Сім’я Шинкаренків жила в Маріуполі. Виховували трьох синів, мали свою, сімейну, ветеринарну клініку. Насолоджувалися життям, будували плани. Але настав страшний день – 24 лютого.
Зараз Ніна Шинкаренко працює ветеринарним лікарем на Центральному ринку Кропивницького. Погодилася на зустріч та розмову. Згадувала й плакала…
Вперше війна підійшла впритул до цієї родини у 2015 році. Про той випадок писала місцева преса, центральні канали знімали сюжети. Одного ранку дорослих не було вдома, лише троє дітей. Старшому – 12, молодшим братикам-двійнятам – по шість років. Вони спали в своїй кімнаті, а старший збирався снідати в кухні. Раптом в дитячій кімнаті дуже голосно почав кричати кіт – рудий улюбленець Батон. Старший брат пішов його заспокоїти, щоб не розбудив малечу. І тут у вікно кухні прилетів «Град». Вціліла лише дитяча кімната…
Тоді все обійшлося, усі залишилися живі й неушкоджені. Відновлювати квартиру допомагали всім миром. Згодом Шинкаренки купили приватний будинок в одному з мікрорайонів Маріуполя. Цього року війна прийшла в родину вдруге.
– Старшого сина 24 лютого евакуювали, – розповідає Ніна Олексіївна. – Він навчається в юридичному інституті, підпорядкованому МВС, і всіх студентів вивезли з міста. Ми його ледве вмовили поїхати – не хотів нас залишати. Насправді ми сподівалися, що це швидко закінчиться, що більше не буде того, що ми пережили у 15-му. Але сподівання виявилися марними. Цього разу все ще страшніше.
Дорослі – це одне. А коли маєш дітей, яким треба їсти… Магазини розграбовані, ринки не працюють, води немає, світла, газу також немає. З міста нікого не випускають, у нього також не пускають. Вороги з такою ненавистю гатили по центру Маріуполя! Це ми ще не бачили того, з чим стикнулися мешканці центральної частини. Вони не могли не те що вийти надвір, щоб знайти дрова та розвести багаття, не мали змоги підвестися, повзали, бо обстріли не вщухали.
Вбитих просто складали у дворах, їх ніхто не збирав. Ховати не було можливості. Поранених не приймали в лікарнях, бо там навіть бинтів не було. Сусіди відкопували з-під завалів людей – і загиблих, і поранених. Мешканці багатоповерхівок ховалися в підвалах.
Мій колега ховався у підвалі з тяжко хворою мамою та сусідами. Там мама померла. Дві доби тіло пролежало в підвалі, а потім люди стали просити щось вирішити. Вночі він виповз у двір, знайшов глибоку воронку, опустив туди тіло. Потім кілька разів виповзав і під вогнем, обстрілами поступово засипав «могилу».
Люди, які втратили близьких, житло, нерідко викидалися з вікон верхніх поверхів. Це від відчаю та безвиході. Психологічно не витримували. Багато сердечних нападів і як наслідок – смертей.
У нашому будинку просторий підвал. До нас переїхали друзі, родичі, куми, і нас було дванадцять чоловік, у тому числі діти, і коти з нами, і собаки. Ми не орієнтувалися в часі, у днях тижня. Це був один безкінечний страшний день. До того ж зник мобільний зв’язок.
Мій двоюрідний брат якимось дивом дістався до нас, привіз мішок картоплі та курку. Батьки чоловіка, будинок яких згорів, привезли торбинку борошна. Я пекла хліб у каміні. Ділили буханець на шматочки по 30 грамів, дорослі відмовлялися, щоб дітям більше дісталося.
Якось до нас дійшли чутки, що неподалік відкрили продовольчий склад і що можна брати продукти. Ми ніколи не мародерили, але тут стояло питання виживання. Коли прийшли, все вже було розібрано. На полицях залишався лише кетчуп та кошачий корм. Корм стався у нагоді, бо тварин треба годувати. І я чомусь той кетчуп в кишені складала. Деякі люди там, на складі, відкривали пакети з кормом для тварин і їли…
Ми не відразу вирішили виїхати. Розуміли, що нас багато, з нами діти. Усвідомлювали, що захід країни всіх не зможе прийняти. Але мали намір залишити територію міста, яке ворог наполегливо стирав з лиця землі, поселитися в якомусь селі. Рушили колоною з машин, забрали наших трьох котів та двох собак. А коли виїхали, то вже не зупинялися.
Побачили в Запорізькій області на узбіччі дороги відкритий магазинчик. Чоловік пішов купити цигарки. Вийшов звідти з ящиком цукерок та пакетом яблук. Я спитала, навіщо він купив стільки цукерок. Він крізь сльози відповів, що не купував, що йому дали люди, які були в магазині, побачивши машини з білими стрічками…
У Кропивницькому нас тепло прийняли. Поселилися у добрих людей усі разом, усі, хто жив з нами у підвалі. Мені вдалося влаштуватися на роботу за спеціальністю. Люди повірили на слово, що я маю стаж та досвід, адже не всі документи були з собою. Ще б чоловіку влаштуватися, він гарний економіст.
Там, під обстрілами, перебуваючи у власному будинку, я часто повторювала чоловікові, що хочу додому. Тобто хотіла у безпеку, тепло, ситість, затишок. Зараз щоночі я повертаюся додому – такі сняться сни. Переконана, що Україна вистоїть, переможе, ми повернемося, відбудуємо наш Маріуполь, кращого й ріднішого за який для нас немає у світі. Але ми нічого не забудемо й не пробачимо. Наші двійнята, яким зараз по чотирнадцять років, частково посивіли…
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...