Без Андрія

11:04
879
views

Ми були знайомі років з чотирьох. Коли моя родина переїхала з Вірменії в Кіровоград, то одразу потоваришував з ровесником. Ми жили на вулиці Тимірязєва,14, Андрій – Тимірязєва, 12. Він був головним другом дитинства для мене.

Років, може, з дев’яти ми разом самі ходили купатися на Ковалівський пляж, їли тамтешню дуже смачну білу шовковицю, яка росла кущами, а не деревами. Іноді заходили геть далеко вздовж Інгулу аж до місця, званого «воронячі гнізда» – це біля легендарного історичного мосту, який вважається найстарішим в наших краях.

Малими ми влітку ледь не щодня ходили до парку імені Пушкіна (нині Козачий острів), де гралися в індіанців, встромляючи пір’я у волосся, робили луки й стріли та навіть купляли бахрому в магазині воєнторгу, який був навпроти театру імені Кропивницького, і обшивали саморуч сорочки, аби бути, як Чингачгук…

Ми вчилися в різних школах, я в 6-й, він у 4-й, але спілкуватися менше не стали. Андрій навчив мене грати в шахи, і ми грали часто то в нас у дворі, то в нього. Ми жахливо родинами пережили паводок у кінці 80-х: і нашу хату, і їхню залило дуже потужно. Знаєте, що ми робили, коли вода зійшла? Сіли у мене в дворі й грали в шахи! Наші батьки щось метушливо виносили з хат на просушку, але нас не чіпали – ми грали в шахи…

Я пішов навчатись до технікуму, Андрій – до ПТУ. Бачитися стали рідше, наш квартал розселили, ми опинилися в різних частинах міста. Потім у кожного була армія.

Коли ми вперше після військової служби зустрілися на початку дев’яностих, Андрій вже був релігійною людиною.

Щоразу, як ми зустрічалися, він запрошував мене на служіння. Я відмовчувався, бо є атеїстом, а відмовляти другові було якось ніяково. Звісно, окрім служіння, Андрій працював, займався встановленням автономного опалення в оселях. Батько дорослих дітей.

Андрій Єршов був пастором у церковній громаді «Нове покоління». Проповідував. Був дуже шанованою людиною у своїй спільноті. У нього був такий світлий погляд, такі чисті очі… Не палив, не пив з часу, як прийшов до Бога.

Християнство проти того, аби брати в руки зброю. Але, коли прийшов час боронити рідну землю, Андрій без сумніву пішов до лав ЗСУ, став стрільцем-снайпером – згідно з першою армійською спеціальністю. Не знаю, чи встиг він «задвохсотити» хоча б одного рашиста. Сподіваюсь, що таки встиг.

Під час мінометного обстрілу ворогом позицій у Водяному Волноваського району Донецької області друг загинув. Світла пам’ять. Помстимося. Андрію, ми тебе не забудемо. Спочивай, братко…