Про Сергія Юхименка, який пішов з життя 37-річним, у відкритих джерелах – дуже мало інформації, та й та появилася у зв’язку з його смертю. Бути непублічним Сергія зобов’язувала служба в Третьому полку Сил спеціальних операцій. Навіть з найріднішими людьми не ділився подробицями, хоча розповісти було що: брав участь і в боях за Донецький аеропорт, і в багатьох інших оборонних заходах.
– Ми разом не так багато часу й провели, чоловік усе в відрядженнях був, – журиться кропивничанка Тетяна Юхименко. Наша розмова відбулася через кілька тижнів після похорону, і їй тяжко говорити про Сергія як про покійного, вона ще й не звиклася до того, що його немає.
– Минуло тижня було сорок днів. Зробили поминки. Приїздили батьки Сергієві, сестри, наші куми, друзі. Зранку – на кладовище, потім удома пом’янули. Нашому синочкові, Станіславу, днями виповниться одинадцять. Сумує за татом, замкнувся в собі. І старшій, Юлі, важко. Сергій їй став за тата. Не кожен рідний батько так турбується про дитину, як Сергій про Юлю турбувався. Не давав мені, щоб крикнула на дочку. Взагалі, добрий був.
Тетяна розповідає, що побралися вони 2014 року. Сергій на той час уже служив у Третьому полку. Коли росіяни загарбали Крим і почали шматувати схід України, Сергій Юхименко був у складі групи спецпризначенців, яку першою відрядили на війну.
– Сергій сказав, що їде на кілька днів. Повернувся через пів року. Побув кілька днів удома – і знову відрядження. Подробиць не розказував. Знаю, брав участь в обороні Донецького аеропорту, є й нагорода за це. Як приїздив додому, готувала його улюблені голубці, холодець. Сходилися друзі. Щасливі дні. Для дітей чоловік нічого не шкодував. Купував Станіславові машинки, ігрові приставки, а років з п’ять тому почав дарувати дрони. Навчав керувати ними за містом. Зібралася ціла колекція дронів.
За словами Тетяни, коли почалася велика війна, чоловік перебував у Харкові.
– Уранці зателефонував: «Бережися, почалося». Я втратила спокій, переживала за чоловіка. Побачилися через два тижні. Він зазнав травми на службі, лікувався в госпіталі у Кропивницькому. До нього щодня бігала. Надивилася там горя. Хлопці без рук, без ніг. Місяців зо три тривало лікування. І знову чоловіка відправили на війну. Іноді приїздив додому ненадовго. Про війну не розказував: «Менше знаєш – краще спатимеш». Він під час війни змінився, роздратований став. А контузії зазнав ще до повномасштабної війни, 2016 року. Постійні стреси, важкі умови не минули безслідно – 2023 року стався інсульт. Місяць – лікування, далі – реабілітація, ВЛК. Визнали обмежено придатним. Перевели в іншу частину. Там його служба була пов’язана з безпілотниками. Останнім часом воював на Донеччині. Деталей не знаю, не розповідав. Але завжди намагався вийти з нами на зв’язок. Як не дзвонив, то писав, що сумує за нами.
Смерть Сергія шокувала рідних і близьких.
– Це сталося так несподівано! Чоловік отримав законну відпустку, приїхав додому, ми раділи. Раптом йому стало зле, звернувся до лікарів, госпіталізували, через два дні, 20 квітня, його не стало. Діагноз: запалення легенів. Не віриться навіть. Стільки пройшов на війні і помер від запалення легенів.
Тетяна каже, що у неї з чоловіком були великі плани.
– Він хотів, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Щоб демобілізуватися і зайнятися сільським господарством. Ми ж обоє – із села. Він – з Глодос, я – з Аджамки. Казав, заберемо з оренди свої землі, будемо фермерувати. А ще він захоплювався технікою. Міг розібрати машину й зібрати із заплющеними очима.
Від чоловіка залишилися форма, інші речі.
– Так і лежать, як поклав. Не наважуюсь перекласти.
Чому так важко?