За роки російсько-української війни на цю тему вийшли сотні статей. По поличках розкладено всі проблеми, які так чи інакше вплинули на хід війни й обернулися величезними жертвами для нашої країни. Про це пишуть експерти й дилетанти, політики й пропагандисти, вчені й графомани. Повторюватися немає найменшого сенсу. Чесніше – писати про що маєш уявлення.
Цей процес розпочався за Кучми, але системним став за Ющенка. Тисячі підприємств, які мали другу назву, типу а-с А-123456, втратили сенс свого існування. Сучасна продукція, як заведено тепер казати, подвійного призначення, прецизійне обладнання, кваліфіковані фахівці, відмінні конструкторські та технологічні розробки виявилися не потрібними країні. А точніше, людям, які випадково прийшли до влади. Затребуваними виявилися лише земля, корисні копалини, ліс і брухт, серед якого й опинилася половина заводів, ще недавно в цілком придатному стані. За роки правління Ющенка та Януковича майже повністю знищено інженерно-технічний потенціал країни, простіше кажучи – мізки промисловості. За моїми суб’єктивними оцінками, втрати становлять до 80 відсотків інженерського корпусу.
Інженери й задовго до цієї «антитехнічної» революції отримували мізерні гроші. Тому конструктори та технологи були, м’яко кажучи, різними. Були звичайні ледарі, інженери із соцзмагання та техніки безпеки. Але багато хто працював з бажанням, вони швидко зростали і ставали професіоналами. Пояснюється це дуже просто: у справжній інженерній роботі завжди є елемент інтелектуальної творчості, а це затягує і дає внутрішнє задоволення.
У 2000-х роках економічна криза та бездарна політика влади взагалі позбавили інженерів зарплати – вони кинулися заробляти хто як може: клепали щось у гаражах, їздили в Польщу торгувати, ставали діловодами, помічниками спекулянтів. Дехто (не будемо показувати пальцем) навіть пішов у журналісти. Випускники технічних вузів фактично залишилися без роботи і цілком могли викинути непотрібні дипломи. І все – промисловість обезглавлено. У переносному сенсі.
Зупинився не тільки величезний «Південмаш», лише у Кіровоградській області знищено десятки підприємств, залишилися одні стіни. А потім почалася війна, і стало потрібно відновлювати, ремонтувати і, головне, виготовляти нову військову техніку. А де? Замість «поштових скриньок» – офісні центри, нічні клуби, боулінг, склади.
Звісно, тепер легко говорити, але впевнений, що інженерно-технічного потенціалу одного лише Кіровограда 85 – 90 років вистачило б, щоб розробити, випробувати і завалити ЗСУ сотнями тисяч безпілотників, РЕБів та іншої потрібної зараз техніки.
Не треба обманювати себе, захоплюючись талановитими українськими конструкторами, технологами, верстатниками, наладчиками, які за роки війни створили армію дронів. Занадто великі інтелектуальні втрати країни. Як і раніше, молодь не йде в інженери – та й де вона, ця молодь?
Не підживлюється інженерами кадровий резерв в керівництві регіонами та країною. Перспективні ІТ-фахівці орієнтовані на Захід. Зате чудово збереглася соціальна група, представники якої раніше впевненим кроком йшли в професійні комсомольці, а тепер поповнюють лави активістів. Саме вони, які й дня не працювали на виробництві, стають на чолі країни. І керують реальною економікою, уявляючи її конструктором Лего, який дозволяє безліч варіантів – не вдався один, спробуємо інший, третій, десятий…
Ось зовсім свіжий приклад. Група народних депутатів зареєструвала законопроект, який пропонує виключити математику з переліку обов’язкових предметів на час воєнного стану. Мовляв, дітям це складно й клопітно. Про те, що можна спростити тест, а не скасовувати його, навіть не спадає на думку депутатам. Як колишній інженер скажу просто: не знатимеш математики, тебе назвуть «3,14дором», а ти навіть не зрозумієш, про що йдеться.
Чому так важко?