Людина-метал

Про кропивничанина Івана Козубенка часто пишуть кіровоградські та всеукраїнські ЗМІ. Пишуть про те, як Іван користується електронним протезом правої верхньої кінцівки, тестує безбар’єрність, позує художникам, бере участь у акціях протесту. А просто поговорити? «УЦ» вирішила це зробити.

Іван Козубенко (військове псевдо Професор) був учасником АТО, служив у 39-му окремому мотопіхотному батальйоні «Дніпро-2», який згодом увійшов до складу 55-і окремої артилерійської бригади. Був гранатометником роти охорони. На донецькому напрямку отримав важкі поранення. Тривалий час лікувався, проходив реабілітацію. Активний, комунікабельний, легкий у спілкуванні, підтримує військових з ампутаціями, допомагає їм адаптуватися до цивільного життя.

– Іване, ви закінчили будівельний технікум, а потім навчалися у педуніверситеті. Два різні напрямки.

– Будівельний технікум я закінчив у 1988 році. Пів року працював майстром на об’єктах міста, а потім мене призвали в армію. Служив там, де «два солдата из стройбата заменяют экскаватор». В Одесі будував житло для військових. Потім була служба в Києві, Молдові. У 1989 році офіцерів-будівельників відправили у Вірменію, де стався землетрус. А мене перевели на посаду виконроба секретного об’єкту. Став у пригоді досвід, який я отримав на «цивілці».

– Чому вирішили стати вчителем?

– Моя мама 44 роки відпрацювала в обласному архіві. Він був там, де зараз РАГС. З дитячих років я практично жив у мами на роботі. Звідтоді захопився історією, яку і в школі дуже любив. Тому став викладати історію та народознавство в школі.

Навчався заочно, з третього курсу вже став вчителювати у 14-й школі. Працював ще у 13-йі 4-й школах. Двічі судився з районо, коли мені зарплату не платили. Це було в 90-х роках. Пояснював це так. Ми вчимо дітей захищати свої права. Якщо вчитель не може свої права захистити, як він може цьому навчити школярів? Суди я вигравав. І у Київ на акції протесту їздив з незалежною профспілкою освіти.

– Як вчитель опинився в АТО?

– В 13-й, на той момент російській, школі пропонував створювати українські класи. Мою пропозицію сприймали неохоче. Кількість учнів скорочувалася, в мене часів ставало менше. Звільнився. Мене запросили працювати в «Креатив» на посаду бригадира шротосховища. Був у резерві, але на підприємстві сталося скорочення, і я був мобілізований. Три дні – і я на Яворівському полігоні. Там 40 днів, потім Сєвєродонецьк. Потрапив у роту ДРГ. Був гранатометником, начальником складу РАО батальйону.

Це було 2015 року. Згадую, як нас забезпечували. В Сєверодонецьку, пам’ятаю, під час тривоги на десять чоловік був один комплект: бронік, автомат, каска. Як можна було захищати країну? Дякую населенню, яке допомагало.

– Згадайте, як ви зазнали поранення.

– Це було 30 листопада 2015 року під Авдіївкою. Почався обстріл нашої позиції. Це все, що я пам’ятаю. Прийшов до тями в реанімації у Дніпрі. П’ять діб лежав, як розіп’ятий. Були пошкоджені легені, тонкий кишківник, уламки по всьому тілу – мінно-вибухова травма. Уламки досі в тілі. Коли проходжу крізь металодетектор – свистить. Я людина-метал. Ні КТ, ні МРТ не можна робити.

– У вас ампутована права рука нижче ліктя. Реабілітація була тривалою?

– Не тільки це. На лівій руці лише два пальці були живими. Оперували, зшивали, масажі робили. Поступово став шульгою – лівою рукою тримаю ложку, пишу.

Щодо правої руки. Всім, в кого ампутовані руки, спочатку роблять тягові протези. Це конструкція, яка надівається на плече, вона керується залишковими рухами м’язів. Нею можна користуватися рік, протягом якого формується культя. Вона зменшується в діаметрі, тому потрібен інший протез.

– Як ви отримали інший?

– В інститут протезування з Каліфорнії приїжджав протезист із зразками. Я там був і став піддослідним кроликом. Це був навчальний протез вартістю півтори тисячі доларів. Я демонстрував його можливості. А пізніше я, і ще троє українців, потрапив до програми Touch Bionics. Це багатофункціональний біонічний протез від шотландської компанії. У комплект входили електронний пензель, спеціалізований гачок та iPad з 24 програмами для налаштування пристрою. На той момент такий протез коштував 56 тисяч доларів. Ми з ним їздили в український уряд, показували його можливості.

– Які в нього можливості?

– Я, обравши необхідну функцію у додатку, наприклад, міг друкувати текст на комп’ютері, користуватися айфоном за допомогою сенсорного пальця і так далі. Але всі протези розраховані на певний час. Той був розрахований на чотири з половиною роки.

П’ять років тому мені запропонували стати волонтером проєкту Versi Bionics. Це стартап українських інженерів і програмістів. Ми разом сповідуємо принцип: протез не замінить руку, але надасть комфорт людині в побуті. Талановиті майстри хочуть ліцензувати свій винахід в Україні. Це допомога людям з ампутацією, сервісне обслуговування протезів, робочі місця, податки. А середня вартість такого протезу буде 6 тисяч доларів. Це ж не 56!

– Тобто ви досі тестуєте протез Versi Bionics?

– Саме так. Передаю показники, свої враження, можливості. Розробники на основі моїх вражень, зауважень його змінюють, вдосконалюють. Я запропонував, щоб його зробили легшим. І ще, коли його надіваєш, створюється парниковий ефект, рука потіє. Все враховується. Ми їздимо на спеціалізовані виставки з нашим протезом. Нещодавно повернулися з Лейпцигу. Багато винаходів в області протезування побачили. Був пакистанець, який протезованою рукою грав на гітарі. Переконаний, що і Versi Bionics цього досягне – українські винахідники талановиті.

– Яким має бути ідеальний протез?

– З ним має бути комфортно. Знаю, що всі, хто має протези, вдома їх знімають. Я також. А ще його треба заряджати. Хочеться, щоб зарядки вистачало на довше. Що стосується естетики, то на моєму навіть манікюр є. якщо одяг з довгим рукавом, мало хто помічає протез.

– Зараз багато бійців з ампутаціями. Ви їм допомагаєте?

– Так. По-перше, своїм прикладом. В жодному разі не впадати у відчай. Я їжджу на машині, щодня роблю зарядку, веду активний спосіб життя. Танцювати люблю. Я оптиміст. Деяким хлопцям допомагав добитися фінансування протезування. Нікому не відмовляю у допомозі.

Головне – внутрішньо, ментально не відчувати себе обмеженим, жити повним життям. І ще не соромитися, не боятися відстоювати свої права. Я усім задоволений. Якби не війна.