Якщо не у всіх напрямках розвитку, то хоча б у культурі та мистецтві? За десять років існування нашого міста під новою назвою над відповіддю на це запитання не раз схиляли голови архітектори, економісти, промисловці та народні депутати. Та найбільше, як на мене, митці – майстри пензля і слова. Серед них Ігор Смичек – той, з чиєї ініціативи, чиїми прагненнями і активними діями місто отримало нову назву.
Днями в туристично-інформаційному центрі відбулася творча зустріч з художником та виставка його картин. Невелика зала ТІЦ не змогла вмістити усіх, хто прийшов на неї. Зате практично всі знали тут один одного.
Ігор Володимирович розповів, коли і з чого у нього виникла ідея саме цієї назви міста. Вся ця історія, пов’язана з перейменуванням, описана й переказана не раз. Не буду на цьому зупинятись, але наведу лише одне висловлювання Дмитра Яворницького, яке пригадав герой дня: «Велику справу зробив Марко Кропивницький. Ми з усією своєю історією та археологією навряд чи досягли б такої популяризації української культури як Марко Лукич Кропивницький зі своїм театром».
Додам лише, що у битві за Кропивницького художник на певний час перетворився на журналіста, заново відкриваючи для земляків творчу і просвітницьку діяльність Марка Лукича. Десятки його статей та есеїв на цю тему друкувалися у місцевій пресі. Цим Ігор Володимирович продовжує займатися і нині, але тепер більшість його публікацій присвячена тим митцям, які відкривали й розвивали нові напрямки, стилі та форми в мистецтві. Чим, власне, і сам він захоплюється понад двадцять років.
Тому більшість часу зустрічі була присвячена двадцяти виставковим роботам, в яких розкривалися його творчі пошуки. Де грали, кричали, співали і римувалися символи та метафори. Де колір і форма, то розрізаючи, то з’єднуючи та вигинаючи площину, створювали нові сенси. І для кожного глядача вони свої, асоціативно пов’язані з нажитим художнім та природним досвідом.
Однозначно, це метамодернове мистецтво, що намагається повернутися до щирості, до пошуку сенсів та глибокої емоції, балансуючи між наївністю та обдуманою рефлексією. Відмовляючись від попередньої культурної парадигми фотографічного реалізму, Ігор Смичек часто поєднує фігуративну реалістичність з абстрактними чи сюрреалістичними елементами, створюючи відчуття чогось надзвичайного, позамежного чи навіть містичного. Але більшість цих елементів та символів мають прадавню основу і уособлюють сприйняття Всесвіту людиною протягом тисячоліть.
Ігор Смичек зробив короткий екскурс в історію мистецтва, пояснюючи на чому базувалися його основні напрямки та стилі. Він зокрема сказав: «Ми живемо в таку епоху, де все перемішано. Тому визначити, які стилі вмістили мої роботи дуже важко. Єдине, що поселяє в мені оптимізм, мої роботи впізнаванні. Вони не є фотографічними. Тому що цей стиль вже віджив себе. Ті, хто нині працюють в такому стилі, залишаються у ХІХ столітті. Серед них є багато талановитих художників, але вони продовжують писати натуралістичні речі. Проте світ, технології розвиваються. Ми бачимо, що відбувається зі штучним інтелектом. Але навіть та система налаштована на третій вимір, іноді на четвертий. Тому й ті “картинки” одноманітні».
Повертаючись до запитання винесеного у заголовок, нагадаю дві концептуальні тези, що були запропоновані художником і громадським активістом Ігорем Смичеком та депутатом на той час ВРУ, а нині облради Олександром Горбуновим. Перша: «Кропивницький об’єднує». Друга: «Кропивницький – мистецька столиця». Отже, для того, щоб наше місто стало справжнім культурним і духовним осередком України, треба і “капітану”, і “лоцману”, і “шкіперу” зрозуміти , що ми всі в одному човні, хоча й різні. Що європейський курс «До єдності через різноманіття» треба витримувати. Що слід не тільки замощувати старі, але й прокладати нові вулиці та проспекти. Що вислів «Не на часі» не повинен стосуватися культури та мистецтва. Що новатори і провідники, які їх розвивають, мають бути гідно оцінені ще за життя.
З цього приводу дуже символічною є робота Ігоря Смичека «Міст через пустелю». Центральна, на мій погляд, робота в цій експозиції. Звісно, якщо за основу філософської концепції брати об’єднуючи силу. На жаль, “пустеля” у відносинах між владою і громадянським суспільством, між “елітою” та “плебсом”, між законом і порядком розширюється. Будуймо мости, щоб зрошувати пустелю.
Чи стане Кропивницький модерним містом?