або навіть і спеціальним виданням.

Чого не вистачає в цій роботі, так це розділу про покарання злочинців, тобто фальсифікаторів і фабрикаторів справ та звинувачень на адресу сотень тисяч невинних людей, але в цьому вбачається подвійність стандартів «контори», згідно яких військових злочинців, винних у розстрілах євреїв і комуністів, тих же нацистів чи їхніх посібників з числа громадян СРСР, розшукували й знаходили будь-де, а винних співробітників НКВС знайти не могли, хоча й оголошували в розшук. Як таке могло бути – незрозуміло, але факт залишається фактом. Кажуть, що «контора» своїх не здає ніколи, хоча навіть приклади з книги «Мартиролог Мінчина» змушують здригатися й сьогодні.

Ми зустрілися в редакції «УЦ» з авторами – Віктором Борисовичем Білоусом та Мариною Валеріївною Грач.

– Чия ідея, хто з вас головніший?

М.В: – Головніший Віктор Борисович.

В.Б: – Так, ідея книжки моя.

– Книжка складна, написана на основі архівних даних, у тому числі СБУ й товариства політв’язнів «Меморіал», проти якого в РФ почалися справжні репресії, а згадування радянського режиму в контексті репресій зараз вважається екстремізмом, за який дають величезні терміни тюремних ув’язнень. Ваша книжка – це відповідь Путіну?

В.Б: – Я знаю про це, але книжка не задумувалася, як відповідь на кремлівські наративи. Це не відповідь «руці Кремля», вона замислювалась сама по собі.

– Але в часі співпало, як відповідь.

В.Б: – Співпало.

– Як довго ви працювали над темою й чому вона викристалізувалася в такому вигляді – одна людина, одне місто?

В.Б: – Мене зацікавив підхід до створення чи фабрикації цих справ, бо вони були пов’язані з залізничним транспортом, люди працювали машиністами, чи кочегарами, чи змазчиками, чи ковалями. Гайворону «поталанило», так би мовити, що тут було два репресивних райвідділи – територіальний і транспортний, які просіювали населення через подвійне сито, але в кожного була своя специфіка.

– Можна сказати, що Гайворон з’явився в книзі чисто випадково? Навіть за прив’язки до залізниці, адже могла бути Знам’янка або Помічна?

В.Б: – Повірте, так було і в Знам’янці, і в Помічній. Але коли я вивчав персоналії жертв, то побачив, що в Гайвороні одна людина займалася, умовно кажучи, відсіченням голів, тобто Мінчин. І в цій роботі по вивченню справ мені допомогла Марина Валеріївна.

– Марина Валеріївна, ми з вами розмовляли перед інтерв’ю, скільки було справ?

М.В: – Справи, які потрапили до книги, були відібрані, оброблені, систематизовані з сотень справ.

– Ви називали цифру 12 тисяч.

М.В: – Коли Україна стала незалежною, розпочалася, так би мовити, друга хвиля масової реабілітації, у період з 1991 по 1995 рік справи були передані на державне зберігання в Державний архів Кіровоградської області, кримінальні справи до цього зберігалися в КДБ УРСР і на той момент мали статус реабілітованих осіб, це приблизно 12,5 тисяч справ. Але і в управлінні СБУ в області залишилося ще близько 700 справ, теж на реабілітованих осіб.

– А це весь масив справ чи лише частина, яка дійшла до наших часів? Їх і було 12 тисяч, чи, можливо, 20 тисяч?

М.В: – Вони всі дійшли до нашого часу, але не лише за 37-38 роки, а починаючи з 1917 року, з моменту створення Всеросійської надзвичайної комісії.

– Тобто всі справи, які заводили в СРСР проти «ворогів народу», дійшли до нашого часу?

М.В: – Так, вони є в архіві, а взагалі, що стосується репресивних органів, Українським Інститутом збереження пам’яті вважається, що до репресивних органів належали суди, прокуратура, органи пенітенціарної системи, тодішньої міліції і КДБ, тобто всі справи провадженням з 1917-го по 1991 рік.

– Завжди вважалося, що багато справ було знищено й не дійшло до нас.

М.В: – Багато справ було знищено, багато станом на сьогодні недоступні до перегляду навіть історикам, науковцям, краєзнавцям.

В.Б: – У Росії вони закриті…

– Ви зверталися в їхні архіви?

В.Б: – По цій роботі – ні. Не було необхідності.

М.В: – Зараз галузевий архів СБУ вважається одним з найдемократичніших в країнах колишнього Радянського Союзу.

– По книжці, яка основна ідея?

В.Б: – Ідея була така: не дивлячись на декларування гасла «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», найміцніші пролетарі, можна сказати ковалі щастя, які працювали на залізниці, теж були репресовані, проти них фабрикували справи, фальсифікували покази й репресували. Тобто в країні декларували загальну рівність не лише трудящих, але й по національному принципу, і в цей же час, паралельно, виходять накази за номерами 448, 446, цілком таємні накази по НКВС про репресування осіб за національною ознакою, у тому числі поляків. Хочу сказати про те, що репресії поляків були як помста за поразку від поляків у війні 1920 року проти радянської Росії.

– Коли поляки розгромили війська Тухачевського?

В.Б: – Так, диво на Віслі, коли більшовики хотіли свою правду донести до Берліну, але польські багнети донесли її в зворотному напрямку, аж до Києва, де й залишилися на деякий час. Ось і вирішили помститися полякам за ту поразку, тому всіх, хто мав якесь відношення до поляків, гребли під одну гребінку. До відома, їх там всього 192 справи гайворонських залізничників, близько 20 потрапили в нашу книгу. Звичайно, всіх описати в книзі неможливо.

– Але, як казали колись, червоною полосою в книзі проходить фальсифікація?

В.Б. – Фабрикування справ, фальсифікація доказів.

– А щодо застосування до підо­зрюваних фізичного насильства, були накази чи розпорядження, які це дозволяли й це відображено в справах?

В.Б: – Так, свідки пояснювали, як їх допитували. Заводили до кабінету, на стіл клали наган чи револьвер, тобто з прямою загрозою життю, або ти кажеш, що потрібно, або… просто й дохідливо. Багато людей піддалися на умовляння.

– Швидше погрози…

В.Б: – Але був явний обман, коли людині казали, мовляв, не хвилюйся, тебе весь завод знає, ти чесна людина, перевиконуєш норми, суд буде в клубі, люди не повірять, тільки підпиши, суд виправдає. А коли доходило до суду, людину везли в Київ, і київська «трійка», не дивлячись людині в очі, за коротенькою довідкою-об’єктивкою, вони в справах є, виносили вирок…

– У вашій книзі я вперше зустрів інформацію про наказ не оголошувати першій категорії вирок, не повідомляти про це, що це таке?!

В.Б: – Це шифровка Фріновського, заступника начальника НКВС України, про те, що першій категорії, а це розстріл, про це не оголошувати.

– Я не розумію саме оцього, могли просто затримати на вулиці й без оголошення вини – розстріл?

В.Б: – Ні, коли закінчували справу, казали «дякую, слідство закінчене, йдіть в камеру», тобто не говорили, що людину засудили до розстрілу.

– Вирок не зачитували, і людина могла сподіватися, що все ніби добре… Інший момент, про розстріл не повідомляли й рідним та близьким жертв?

В.Б: – Ні, була скритна форма такого вироку, це 10 років без права переписки, людей тримали в невідомості.

– Марина Валеріївна, питання про членів родин зрадників Батьківщини чи ворогів народу. Це окрема категорія жертв, яка не вміщається в нормальну свідомість.

М.В: – Хочу доповнити, що були випадки, коли до нас зверталися нащадки з приводу репресованих дідусів. Люди знали, що людині дали 10 років, можливо, вижив? Я перевіряю інформацію й кажу, що людину розстріляли. Рідні не вірять, сподіваються, що ми помилилися й людину не розстріляли…

– Це особлива форма гуманізму – не повідомляти про розстріл, чи що це?

В.Б: – Лицемірство влади. Ми почали знайомити людей зі справами вже в 90-му році, було спільне рішення ЦК партії, Ради міністрів, міліції, КДБ і прокуратури про те, як пояснювати. Говорилося, що потрібно повідомляти, що якщо людина була засуджена на 10 років, то вона померла в таборах десь у цей період.

М.В: – Було документальне підтвердження, що людина померла в таборі від туберкульозу чи її привалило деревом.

В.Б: – Помер у Норільську від укуса кобри…

М.В: – А ми знаємо, що людина засуджена до розстрілу, і справа не переглядалася.

В.Б: – Мені теж доводилося знайомитися зі справами на межі 90-х років, повідомляли приблизно так: показували справу й перегортали сторінки. «Ваш Іванов?» «Наш». «Ось обвинувачувальний висновок, прочитали?» «Прочитали». «А ось цю довідочку вам читати не потрібно, це не для вас», і гортають далі: «А ось бачите довідку? Його реабілітували». «Я хочу сфотографувати». «Ні, заборонено». Усе…

– Дійсно, усе…

М.В: – Раніше була внутрішня нормативна база, де було зазначено, з якими матеріалами можна ознайомити заявників, а з якими ні.

– Щоб закрити тему. Дивіться, мало того, що людину розстріляли, мало що не знають коли, але невідомо й місце поховання, але ж рідні, як правило, хочуть знати, де поховані, в якій землі покояться їхній батько чи рідня?

В.Б: – Ніхто не знає.

М.В: – Даних про місце поховання немає в справах, останній документ – вирок суду, і якщо справа переглядалася в 50-х роках, то теж немає.

– У вашій книзі все-таки є дані про поховання репресованих у Московській області.

В.Б: – Це дані «Меморіалу», а в нас цих даних немає.

М.В: – Зараз добути якісь дані важко, бо більшість таборів перебувала на Півночі Радянського Союзу.

– Я сам бачив у Магаданській області ряди стовпчиків з прибитими іржавими бляшанками, на яких цвяхом були пробиті літери чи цифри, але що це та хто – невідомо…

М.В: – Так, якщо ви хочете дізнатися, що сталося з вашим дідусем, потрібно писати запити до Росії, але зараз…

В.Б: – Але ж розстрілювали й у нас, у міськвідділі Миколаївського управління на Леніна.

– Це легендарна Леніна, 6?

В.Б: – Я б сказав, Леніна, 9, або Дворцова, де зараз управління СБУ. Так, там стріляли й вивозили.

– А де ховали, це ж ціла регламентована процедура, технологія, можна сказати, вантаж незвичайний?

В,Б: – Уявіть собі таку погоду, як зараз, вам в «полуторку» накидали з десяток трупів, а ви бійці охорони та водій. І куди ви їх повезете? Закопати десь потрібно?

– На найближче кладовище…

В.Б: – А ями хто готуватиме? І скільки?

– Тобто навіть тут ми не знаємо місць поховання?

В.Б: – Це достатньо складно, була вказівка…Тому знайти дуже важко, цих людей вже немає…

– Тобто носіїв інформації вже не залишилося по природним причинам. Пані Марина, скажіть таке: адже страждали не лише самі репресовані, але й члени їхніх родин? Чим мотивували таке ставлення до дружин і дітей?

М.В: – Так, у мене ось є справи, була вказівка чи наказ народного комісара внутрішніх справ Єжова за номером 00486. Ось обвинувачувальний висновок, мовою оригіналу, стосовно справ, які вів Мінчин проти громадян польського походження, які нібито мають відношення до так званої Польської організації войскової, це члени родин – дружини, діти: «Обвинительное заключение по делу Крыжановского Константина Альбиновича, ярого польского националиста, патриота фашистской Польши, который проводил контрреволюционную пропаганду против Соввласти, восхвалял фашистскую Польшу, группировал вокруг себя контрреволюционно настроенный элемент, который по заданию Крыжановского проводил фашизацию среди населения. Когда проходил процесс против врагов народа Тухачевского, Якира и других, Крыжановский высказывался в террористическом духе по адресу Соввласти и ее руководителей, а Крыжановская Мария Яковлевна, являясь женой Крыжановского, зная об активной контрреволюционной работе, не сообщала об этом органам власти, чем способствовала его контрреволюционной деятельности».

– Тобто, оце й усе звинувачення – мала знати й не донесла?

В.Б: – Практично люди жили в маленькій кімнаті, тому якби мали знати.

М.В: – Вона просто була дружиною. Мала штамп у паспорті, але почнемо з того, що цієї діяльності взагалі-то й не було, як показує перегляд справ, усе це було сфальсифіковано. Таким чином, якщо не було діяльності, вона про неї не знала й не могла знати.

– Тобто фальсифікація стосовно голови родини, як ракова пухлина чи метастази, вражала всю родину?

В.Б: – Треба розрізняти фальсифікацію та фабрикацію. Фальсифікація – це коли рибалка сказав, що рибина була 10 сантиметрів, а насправді – 8, ви впіймали, але фальсифікували дані. А якщо взагалі на рибалку не їздили й вудочок у вас немає…

– То це фабрикація? Це важливо. І скільки таких родин, які постраждали таким чином?

М.В: – Невідомо, станом на сьогодні невідомо, але це типова ситуація.

В.Б: – Це не унікальна справа, це типова, якщо арештовували людину 30-ти чи 50-ти років, яка найімовірніше мала дружину та дітей, то…

М.В: – Це стосувалося не лише родин поляків, там були й румуни, і інші національності.

– І що «давали» членам родини ворога народу?

– М.В: – 5-10 років заслання, як правило, з конфіскацією.

В.Б: – Особисте майно в деяких справах, пам’ятаю по Світловодському району, конфіскувалося «особисто належне засудженому майно», але якщо майно ділиться на членів родини, то дружина писала так звану «сохранну розписку», що я проживаю в половині хати, яка мені належить, і зобов’язуюсь берегти майно, яке має бути конфісковане в доход держави. Було таке, але коли всю родину висилали, то хто там буде стерегти ту хату? Комсомольці займали, активісти, просто щури розтягували.

– Це одна сторона репресій у Гайвороні проти національних меншин, як елемент державної політики. Ми можемо сказати, що в комуністичного режиму СРСР були свої вороги за національною ознакою, а у фашистів – свої.

В.Б: – У фашистів була більш глибока, якщо так можна сказати, ідеологія.

– У такому випадку я хочу сказати, що в СРСР було підведено процесуальну чи законну базу для репресій, а як у німців з євреями, яких просто розстрілювали на окупованих територіях, теж була якась законодавча база чи достатньо ініціативи? На якій підставі розстрілювали жінок і дітей?

В.Б: – Переходимо до Голокосту?

– Теж репресії.

М.В: – На території України просто давалися вказівки з боку окупаційної влади, які місцеві органи влади виконували, була просто рознарядка…

В.Б: – Я б подивився з цього приводу матеріали партійної конференції в Німеччині 1938 року «Про остаточне вирішення єврейського питання». Там було розписано, що кому робити, починаючи від поліцейського на вулиці й до рядових солдатів вермахту на окупованих територіях. Усе просто.

– Тобто до окупаційних чи місцевих органів влади це доведено, і вони виконували інструкцію по «вирішенню єврейського питання»?

В.Б: – Виконували рішення держави, точно так, як описано в книзі «Мартиролог Мінчина», де співробітники транспортних органів виконували рішення, прийняті на рівні держави. Цей Мінчин міг бути з маленької букви, бо, хто б не прийшов на це місце, мав виконувати те, що наказано державою, ось вони й робили.

– Такий момент. Це все робилося від імені держави, що нацистської Німеччини, що Радянського Союзу. Але в такому випадку виконавці не несуть відповідальності, не підлягають осуду, адже вони діяли від імені держави? Той же Мінчин, ті ж кати Хащуватого чи будь-де? Як це можна зараз оцінювати? Це якось виправдовує мінчиних чи ні?

В.Б: – З одного боку – так. Він гвинтик машини, винна машина, не стільки Мінчин. Але, якщо ти не хочеш стріляти в людей, – не йди, кидай роботу.

– Вибір є завжди?

В.Б: – Так, але якщо ти обрав таку організацію, то тобі замовляють музику, під яку ти маєш танцювати й виконувати. У 1956 році, це є в книзі, Мінчин і його керівник Шичанін були засуджені кіровоградським судом, але Мінчина не знайшли, а Шичанін до того часу помер.

– У Знам’янці?

В.Б: – Так, пенсіонером, але я думаю, якби їх знайшли у 1956 році, вони б були засуджені.

– Хочу уточнити: мабуть, не дуже шукали або інше? У вашій же книзі наводиться документ, в якому сказано, що Мінчин загинув на фронті, у Польщі, у 1944 році, але був призваний до лав армії з Алтайського краю 1943 року, а в іншій довідці, у тій, чому його не знайшли, що він був на фронті з 1941 року. Як так?

В.Б: – І такі довідки є, а ми працювали лише по довідках.

М.В: – Такої плутанини вистачає. Як і у випадках з розстрілом і одночасно – 10 років таборів, а потім – довідка, що він помер під час перебування в таборах.

– Який ми маємо зробити висновок з оцього всього?

В.Б.: – Підкажіть.

– Я думаю, що запобіжником має бути не тоталітаризм, який врешті-решт і веде до оцього всього, навіть зараз спостерігаємо в сусідів, а демократія, яка унеможливлює перебування при владі злочинців.

В.Б.: – Англійська демократія показує, що це не зовсім так, бо депортації теж були…

– Але ж Черчілля після війни не обрали до парламенту? Хоча він переміг у війні. І все-таки, який висновок? Усі ми кажемо, щоб пам’ятали, щоб не повторилося, але…

В.Б.: – По-перше, має бути правильна оцінка… Добре, послухаємо про будь-який злочин, скоєний за нашої демократичної держави. Скажімо, йому загрожує 4 роки чи він отримав 4 роки? Тільки загрожує, а людина має сидіти в тюрмі. Тоді б був порядок, бо демократія має бути підтверджена кулаком, правом, а не балаканиною.

М.В.: – На прикладі книги можна розуміти, який стан речей був на території всього колишнього Союзу. Що стосується подальшої долі Мінчина, чиїми руками було знищено стільки людей… Його оголосили в розшук, але не знайшли. В архіві управління СБУ є кримінальні справи стосовно працівників НКВС, у цих справах є загальна риса, визнається, що вони фабрикували документи по кримінальних справах, де не було ні факту, ні події злочину, тому співробітника НКВС потрібно знайти і віддати під суд, але майже всі справи були закриті в зв’язку з тим, що місце знаходження співробітника не встановлено в зв’язку з закінченням терміну відповідальності.

В.Б.: – Щодо Мінчина, я особисто вважаю, що він кат. З одного боку, він діяв у повній відповідності з указами та нормами, діючими на той момент, з іншого боку – він перевищив межу необхідності своїх репресивних дій, тому що об’єктивно доказів вини підсудних немає! Якщо поляки випили й заспівали польський гімн, то це не пропаганда та схвалення. Крім того, коли машиніст каже, що йому нема чого одягти та їсти, – це пропаганда? Ні. Є питання й до економічних диверсій, коли не вистачало якісних матеріалів, замість потрібної сталі присилали сталь 3.

– Тобто можна сказати, що держава перекладала відповідальність за свої прорахунки на цілі верстви населення? І це було причиною репресій?

В.Б: – Так. У буквальному сенсі знаходили стрілочників, у нашому випадку навіть без лапок. Те саме з протидією Стахановському руху та ініциативі Кривоноса, залізничника. Якщо немає якісного вугілля, паровоз не видасть потужності – хто винен? Знаходили стрілочника чи машиніста.

– У книзі є графік плану репресій і фактично проведених арештів. Це дійсно так?

В.Б: – Так, плани були. Надходили вказівки від ЦК КП, пам’ятаю ситуацію з будівництвом Миколаївського суднобудівного заводу, коли розстріляли директора Карамишева та його замів у 1938 році. Але спочатку їм була прислана директива, мовляв, у вас буде працювати 10 тисяч осіб, імовірно серед них буде 2 тисячі ворогів народу. Розстрілюють 2500, молодці, проявили пильність. Але чому серед ворогів виявилися інженери й техніки, хто буде керувати будівництвом? Тому розстріляли вже за перевиконання, план був. Думаю, низові структури не мали можливості чинити спротив.

– Але ви самі сказали – був вибір…