Війна, біль і повітряні кульки

Фразу Ґемінґвея про війну «продаються черевики дитячі, неношені» перекрило оголошення в таборі для українських біженців «Повітряні кульки категорично заборонені», бо їх лопання – наче вибух.

А ще я не можу забути фото двох песиків-йориків біля дитячого близнюкового возика, воно йшло до оголошення жінки, в якої вибухом убило дітей, а йорики, що сиділи поруч, розбіглися – «допоможіть знайти хоча б собак».

А ще ілюстрація війни – це фото нашого храму, де на Трійцю завжди була безліч дітей (нашу парафію так і називали – дитячою). Тепер у храмі одна людина – священник. Тому що всі багатодітні парафіяни, схопивши сім’ї, розбіглися по різних країнах та містах, розлетілися іскрами віри.

І тепер наша парафія – як перша християнська катакомба. Може, з неї Богові нас краще чути?

А поки щоранку й щоночі мої стрічки в соцмережах – це некрологи та поминання вбитих в країні, яку ворог хоче роздерти. І коли я бачу чужі прапори над Херсонщиною, де ми так милувалися рожевим Лемурійським озером, до якого ізраїльському Мертвому морю жити й жити, я розумію, що ми втрапили не в ту реальність.

І коли я читаю російські бравурні заяви, що «Таврія стане перлиною імператорської корони», я розумію їхні плани: відтіснити українську армію від південно-східної дуги й деморалізувати обстрілами неприступний центр і захід країни.

А ще я розумію, що прибульці бояться втягуватись у зимову військову кампанію.  Бо одне – це воювати в Україні влітку й зовсім інше – взимку, коли сади не обнесеш і в окопи не зануришся. Коли без підтримки місцевого населення настає каюк, бо ніхто не приймає «на зимові квартири».

Тому листопад – це останній місяць для їхніх «ривків». Тому «генерал мороз» буде на українському боці. І тому славне українське бездоріжжя, в якому танки не тільки в’язнуть, а й дохнуть, стане нашею зброєю.

І чим страшніша зима, тим більше шансів для української армії та проукраїнського партизанського руху, що мають опору на місцеве населення. Тому кожен день наближає нам перемогу. Важливо пережити його, прожити та вижити.

А повітряні кульки в нас ще будуть.

Вже скоро.

Яніна Соколовська, «УЦ».