Кропивничанин Володимир Бучук уклав контракт про службу в Національній гвардії 18-річним, під час великої війни. За молодість його в частині називали Малим. Непосидючий, рвався на передову, і його відрядили на покровський напрямок. Щоб дістатися позиції, пройшов пішки під дроновими атаками майже сорок кілометрів. 56 днів Бик (військове псевдо Бучука) з побратимом тримав позицію, потім зв’язок було втрачено. Пів року Володимира вважали зниклим безвісти. Місяць тому з почестями поховали в Кропивницькому. Батькам вручили посмертну нагороду – Хрест Героя. Також частина поклопотала про нагородження орденом «За мужність».
14 липня нинішнього року Володимирові Бучуку виповнився б 21 рік. Рідні й друзі провідали його могилу на Алеї Слави. А наступного дня мати Наталія й сестра Маргарита завітали до редакції «УЦ», щоб розповісти про свого сина, брата .
Кажуть, він вдався гіперактивним. Свій характер показав в процесі появи на світ.
– Вийшов вперед попою. Вся лікарня збіглася, – пам’ятає Наталія. – Після роботи прийшов у лікарню Олег, чоловік. Ми раділи.
– Мені, коли Вова народився, було вісім років, – додає Маргарита. – Коли Вові два роки виповнилося, мама зайнялася підприємництвом. Батьки – на роботах, а я Вову в дитсадок водила і забирала, потім у школу. На вулицю гуляти йду і Вову беру, інакше – сидиш вдома.
– Віддали його в двадцять дев’яту школу, недалеко від дому, – продовжує мати. – Чотири роки навчався відмінно. Брав участь у конкурсах «Соняшник», «Кенгуру». Особливо легко давалася математика. Якось на конкурсі «Кенгуру» така складна задача на логіку попалася, ніхто в нашій сім’ї не міг розв’язати, вчительку просили допомогти, й вона не допомогла. А Вова сам розв’язав. А в п’ятому класі йому стало ліньки вчитися.
За словами матері, вона напереживалася через синову непосидючість:
– Раз у пів року стабільно відвідував травмпункт. Зламає собі як не руку, то пальці, то голову розіб’є. У травмпункті його добре знали. Якось прийшов додому із закривавленим обличчям. Розповів: захищав дівчину від собаки, і той напав на нього. Зашили йому ті рани. Він гордився шрамами. Після дев’яти класів вступив в училище номер два. Спеціальність – автослюсар. Йому це подобалося, особливо практичні заняття. Вивчився. Влаштувався на СТО. Це було улітку 2023 року. Почав заробляти гроші. Ми хотіли, щоб Вова поїхав за кордон. Я домовилася зі знайомими за кордоном, що зустрінуть його і допоможуть влаштуватися. А він вирішив служити в Національній гвардії.
Маргарита чудово пам’ятає день, коли дізналися про рішення Володимира.
– Вова увечері сказав Стасові, моєму чоловікові, що уранці з ним піде в частину, на співбесіду. Стас уже служив у Національній гвардії.
– Ми Вову й не відмовляли, він такий: як щось надумає, обов’язково зробить, – каже мати. – У грудні 2023 року почалася його служба. Служив у тилу, мешкав удома. Носив форму з гордістю.
Веселий, життєрадісний. Все йому вдавалося на службі. Хотіли його відправити на навчання, для підвищення у званні. Вова не захотів: «Як я командуватиму чоловіками, які мені в батьки, в діди годяться?» І рвався на війну. Фізично готувався до цього, після служби відвідував спортзал.
– І в частині, і ми вдома йому казали: «Малий, не поспішай на війну, ще дуже молодий, встигнеш ще», – знає сестра. – І ніхто не міг його відмовити . 10 вересня 2025 року його відправили на Донеччину. Покровський напрямок.
Він до останнього не казав нам, що вирушає на покровський напрямок. Перед самісіньким виїздом забіг додому на кілька хвилин: «Їду на Покровськ…» Ми всі – в шоці !
За словами матері й сестри, на покровському напрямку перших два тижні Володимир проходив підготовку. Після того його в складі невеликої групи відправили на позиції в Новоекономічне Покровського району – замінити інших бійців. Спочатку мали пройти 28 кілометрів до Мирнограда. Дорогою на них нападали ворожі дрони, а сховатися не було де. Ще діяв мобільний зв’язок, і Володимир телефонував рідним, писав, відправляв відео. Одне з голосових повідомлень, записаних дорогою до Мирнограда, Маргарита відтворила.
«Ось посадка, але від неї майже нічого не залишилося. Дерева валяються. Ідемо, тримаємо між собою дистанцію тридцять метрів, скупчуватися не можна. Я – попереду. Прилітає дрон, до нього примотано снаряд. Стою, дивлюся на нього. Він завис, дивиться на мене на відстані 15 – 20 метрів. Рухається на мене. Я – ноги в руки і зі швидкістю світла утікаю. Два метри пробіг, а він – переді мною, метрів за три. Стрибаю і падаю на землю. Він падає туди, де я був перед стрибком. Добре, не вибухнув. А я – бігти. Метрів із вісімдесят до дерева пробіг на одному подиху. Хлопці ошелешені. Я й зрозумів, як мені пощастило. Якби дрон вибухнув, навколо на десять метрів ніхто не вижив би», – розповів Володимир. Після короткого перепочинку вирушили до Новоекономічного, це ще вісім кілометрів, теж дуже небезпечний шлях. «Ноги намуляли, у мене вени на ногах здулися. Було б не так важко, якби не 50-кілограмовий рюкзак, боєкомплект», – писав рідним Володимир. Дістатись позиції змогли не з першого разу, найважче – це зайти і вийти з позиції. Третього жовтня він з побратимом дістався позиції,замінили бійців. Мали бути там місяць, до заміни. А їх не міняли. Закінчувалися харчі, вода. Хлопці мерзли. Мобільного зв’язку на позиції не було, і Володимир надсилав радіостанцією голосові повідомлення командирам, а ті пересилали Маргариті. Питав про свою рідню, зокрема про племінників, яких сильно любив. Казав, що в нього все добре, але скучив за родиною, за домівкою.
– 27 листопада я востаннє отримала повідомлення від Вови, – каже Маргарита. – Наступного дня мені зателефонували з частини і повідомили: «Ваш брат – безвісти зниклий». Ми мали надію, що він живий, в полоні.
– Куди ми тільки не зверталися, – ледь не плаче мати. – Шукали інформацію на сайтах, де публікується інформація про військовополонених. І натрапила на знімки Вовиних тату, які опублікувала «Ірина Україна». Через кілька днів зателефонували з поліції, запропонували впізнати тіло. Ми впізнали. Кажуть, його повернуто в ході лютневого обміну. А 25 червня попрощалися з Вовою навіки. Хочемо дізнатися, за яких обставин він загинув. Немає в кого розпитати. Один з його групи – в полоні. Ще двоє – зниклі безвісти.
Наталія й Маргарита кажуть, що Володимир полюбляв солодощі, а дні народження справляв у компаніях рідних, друзів. 14 липня рідні й близькі прийшли до його могили з чималеньким тортом, а на ньому – число 20. Навіки двадцять.
Чи стане Кропивницький модерним містом?