Щойно познайомилися – домовилися про майбутнє інтерв’ю. По-перше, кропивничанка Наталія Шаповалова неймовірно комунікабельна. По-друге, в неї цікава історія чотирирічного життя в Німеччині. По-третє, вона організовує і проводить у нашому місті швидкі побачення (Speed Dating). Як обіцяла, про все детально розповіла.
З двома дітьми і маленьким рюкзаком
Наприкінці березня 2022 року я з дітьми виїхала з України. Тарасу було п’ять років, Дарині ще не було трьох. В мене була паніка, було страшно за дітей. А ще була фінансова паніка. Я працювала ведучою різноманітних заходів, було замовлено багато випускних вечорів, мені дали передоплату. Потім всі почали відміняти свята, в тому числі весілля, ювілеї, і забирати передоплату. Розуміла, що роботи в мене немає, до того війна. Що робити? Раптом дізналася, що від «Копілки» буде їхати бус на Польщу, і що грошей беруть хто скільки може заплатити.
Попередили, що довозять лише до кордону з Польщею, а далі доведеться йти пішки. Я вранці прокинулася, зібрала речі в маленький рюкзак, і ми вирушили. Ніяких валіз з собою не брала, бо розуміла, що дітей буду нести на руках.
В дорозі я почала писати повідомлення у всі групи, шукаючи місце, де нас приймуть. Знайома дівчина, яка живе в Німеччині, відповіла, що допоможе нам влаштуватися в селі, де вона мешкає. Вже стало легше, бо я конкретно знала, куди їду.
На кордоні виявилося, що я не взяла документи на дітей. Але нас пропустили, відношення до українців було щемливим. В мене з рук одразу забрали Дарину і кудись понесли, я за ними. Нас привели у табір, такий похідний, де готували їжу, дітям роздавали іграшки. А потім посадили в автобус і повезли вже до стаціонарного табору у Пшемишлі. Там почалися випробування: величезні черги за телефонними картками, черги за квитками на кімнату. Діти бігають, я боюся їх загубити. Пішли чутки, що дітей крадуть. Але я вистояла черги, ми пішли у барак, розмістилися на розкладачках.
Мені пропонували різні країни, але ж нас чекали в Німеччині. А туди, сказали, транспорт буде лише через два з половиною дні. Знайома порадила їхати на вокзал і там шукати автобус. Стою в розпачі і плачу. До мене підійшов чоловік і щось говорить німецькою. Підбіг ще один, він перекладач, і почав розпитувати, чого я плачу. Розповіла. Виявилося, що той німець – волонтер, в нього мінівен, він шукає сім чоловік, щоб доправити до Німеччини. Люди знайшлися, я пішла за рюкзаком, дітьми (Дарина без взуття, бо я її схопила на руки), і ми поїхали.
В дорозі цей волонтер нас балував. Музику ставив, яку ми хочемо, щось цікаве розповідав, дітей у МакДональдз завозив. Лише тоді я заспокоїлася.
Німці не зачиняють двері
Приїхали до моєї знайомої, яка на своїй машині відвезла нас у село громади Мальсфельд, де нас поселили у хостел при церкві. Стали обживатися. За кожною родиною закріпили волонтера. Дітям привезли багато одягу та взуття, іграшок. Допомагали оформлювати документи. Одного разу до мене зателефонувала перекладачка і сказала, що родина, яка нас опікає, хоче щось купити саме для мене. Я почала відмовлятися, бо раділа вже тому, що вони для нас роблять, була за все це дуже вдячною. А вона каже: «Ну ви ж дівчинка. Вам же потрібен крем, брасматик і таке інше». Переконала. Повезли мене у Müller. Скажу чесно, це рай для жінки.
Моїх дітей влаштували в дитячий садок. За ними щоранку приїжджав автобус, Тарас за старшого, сестру тримав за руку, і вони їхали в сусіднє село. Я спочатку за них хвилювалася. Але це швидко пройшло.
Німецькі діти гуляють селом, за ними ніхто не доглядає. Німці не зачиняють двері домівок на ніч. Я у господаря будинку, в якому ми жили, попросила ключ від дверей, він здивувався. Сказав, що немає необхідності, нема чого боятися.
Нас, дорослих, влітку возили на волонтерські курси. А з вересня почали вивчати німецьку мову. Мені виплачували допомогу, і цього вистачало. Щоб себе зайняти, я згадала те, чим займалася в Україні, і стала влаштовувати жіночі зустрічі. Створила групу у WhatsApp і запрошувала на зустрічі саме українських жінок. У кожної є про що розповісти, чим поділитися, і нам це було необхідно.
Я закінчила одні мовні курси, і мене направили на інші. Ми вже переїхали в інший населений пункт, жили в трикімнатній квартирі в гарному районі. Тарас ходив до школи, Дарина у дитсадок. Наче адаптувалися, знали мову. Пройшло чотири роки, і раптом щось в мені змінилося. Розуміла, що треба приймати рішення, і відчула, що втрачаю впевненість, внутрішню опору. Вирішила повернутися в Україну.
Ті, хто вірить у долю
В мене був досвід організовувати швидкі побачення в Німеччині, і я вирішила продовжити це тут. Є велика різниця: там приходить більше хлопців, в нас хлопців бракує.
В мене є сторінка в Інстаграм, де я реєструю бажаючих. Надсилаю гугл-анкету, її заповнюють, здійснюють оплату, що вважається бронюванням на участь.
Призначаємо зустріч. Це відбувається в кафе «Ваніль» на Набережній. Мені хочеться, щоб це було красиво, тому хлопці дарують дівчатам букетик з «Квіткарні», нашого спонсора. На столику шампанське і полуниця. Дівчата сидять за столиками, хлопці пересуваються по колу. Сів хлопець до однієї дівчини, я даю дзвіночок, час пішов. На спілкування дається десять хвилин. Дзвіночок – переходять до іншої дівчини.
Я помітила, що коли чують дзвіночок, розчаровуються. Учасникам не вистачає часу для спілкування. А ще я готую декілька запитань, які пишу на листочках, з чого можна почати спілкування. Якщо хтось розгубився, може запитати, наприклад, що б ти взяла із собою в поход, або на концерт якої групи ти хочеш сходити. Так зав’язується розмова.
Запрошую тих, хто вірить у долю, долучитися до наших швидких побачень. Ми всі прагнемо любові. Не треба боятися брати участь в наших заходах. Де є страх, немає місця любові.
Чи стане Кропивницький модерним містом?