Cпантеличив Юхим Мармер, наш головний редактор, запропонувавши написати кілька абзаців з приводу десятиріччя перейменування Кіровограда на Кропивницький.
Я запручався: «Який з мене експерт? Невіглас, як сказав би Ястребов, про премію імені якого останнім часом стільки суперечок. А головне, я – за Благомир, тобто дуже упереджений». Редактор відповів, що йому саме й потрібні суб’єктивні враження, а стосовно Благомира не повірив. Мовляв, знає фанатиків Благомира персонально, усіх трьох, і мене серед них нема.
Й справді, зізнаюся, я – не за Благомир, не за Парижопіль, не за Бугогард і навіть не за Ексампей (невелика частина варіантів, оприлюднених в розпалі обговорення нової назви тодішнього Кіровограда). І не приєднався до жодного з головних угруповань у цій боротьбі – тих, хто за Кропивницький і тих, хто за Єлисаветград. Бо привчений дослухатися до розумних освічених людей, їх достатньо в обох таборах, і їхні аргументи мені здаються цілком вагомими. Достойних людей зустрічав і серед тих, хто за Кіровоград, але в них одна проблема – марять давно минулою молодістю, коли подобалися протилежній статі.
На початку 1990-х я мав стосунок до газети «Народне слово», під вивіскою якої півтора року виходив ще й історико-краєзнавчий додаток «Єлисавет». Упорядником був Олександр Чуднов, серед авторів – Володимир Панченко, Федір Шепель, Роман Любарський, Леонід Куценко. Кажуть, це було унікальне, хоч і не цікаве масовому читачеві, видання, завдяки якому допитлива меншість відкрила для себе колись знаменитих єлисаветградців – письменників, художників, архітекторів, благодійників. І не пригадую, щоб редакцію пікетували борці з імперськими назвами. Утім, одні з них тоді ще поперек ліжка лежали, інші були зайняті накопиченням капіталу і Кропивницький, перепрошую, Котляревський, як висловився один літературний персонаж, був їм «без надобності».
З десять років тому професор Панченко закликав відмовитися від варіанта Єлисаветград як проімперського і тому абсолютно неприйнятного для нас. Звісно ж, він, розумна людина, ніколи не сумнівався: найменування понад 250 років тому міста Єлисаветградом, попри формальну відсутність зв’язку з російською імператрицею, було виявом підлабузництва до неї. Я слухав Володимира Євгеновича й погоджувався. А потім якось, незадовго великою війни, почув від краєзнавця Володимира Боська, що путіну й не важливо, як називається наше місто, йому важливо загарбати Київ. І хіба винні маріупольці, прийнявши понад сорок років тому проімперську назву замість комуністичної, що ворог знищив їхнє місто? До речі, до перейменування Жданова доклав рук наш земляк Валерій Репало, тодішній тамтешній житель.
Але новітні історичні розвідки про Марка Кропивницького, які поширилися 2015 року, як про переоціненого культурного діяча, який і стосунку до нашого міста майже немає, мені не подобалися. Біблійна Єлисавета, подейкують спеціалісти, теж офіційно ніяка не свята, а всього-на-всього праведна.
Утім, мене особисто ніхто й не питав, що думаю з приводу назви міста. Правда, 2000 року я взяв участь в місцевому референдумі, але мій голос виявився нікчемним – понад 70 відсотків висловилося за збереження назви «Кіровоград». Опитування 2015 року проігнорував через відсутність власної твердої позиції і, як виявилося, нічого не втратив – його результати влада не взяла до уваги. Бо більшість – за Єлисаветград.
Та як би там не було, теперішньою назвою я задоволений. Вдячний усім, хто доклав зусиль до того, щоб позбутися Кірова в назві міста. Особливо Олександрові Горбунову – кажуть, це він, працюючи народним депутатом, подбав про все. Уже появилася народна ініціатива відзначити його за це на державному рівні. Підтримую. Головне, в клопотах не забути про день народження Марка Лукича.
Автором ідеї про перейменування Кі-Кі-Кі-Кіровограда (пам’ятаєте пісеньку?) на Кропивницький називають художника Ігоря Смичека. Честь йому й шана. Хоча про Марка Кропивницького ми чули й раніше. Але, як виявилося нещодавно, радянська влада нещадно утискала все, що пов’язане з Марком Лукичем. Скажете, що це – неправда, що Кропивницький в радянській імперії був цілком дозволеним – і його твори видавалися, і театр його іменем назвали?
Помиляєтеся. Бо, як стерджують кропивницькознавці, в срср шанували не справжнього Кропивницького, а вигідний владі міф про нього. Та хіба тільки про нього! Натрапив в Інтернеті на цікаву ініціативу – перейменувати Івано-Франківськ на Станіслав, яким він і був до 1962 року. Бо комуняки неправильно тлумачили Івана Яковича. Підтримую. Заодно можна повернути первинну назву селу Кропивницькому в Новоукраїнському районі, де й народився Марко Лукич. До 1965 року воно називалося Бежбайраками. Чудова назва.
Чи стане Кропивницький модерним містом?