Письменник, журналіст, наш друг Олег Бондар повернувся з війни. Він демобілізований по досягненню граничного віку. В березні 2024 року колега був у відпустці. Зайшов до нашої редакції, поспілкувалися, записали інтерв’ю. Цього разу говорили вже з дембелем Бондарем.
– Олеже, нагадай, як ти потрапив до війська.
– В листопаді 23-го року збирався йти на ринок. Відчинив двері квартири, а звідти випала повістка. Розумів, що папірець, вставлений у двері, мене ні до чого не зобов’язує, але пішов до військкомату, пройшов ВЛК. Спочатку мене відвезли у 154-ту механізовану бригаду, яка саме формувалася. Але відмовили через вік – мені було 57 років. Я обурився, а мені доводили, що не витримаю фізичних навантажень. Питали, чи зможу я три доби пролежати у 30-кілограмовому бронежилеті. Відповів, що пролежати зможу, а встати потім – навряд. Щоб категорично довести, що я їм не підходжу, відвели до лікаря, який виявив у мене проблеми із серцем. Привезли мене назад, дали повістку «за викликом». Вдома не очікували, що я так швидко повернуся з армії.
Наступного дня запросили до військкомату. Майор-прикордонник зі мною поговорив, я наче підійшов, відправили мої документи на перевірку. Доки перевіряли, мене вже повезли на місце дислокації окремого зенітно-кулеметного батальйону, де прослужив до самого дембеля.
– Але ж і там були фізичні навантаження.
– Були. Коли нас відправили на БЗВП, ніхто не зважав на вік: чи тобі 20, чи 50, навантаження однакові. Скажу, що я задніх не пас. Молоді «здихали», а я витримував. Це в основному через впертість, не хотів виглядати слабкішим.
– Що було найважче?
– Взагалі у хлопців дах їде через те, що вони не знають, доки воюватимуть. Контрактники знають, я знав, а мобілізовані – ні. Таке враження, що вони там назавжди. Це важко усвідомлювати.
– Розкажи про побратимів. З ким подружився?
– Не знаю, як в інших підрозділах, а в нашому військове побратимство – це більше міф, ніж правда. Ми всі дорослі люди, самостійні, в кожного сім’я, своє життя. Взаємини дружні, ділові, а близько ніхто ні з ким не сходиться. Нормальні товариські стосунки, а прив’язаності не було.
– Якою була підготовка до демобілізації? Ти збирав якісь документи, робив запити? Чи все це автоматично?
– Не те щоб автоматично, все зробив взводний. Я вже був вдома, а потім поштою прийшли мої документи.
– Що найперше зробив, коли повернувся?
– Мама, на жаль, померла, поки я служив. Приїхав батько. В нас була традиція вдвох спілкуватися за столом. Йому 88 років, не вистачає спілкування. До моєї служби зустрічалися регулярно. Цього разу було про що поговорити.
– Хотілося гуляти містом?
– Хотілося. Перші дні перебував у підвішеному стані. До кінця не усвідомлював, що я вдома, що на мені немає військових обов’язків, що абсолютно вільний, що завтра не треба заступати в наряд чи їхати у відрядження, що весь час у моєму розпорядженні. Це було незвично.
Кілька разів виходив, прогулювався містом. Але помітив, що зустрічаю знайомих, а вони роблять вигляд, що мене не помічають, відводять очі. Бачу, що їм зі мною некомфортно спілкуватися. Не можу це пояснити.
– Може, тому що ти служив, а вони ні?
– Я нікому нічим не докоряю. Вважаю, що кожен має приймати рішення по своїй совісті. Хто я такий, щоб комусь докоряти? Для себе вирішив: якби не пішов, як би я дивився в очі своїм дітям? Мені було б соромно ховатися чи відмазуватися.
– В попередньому інтерв’ю ти говорив, що не повернешся у журналістику. Не змінив свого рішення?
– Не змінив. Не повернуся. Напевно, в моїй голові щось змінилося. Я не уявляю, як бути присутнім на засіданнях, спілкуватися з чиновниками. Не хочу говорити, що відраза, але якесь відторгнення. Занурюся у написання художньої літератури.
– Там хотілося писати?
– Спочатку навіть певні нотатки робив. Але це швидко минуло, фактично я там нічого не писав. Зате багато читав. Син встановив мені на телефон «читалку», і я у вільний час читав щось пригодницьке, легке, щоб відволіктися.
А перебуваючи вдома я вже майже закінчив чорновий варіант роману. Він не про війну, а про післявоєнний синдром. Це психологічний трилер, або шпигунський детектив, про людину з посттравматичним синдромом.
– Чого найбільше хочеться саме зараз?
– На риболовлю. Не риби, а саме порибалити. Хочу самого процесу. Як казав Жванецький, процес – це життя, а результат – це смерть.
Чому так важко?