«… І все перед очима стоїть»

– Знову погасла, – співбесідник бідкається через цигарку, яка не хоче горіти. – Так що вам розказати?

Ми розташувалися на подвір’ї лікарні, де Василь лікується після контузії. Передусім прошу розповісти його про себе: звідки родом, чим займався до війни. Він каже, що з Житомирщини. Вік – 42 роки. Протягом майже двадцяти працював у лісгоспі. 2009-го овдовів. Родина – мати, батько, син (вчиться на юриста в Житомирі). Торік восени Василь уклав контракт із ЗСУ.

– Ось часи, шістнадцять тисяч стоять, американець подарував, – Василь демонструє наручного тактичного годинника, який дістався під час служби в навчальному центрі «Десна».

Коли почалася велика війна, їхній підрозділ розташовувався під Києвом. Там Василь здобув перший бойовий досвід. Повоював і в Чорнобильській зоні. Далі потрапив під Миколаївку Луганської області.

– Ми утрох брали на себе вогонь, поки хлопці окапувалися, – згадує Василь. («Утрох» – так кажуть на його батьківщині, Поліссі.) – Нульова територія.  Куриво закінчувалося. Отакий «бичок» – на п’ять чоловік. Чесно ділилися. Там і прийшло дві міни. На мені «броніка» розірвало. Каску – пополам. Два дні без пам’яті лежав. Прокинувся в Бахмуті, під крапельницею. Кажуть, на БМП-2 мене вивезли. «Двохсотих» везли й мене взяли.

Це було в червні, перед захопленням росіянами Миколаївки. Після нетривалого лікування взяв відпустку на п’ять діб і – додому.

– Усе село зібралося, стола надворі накрили.

Швидко пролетіли дні відпустки, і Василь повернувся в свою частину, вже на Київщину.

– Тиждень там пробув, пишу рапорт, що здоровий, як бик. І знов – на Бахмут. Там знов – контузія.

– З артилерії вас обстріляли? – запитую.

– Нє. Самольоти. Поки мене везли в Дніпро,  шум у голові великий стояв. Давлєніє знаєте яке? Двісті двадцять. Питають мене: як ті мозги видержують? А температура тридцять сім і сім – ще з червня.

З липня Василь – по лікарнях. Нині – у Кропивницькому. Наших медиків хвалить, хоча почувається кепсько. Мучать спогади про війну.

– Закрию очі – і все перед очима стоїть. Недавно подзвонили, кажуть, немає нашої Лисички, медсестри. 23 годи було їй. А я живу…

Василь вдячний усім, хто підтримує ЗСУ. Навіть доброму слову радий.

– Оце був у Приватбанку, там уважають військових. Довіряють. У житті головне – довіра. Спасибі й вам. Поговорили – і легше стає. Я й вірші пишу. Записував у зошит, а він згорів у баулі.