Почну із зауважень, адресованих «УЦ» постійними читачами. Нам пишуть: чому мовчите про гучні та негативні події? Про розправу бійців 155-ї бригади над мирними жителями. Про тортури та насильство у штурмовому полку «Скеля». Про знищене село Вишневе.
Так, згоден, не пишемо. І не тільки про це, а й про багато іншого. Ні, ніхто з компетентних органів чи офісу президента наші матеріали не погоджує. Тієї радянської цензури немає, але є самоцензура. Вона у кожного з нас, журналістів і редакторів, своя. Хтось дує на холодну воду, побоюючись судів і спецслужб. Хтось не бажає посилювати соціальну напругу в суспільстві. А хтось вважає хайп найкращим стилем у нинішні часи. Ну а читач сам обирає, що йому ближче й важливіше. І цей вибір далеко не завжди на користь поміркованої точки зору.
Про «Скелю» ми писали у зв’язку з трагічними обставинами смерті наших земляків Дмитра Іванченка, Андрія Чередніченка та Віталія Салтана. Писали лише те, що нам розповіли їхні близькі. З’явиться нова інформація про них – напишемо. Хоча б для того, щоб підтримати рідних, щоб їхні трагедії не було «забуто» по-тихому.
Писати про 155-ту бригаду фізично важко. Незважаючи на те, що її було створено лише 2024 року, там служили й служать чимало кропивничан. Наші земляки разом із побратимами героїчно билися на покровському напрямку. Ми спілкувалися з ними, знаємо, крізь яке пекло вони пройшли. Знаємо ми й про інцидент із бійцями 155-ї у Франції, де близько 50 осіб дезертирувало з навчального табору. Знаємо, але не писали – не хотіли кидати тінь на тих, хто в цей самий час спалював ворожу техніку під Покровськом.
Дика історія в Калинівці радше нагадує моторошний блокбастер, ніж реальні події. 20-річну дружину комбрига 155-ї та його ровесницю-тещу образили місцеві. Жінки поскаржилися своєму захисникові (до речі, колишньому начальнику штабу «Скелі»), той відправив команду розібратися на місці. Розібралися, далі знаєте – два трупи, дев’ять підсудних.
Ці інциденти стали широко відомими, їх не вдалося замовчати. Історія Вишневого, яке «знесло вибухом», теж серед них. Навіть не знаю, що більше вражає – трагедія людей, які втратили житло (постраждало близько 300 будинків, 90 згоріло повністю), чи халатність полковників з Міноборони, які розмістили склади з тоннами боєприпасів посеред містечка на Київщині? Мешканцям Кіровоградщини ця історія особливо зрозуміла.
І про регулярні атаки на аеродром «Канатове» теж не пишемо. Крім однієї – тієї, головним і єдиним винуватцем якої названо розвідника Романа Червінського. Здається, вже очевидна абсурдність судового процесу, в якому всі, як їх називають слідчі, потерпілі категорично відмовилися від цього свого статусу. Ініціатори розгляду давно «не при дєлах», а суд триває. Навіть злочинцям і дезертирам дають можливість воювати, а кадровому офіцеру ГУР Червінському – ні.
Окрема тема – корупція чиновників під час війни, з першого дня якої ми називаємо це огидне явище мародерством. Уточню: йдеься не про бізнесменів, які отримують прибутки на війні, а про чиновників, які не орють, не сіють і не будують, а доять державу. Отримують відкати за кожне держзамовлення та хабарі за кожен дозвільний підпис. Довести незаконне збагачення юридично складно, це тільки для нас із вами палаци, розкішні автопарки та валізи з готівкою – обвинувальний вирок. І, здається, нинішня влада просто безсила проти цих кабінетних мародерів. Вони й є влада. Надій на зміну ситуації мало, але ми пишемо і писатимемо, обіцяю.
В історії нинішньої війни, крім світлих – героїчних, є багато чорних, брудних і кривавих сторінок. Головне для нас усіх – не вибрати лише один колір.
Чи стане Кропивницький модерним містом?