«Валентине, персонаж фільму Бунюеля «Привид свободи», розставляючи статуетки на тумбочці, каже, що втомився від симетрії. У вас теж, здається, суцільна асиметрія. Чи, може, є щось симетричне ?» – «Є, але мало. Люблю пластику. Коли одне переходить в інше». – «А в гроші мистецтво переходить?» – «Бува, переходить».
Так почалася моя розмова з Валентином Невкритим, художником зі Знам’янки. Ми зустрілися в обласній бібліотеці імені Чижевського, де експонуються його витвори. Раджу усім подивитися, яку красу митець відкриває у звичайній, здавалося б, деревині. Звісно, йому приємно буде, якщо купите щось. А мені пощастило на цікавого співрозмовника.
– Валентине, на відкритті відставки у вас запитували, чи ви перший у роду митець, і ви сказали, що так. Розкажіть, як відкрився ваш талант. Ви ж, здається, у п’ятдесятих роках народилися.
– П’ятдесят першого. Тобто ще за Сталіна. Про прощання з ним нічого розповісти не можу – малим був. З дитинства непогано малюю. Вчителем малювання у нас був Семен Давидович Лівертовський. Мені ставив «відмінно». Оповідач – ідеальний. Малюємо, він розповідає. Ми чекали наступного уроку, щоб послухати продовження. Зберігся шкільний альбом з моїми малюнками. Там є пейзаж «Весна», на ньому написано «Отлично». Сам не розумію, як вижив той альбом. Восьмикласником намалював копію картини «Ленін на трибуні». Семен Давидович казав, що Ленін – наш годувальник. Малювали його, поки компартія була.
До армії я закінчив Олександрійський індустріальний технікум. Батько мріяв про те, щоб я з армії повернувся кандидатом у члени КПРС, вступив в інститут і далі побудував кар’єру. В армії я художником був. Оформив ленінську кімнату, її визнали найкращою в частині. Служив у Москві. Тоді в музей Пушкіна саме привезли «Даму з горностаєм» Леонардо да Вінчі. Захотів подивитися. Відпустили. У музеї – черга велика, але солдат пропускали без черги. Демобілізувавшись, вдома намалював копію з репродукції в «Огоньку». Це було 53 роки тому. Вдома й досі є та моя «Дама з горностаєм».
Після армії попрацював трохи електриком. На залізниці потрібен був художник-оформлювач. До мене там працював дідок. Начальник сказав йому: «Що це ти намалював?» А той: «Дурню незакінчену роботу не показують». Звільнили дідка. Взяли мене. П’ятнадцять років працював у художній майстерні на залізниці.
– Не пошкодували?
– Нас так виховували в школі, що Шишкін і Айвазовський – недосяжні величини. І один технар на залізниці казав мені, щоб кидав цю роботу, бо Шишкіним не стану. А сам малював непогано. Казав мені: «Кидай, вчись на інженера». Добре, що його не послухав. Все життя я – вільна людина.
– У вашому тодішньому середовищі були дипломовані художники?
– Були. Та освіта – ще не все. Освіта дає можливість чотири роки працювати над собою. Знаю багатьох чудових художників без освіти. Хоча б Касьянов, ви його маєте знати. Кераміка – чудова, а на кераміста не вчився.
– Працюючи в художній майстерні, ви ж не тільки ленінів малювали.
– Займався чеканкою, маркетрі, різьбою по дереву. Були популярні парткабінети. Перед розпадом Союзу пішла мода на кімнати відпочинку. Бібліотеку нову побудували в Знам’янці, я там декоративну решітку виготовив, й тепер стоїть.
– А коли розпався Союз…
– Ми створили кооператив. Інтер’єрами займалися. Кафе оформили в Знам’янці, найкраще в місті кафе було. Кімнати відпочинку оформляли. Рік діяв наш кооператив. Потім в Одесу їздив працювати. створив бригаду. Кафе оформляли чимале, площа двісті квадратів. Власник замовив ще й дві кімнати для сексу, з ліжками. Одесит є одесит. Зробили ми ті кімнати. Потім він почав мене продавати. Підбирав замовлення для мене. Частина плати йому, частина – мені. Якось бандюкам мене віддав. Треба було в Коблевому бар оформити. Жіночка замовлення оформлювала. Кажу, ціна роботи – півтори тисячі доларів. Вона каже, це багато, не може сама прийняти рішення, треба поговорити з друзями. Їдемо на Північний ринок, заходимо в напівпідвал, там сидять отакі… Думаю, безплатно доведеться працювати. Ні, сказали, заплатять вісімсот доларів і щоб усе було якомога простіше. Дали триста доларів авансу. Зробив, розрахувалися. Вони задоволені були. Визнали, що заплатили менше, ніж я зробив. Моя донька у них потім відпочивала, і грошей не взяли.
Далі меблями зайнявся. Починав у флігелі сам. Сусідка звернулася: «Візьми сина». Взяв. Олег – мій перший учень. Толковий. Нині в нього – своя майстерня.
– Це ж важка робота.
– Так, на початку було важко. Самі розпилювали колоди. Вантажили, тягали. Купив хороше обладнання – легше стало.
– Нині, здається, ви вже не займаєтеся меблями.
– Так, захворіла дружина, треба було доглядати за нею, довелося продати виробництво.
– Не кожен може дозволити меблі з натуральної деревини. Отже, вашими клієнтами були заможні, впливові люди. Траплялися непорозуміння з ними? Мабуть, якимись своїми роботами ви найбільше задоволені.
– У Києві одну квартиру повністю оформив. Хазяйці дуже ясен подобається, з ясеня кухню зробив. Молодій парі дачний двоповерховий будинок біля Василькова умеблював. Заможні люди, звісно. В Криму працював до анексії. У готелі зробив сім номерів, всі меблі – з ясена. Власниця розрахувалася, я – задоволений. Минуло десять років, і вона зателефонувала, казала, що виготовлені мною меблі – в чудовому стані. А в готелі ж експлуатація – інтенсивніша, ніж вдома. Вона пропонувала мені нове замовлення. Я відмовився, бо Крим уже анексували росіяни. Про непорозуміння. Якось сходи виготовляв. Замовник придбав широкі дубові дошки, а я їх порізав на невеликі частини, щоб склеїти. Він такий скандал учинив! Добре, мене інший столяр підтримав. Бо якщо сходинки зробити з широкої дошки, їх поведе. Треба різати і клеїти.
– А неадеквати серед замовників траплялися?
– Були. Виготовляв я кухню і не встигав виконати замовлення в обумовлений термін. Замовник зажадав неустойку. Приходить отакий амбал.
– Так ви теж чималенький.
– Ще більший від мене. Розмовляє зі мною і хоче мене вдарити. Всяке було. А найбільша сволота – менти. У грудні приїхали до мене, в костюмах. «Треба до нового року кухню зробити». – «Не можу, зайнятий». – «А якщо когось посунути?» – «Не можу». Сьомого січня приходять менти уже з перевіркою. А в мене документи на деревину є, все є.
– А вимикачі в порядку були, не іскрили?
– Пожежникам знаєте стільки безплатно переробив! Менти думали, в мене крадена деревина, не оформлене підприємництво. А в мене – все законно. На моє щастя, незабаром помінялося міліцейське начальство, і від мене відчепилися. Я стільки безплатно зробив чиновникам! І з податкової, навіть з екології.
– Тепер творите для душі.
– Так. Перша виставка була сім років тому в торгово-промисловій палаті, привіз вази. Люди питали, що це за корали. Не думали, що така деревина буває.
– Інтенсивно займаєтеся творчістю?
– Мешкаю сам. Піднявся уранці, поснідав. Восьма ранку. Чим займатися цілий день? Не розумію, як люди живуть і нічим не займаються. В мене купа ідей.
– На початку роботи уявляєте результат?
– Якщо розпис, уявляю. А в різьбі все залежить від того, як текстура проявиться.
– Кажуть, мешкаєте поряд з Чорним лісом, там і знаходите сировину.
– Гриби збираю і шукаю капи та сувелі. Це – нарости на дереві.
– Яка деревина подобається найбільше?
– Дуб і липа. Шовковиця – теж чудовий матеріал. І горіх. Черешня чудово обробляється. Поганого дерева не буває, є погані майстри. А своїм деревом вважаю ясен. Світле дерево.
– Якісь іще захоплення маєте? Може, вірші пишете?
– Риболовля. Природа, вода, переночувати там. Останні роки дружина зі мною їздила на риболовлю. Віршів не пишу. Я – людина проста.
Нелюдський фактор